Навіщо Володимиру Путіну нагнітання напруженості на кордонах з Україною? Відповідь на це запитання здавалася зрозумілою ще тиждень тому - Кремль готує нове вторгнення в сусідню країну.
Путін роздратований
Протягом останнього тижня офіційні російські представники то розповідали про якісь "навчання", то звично грубіянили європейцям і американцям: "То не ваша справа, куди й навіщо переміщуються наші війська". Однак демонстративність і хаотичність цих переміщень змушують думати, що йдеться не лише про спробу залякати Київ і перевірити реакцію як українського уряду та Збройних сил України, так і Заходу.
Путін роздратований - і інтерв'ю Байдена, яке він визнав образливим, і запровадженими Білим домом на початку березня болючими санкціями проти аерокосмічної галузі Росії, і, що не менш важливо, останніми кроками українського президента Володимира Зеленського та його адміністрації. Тут і закриття прокремлівських ЗМІ, і санкції проти російських урядових організацій, включно із "Росспівробітництвом", і тиск на головного проросійського політика України Віктора Медведчука, для якого Путін є кумом.
Крім того, Україна ініціювала створення "Кримської платформи" - проєкту максимального міжнародного політико-дипломатичного тиску на Москву з метою повернення півострова. Як зауважив у розмові зі мною один знайомий західний дипломат, "українська дипломатія набила руку в використанні можливостей різних міжнародних організацій. "Кримська платформа" може принести Москві багато неприємностей".
Обурення Путіна має бути викликане й тим, як змінилася поведінка самого Зеленського. Той, кого він ще рік тому вважав недосвідченим, наївним і слабким, сьогодні мало не щодня кидає якийсь виклик Кремлю, ніби пропонуючи помірятися силами. Останній - категорична відмова від будь-яких переговорів про долю Мінських угод у самому Мінську. Білорусь фактично несамостійна держава під контролем Кремля, кажуть у Києві.
Читайте також: Німецька преса про війська Росії на кордоні з Україною: Захід має дати відсіч
Зеленський проситься в НАТО
Якщо це справді перевірка реакції Києва та Заходу, то висновки однозначні: на відміну від 2014 року, ніякої розгубленості ні у Вашингтоні, ні в Лондоні, ні в штабквартирі НАТО, ні в ЄС не спостерігається. Заяви про повну й беззастережну підтримку України ллються таким потоком, що втомишся перераховувати. Байден телефонував Зеленському та сказав, що Америка "непохитно" стоїть на стороні українців.
Український президент, який на початку терміну говорив про Північноатлантичний альянс з прохолодою і закликав провести референдум, якщо мова про вступ зайде на практиці, сьогодні стверджує, що приєднання до НАТО - "єдиний шлях до закінчення війни на Донбасі". А найнеприємніше для Москви те, що ані Анґела Меркель, ані Еммануель Макрон досі не подзвонили Путіну й не вмовляли його почати деескалацію в обмін на термінові переговори, як це було в 2014-2015 роках. Якщо в Кремлі планували поторгуватися з європейцями, то поки що немає з ким, а значить, нема й про що. Кінець кризи?
Вибір Кремля
Зовсім ні. Державні ЗМІ Росії продовжують нагнітати мілітаристську істерію, МЗС Росії грубіянить Вашингтону, ознак зниження напруженості на російсько-українському кордоні немає. Більш того, обставини підштовхують Кремль до конфлікту.
Як зауважив британський політолог Джеймс Шерр, заморожений конфлікт з Україною на Донбасі зовсім не обов'язково влаштовує Кремль. Особливо з огляду на те, що Київ, на мою думку, не збирається виконувати мінські угоди, як мінімум, у їхньому нинішньому вигляді, адже вважає їх несправедливими й підписаними під дулом путінського пістолета після військової катастрофи в Дебальцевому 2015 року. До того ж, війна Зеленського з Медведчуком позбавляє Путіна головного каналу впливу на Україну.
До цього додаються інші обставини: хронічна нестача води в Криму через українську блокаду; наближення вересневих виборів до Державної думи, які сприймаються як референдум на тему путінського правління, яке стало фактично пожиттєвим; наслідки січневих протестів, організованих Навальним, і драматична доля самого Навального, який став міжнародним символом протистояння політиці Кремля. Путін мріяв би, аби Захід про нього забув хоча б на якийсь час.
Є три версії дій Кремля. Перша - прорив з контрольованої Росією території Донбасу в напрямку Херсона й Маріуполя для захоплення каналів водопостачання до Криму та його сполучення з територією Росії. З огляду на накопичений ВСУ бойовий досвід і нове озброєння, це буде означати серйозні втрати серед російських військовослужбовців, що є неприйнятним з точки зору внутрішньої політики, плюс, найвірогідніше, дуже масштабні й болючі санкції.
Другий варіант - визнання так званих ЛНР і ДНР заради "захисту співвітчизників". Українська армія навряд чи спробує відбити ці території штурмом. Утримувати їх буде не дуже дорого - населення, отримавши російські паспорти, часто вже годує себе й родини заробітками в Росії. Однак, з точки зору міжнародного права, це буде фактичною анексією. І це знову ж таки означає санкції та втрату впливу на Київ, з яким буде нема про що розмовляти. До того ж, Путін не хоче виглядати людиною, яка першою порушила Мінські угоди після того, як він шість років вимагав від українців їх виконання.
Нові "миротворці" Кремля?
Третій варіант - введення російських "миротворців" на територію маріонеткових "республік" під тим же приводом захисту цивільного населення, але без формальної відмови від домовленостей 2015 року. Так вважає той же Джеймс Шерр, і, якщо вважати, що Путін налаштований на конфлікт, то це виглядає логічно. Ось тоді на сцені точно з'являться Меркель з Макроном і почнеться традиційне уламування Путіна й викручування рук Зеленському.
Я вважаю, що цей розрахунок не виправдається. Більш того, в такій ситуації канцлерка Німеччини може виявитися вимушеною відмовитися від підтримки проєкту "Північний потік-2". Сполучені Штати, звичайно, не воюватимуть з Росією через Україну. Однак, крім неминучих нових санкцій, вони цілком можуть піти на масоване переозброєння ЗСУ. Київ, своєю чергою, здатний запропонувати США й НАТО свою територію, як мінімум - для створення об'єктів інфраструктури електронної розвідки, як максимум - для дислокації військ і військово-морського базування. Це особливо важливо для альянсу, який ухвалив стратегію розширення присутності в чорноморському регіоні.
Путін все одно може ризикнути, але довгострокові наслідки можуть виявитися для його режиму зовсім не такими, на які він розраховує. Однак його досвід досі підтверджує: ЄС і США рано чи пізно повертаються до діалогу з Москвою. Стереотипи вмирають довго.
Автор: Костянтин Еггерт - російський журналіст, автор щотижневої колонки на DW
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.