1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW
Юрій Андрухович
Юрій АндруховичФото: Tetiana Davydenkon

Юрій Андрухович: Мутації голосу

3 вересня 2020 р.

"Малюю Ішинґеру плюс і фіксую в себе принагідну рефлексію: нам в Україні до Путіна найближче, ми з ним взагалі впритул. Може, тому він у наших очах ніякий не гігант, а якраз карлик?" - Юрій Андрухович, спеціально для DW.

https://p.dw.com/p/3hxJc

Опубліковане днями виданням Der Spiegel інтерв'ю Вольфґанґа Ішинґера аж кортить назвати революційним. Шанований дипломат і багаторічний очільник Мюнхенської безпекової конференції, схоже, прозрів - і навіть побачив "кінець ідеї стратегічного партнерства з Росією". Приводом, чи як тепер воліють казати, тригером для такого коперніканського перевороту стало… Ну так, отруєння російського опозиційного політика Олексія Навального. Ні, не анексія українського Криму Росією, не масштабне вторгнення на Донбас, не збитий малайзійський Boeing, не віроломний масовий розстріл сотень беззбройних людей під Іловайськом. Події (а точніше - військові злочини) 2014 року залишали Вольфґанґа Ішинґера в рівновазі, а згадана стратегічно-партнерська ідея попри все зберігала для нього актуальність. І тут - Навальний у комі! Світ перевернувся.

Читайте також: Ішинґер: Відносини ФРН і Росії досягли "нового дна"

Заради справедливості слід зауважити: пан Ішинґер пам'ятає і кривавий 2014-й, і деякі інші російського авторства ексцеси, як-от замах на подвійного агента Сергія Скрипаля та його доньку у Великобританії, убивство "чеченського емігранта" в берлінському районі Тірґартен, хакерську атаку на Бундестаг. Хочеться думати, все це були етапи його, як на мій погляд, дещо заповільного прозрівання, врешті увінчані незримими отруювачами путінського "найзапеклішого суперника".

Ішинґер обурений. До тієї міри, що дипломат, причому видатний і досвідчений, поступається в ньому місцем просто людині. І цій людині вже не потрібні докази: вона бачить головне - "у Москві насміхаються з жертви". І це правда, доволі гірка, як і найпромовистіший доказ. Але чи Олексій Навальний - єдина жертва, з якої в Москві насміхалися? Чи це насміхання, крім того, що є найпромовистішим доказом, не здається ще й своєрідною фірмовою ознакою, авторським розчерком убивці?

Втім обурення - не найкращий стан для глибоких аналітичних проникнень. Тож і Вольфґанґ Ішинґер бере себе в руки й на якийсь час повертається до звичніших тез про фактичне безсилля. Наприклад, про нові санкції щодо російської панівної верхівки він, уже знов по-дипломатичному, каже: "Не варто сподіватися, що це справить на Москву сильне враження".  Відчайдушно припускаючи раптовий вихід Німеччини з "Північного потоку-2", він тут-таки різко, аж до вищання в шинах, гальмує: "Але наскільки сильної шкоди ми завдамо самим собі - й німецьким фірмам?" І наступним реченням ставить на санкціях свій хрест: "Санкції є засобом, до якого вдаються найчастіше тоді, коли нічого іншого придумати не можуть".  

А далі - вже й цілком безнадійно: "Байдуже де - в Сирії, Лівії, в Україні чи Ірані, у вирішальних питаннях ми не зрушимо з місця всупереч волі Путіна".

Читайте також: Коментар: Отруєння Навального - Берлін взяв курс на конфронтацію з Москвою

На цьому, здавалося б, можна ставити крапку й далі інтерв'ю Ішинґера не читати, визнавши, що революційний початок був лише скороминущою емоцією, з якою передбачувано впорався добре тренований професійний глузд. Однак запитання журналістів про ситуацію в Білорусі несподівано повертає інтригу, й Ішинґер, ніби знову дивним робом перемінившись, починає рости в моїх очах. Він ніби знову звільняється з-під гіпнотичної дії "волі Путіна": "Росія деколи нагадує мені псевдовелетня Тур Тура з дитячої книжки Міхаеля Енде "Джим Кнопф". Коли бачиш його здалека, Путін здається всемогутнім, він контролює Сирію, втручається в Білорусь. Що ближче до нього підходиш, то меншає цей гігант".

На цьому місці малюю Вольфґанґу Ішинґеру великий плюс і фіксую в себе принагідну рефлексію: нам в Україні до Путіна найближче, ми з ним узагалі впритул. Може, тому він у наших очах і не гігант ніякий, і не велетень, а якраз карлик?

Але це мимохідь, бо наступною тезою очільник Мюнхенської безпекової конференції знов досягає початкового драйву. Він каже: "Ми є майстрами soft power. Але soft power без hard power - як футбольна команда без воротаря". Я вважаю, що радше без нападника, але йду далі за текстом, бо в ньому таке: "Ми повинні бути у змозі захистити власні інтереси, повинні ставати менш піддатливими на шантаж таких людей, як Путін. Це не означає, що ми мали б застосувати збройний наступ, але ми мусимо вміти дієво відлякувати". 

Відлякувати, а не замирювати чи задобрювати агресора - цілком перспективний погляд. Це безумовний прогрес, якщо порівнювати з панівними дотепер постулатами німецької зовнішньої політики, де протягом не те що років, а цілих десятиріч будь-якою ціною уникали міцних слів, а надто в бік Росії.

Прозріння, що його демонструє Вольфґанґ Ішинґер в рамках одного інтерв'ю, можливо, й тимчасове. Навального, дай Боже, вилікують, причетність Кремля до замаху повисне в невідомості, а відтак виявиться, що то взагалі не замах, - усе розсмокчеться і звичним трактом повернеться до зопалу відкинутої літнім дипломатом "ідеї стратегічного партнерства". Можливо, дуже навіть можливо.

Але запам'ятаймо це інтерв'ю, відзначмо його в себе закладкою. Про всяк випадок - а раптом придасться. 

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.

Пропустити розділ Більше за темою

Більше за темою

Пропустити розділ Близькі теми
Пропустити розділ Топтема

Топтема

Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн

Єврокомісія пропонує дев'ятий пакет санкцій проти Росії

Пропустити розділ Більше публікацій DW

Більше публікацій DW

На головну сторінку