"То ви повертатиметеся чи лишатиметеся? А що, в Києві чи Львові аж так небезпечно? Чому ще не вивчили мову? А податки ви де платите? Якщо вам аж так тут не подобається, чого не їдете додому чи деінде? А ви, мабуть, і до того хотіли виїхати? То повертатиметеся вже, чи що?" - такий наратив стосовно українських біженців (а значно частіше біженок) хвилі пост-2022 якось і незручно називати пасивно-агресивним, бо навіть пасивність цієї агресії дуже на межі. Нікому зараз не просто, але мистецтво відмахатися вже одне від одного чомусь для нас все ще недосяжне: найбільше претензій до українців і українок все ще мають, на жаль, самі українці та українки.
Нещодавно я бачила у Facebook два пости - один за одним, символічне, тривожне сусідство: "Пора вже вирішити щось, повертатиметеся ви чи ні" (прямо відгонить "біженцем чи громадянином") і "Я не хочу жити. Незрозуміло тільки, чи тут (ідеться про країну, до якої жінка з двома дітьми виїхала у 2022 році з Одеси - у конкретному випадку це Чехія, але взагалі не важливо, яка. - Авт.), чи вже взагалі". Я саме представляю людей, які не в стані останні два з половиною роки взагалі нічого вирішити, і я абсолютно не фанат цієї позиції, але розумію, чому для багатьох вона є зараз єдино можливою, і можу про це говорити. Я відповідальна за кожен свій вибір і добре розумію, що мій вибір не робить гіршим чи кращим для мене те, що хтось інший зробив інший вибір. Тобто, висловлюючись простіше, не обов'язково гівнити чужий вибір, щоби валідувати свій: сумніватися нормально, особливо за таких обставин.
Поїхати від війни - це не вибір
Ось деякі ключики до розуміння того, чому люди, що виїхали після початку повномасштабного вторгнення, досі не вивчили мову, не почали працювати, інтегруватися у локальні спільноти, не організували нових конструктивних українських ком'юніті - або не їдуть додому.
По-перше, ці люди загалом не обирали поїхати. Поїхати від війни - це не зовсім вибір, навіть не зважаючи на те, що хтось робить вибір не поїхати. Давайте нормалізуємо уже це. Люди залишаються з різних причин: хтось хоче до кінця жити у своїй державі і бути її частиною, хтось хоче бути поруч з сім'єю, хтось розуміє, що не вивезе облаштування життя і забезпечення себе і родини в чужій країні, хтось боїться, бо не був за кордоном і не знає ані слова іншими мовами, хтось не хоче залишати бізнес, заробітки, хороше житло і зручне життя, і ще багато, багато причин, деякі шляхетні, деякі героїчні, а деякі звичайні, людські. Всі вони валідні і гідні.
Однак люди їдуть з однієї причини: вони не хочуть жити в ризику, що в наступні 10 хвилин до них додому прилетить ракета чи дрон-камікадзе, ну чи зайдуть російські війська - ймовірність цього вар'юється залежно від локації, але мапа влучань і загибелі цивільних надто рандомна, щоби зараз на території України було хоч якесь місце, де можна почуватися повністю в безпеці, а навіть якби таке й було - ми всі туди не помістимося.
Особливо це стосується дітей. Коли моя донька почула перші - і поки що останні - сирени повітряної тривоги, їй був один рік і три місяці, і вона відверто не зрозуміла, що це. У бомбосховищі їй сподобалося: всі привели туди своїх котиків і песиків. Вона ніколи до того не бачила стільки котиків і песиків в одному місці. Я не знаю, що з нею зробило би розуміння того, що кожен раз, коли звучить сирена, ми біжимо і ховаємося тому, що це означає, що в нашому напрямку летить ракета, яка може долетіти саме в нас і нас убити. Я свідомо вирішила не перевіряти, якою вона буде рости за таких обставин, бо те, що зміцнить одного, зламає іншого, і це не та лотерея, в яку я готова була пограти життям, психічним здоров'ям і розвитком своєї доньки. І я стою і стоятиму на тому, що зробити такий вибір нормально, навіть якщо інші люди зробили для себе і своїх дітей інший вибір. І вибір інших людей теж нормальний, попри те, що мій різниться.
Що ненормально - так це опинитися перед таким вибором. Але за це не відповідальний жоден українець і жодна українка, лише росія*, країна-агресор. А гризти ми продовжуємо чомусь одне одного.
І виїхати за таких умов - це ніколи не те саме, що просто вирішити змінити країну проживання, бо десь кращі умови життя, очевидніші й райдужніші перспективи в кар'єрі чи зарплаті. Це як у жарті про лисицю, яка біжить за обідом, і зайцем, який біжить від смерті, - але не смішно. Багато з тих, хто емігрував у 1990-х, 2000-х і 2010-х роках, зазнали на нових місцях значних соціальних, економічних і особистісних труднощів, особливо якщо говорити про тих, хто ухвалив рішення виїхати і працювати нелегально. Але вони, так чи так, бігли за обідом; вони обрали це і мали змогу дізнатися, що саме вони обрали, і підготуватися до цього хоч якось. І з цим загалом все ОК, просто тим, хто поїхав з дому через війну, дуже інакше.
От від думки про те, як було людям, які виїхали за кордон після початку російської агресії з Криму і східних областей України, в мене волосся стає дибки. Їх не сильно чекали і вітали в Україні, і здебільшого не визнавали за біженців за кордоном, бо війна вважалася чи-то локальним конфліктом, чи, що взагалі не налізає на голову, громадянським протистоянням. Цих людей здебільшого не чекали дозволи на роботу, підтримка в пошуках житла, мовні курси і професійна орієнтація, а вибору вони загалом не мали теж.
Як і вони, до речі, люди, що виїхали у 2022-му і після, не обирали, куди саме поїхати: в сенсі, не обирали здебільшого професійне середовище, ринок праці, цінності і настрої соціуму. Нехай це не звучить для вас якось неправильно: більшість поїхали туди, де хоч щось чи хоч когось знали плюс де була змога в найпростіший спосіб отримати документи й допомогу - бодай на перший час - з житлом. Чесно, це теж не вибір. Підготуватися до релокації, провести якийсь релевантний рісьорч стосовно життя, освіти, медицини, цінностей загалом там чи там мали змогу реально одиниці. Багато людей взагалі виїхали під прямою загрозою окупації чи після того, як їхні домівки було зруйновано. Вони їхали просто туди, де було що їсти і де спати. Уявіть, як їм після цього чути "То нащо ви сюди приїхали, якщо вам не подобається школа/медицина/мова/інше". Та як би вам так сказати…
Перша гаряча їжа за тиждень
Я була максимально підготована до життя у вимушеній еміграції, навіть за умови відсутності заощаджень (ті, що були, скінчилися до квітня 2022-го, пішовши, як у всіх, на донати і допомогу тим, хто опинився у скрутніших за мої обставинах) і на малюка, який ще толком не бігає, не говорить і ходить в памперси та не вміє самостійно харчуватися, на руках: я була в понад 50 країнах, і у 12 з них - з малою дитиною, я знаю добре англійську і польську мову. Я викладала в Америці, пожила трошки в Польщі та у Франції, в Латвії та на Сицилії. І в мене була мало не розкішна буферна зона - запрошення на резиденцію до Вроцлавського Дому Літератури (ВДЛ), яке я отримала в 2021-му. ВДЛ з трьох місяців подовжили до п'яти. У мене одразу після перетину кордону (який протривав чотири дні) була робота, зарплата, квартира, документи, можливість допомагати іншим, працювати за фахом і заступництво потужної культурної інституції, а також звичайна людська підтримка її працівників. Вночі перед нашим приїздом мені навіть зварили каструлю помідорової зупи і привезли в кухонну шафку пляшку віскі. Перша за тиждень гаряча їжа була за щастя, а от на віскі в мене не вистачило хоробрості, як єдина доросла в нашій експедиції я дуже боялася втратити фокус, розм'якнути і піддатися емоціям.
Коли моя резиденція закінчилася, я, уже маючи знову хоч якісь кошти та навіть кілька поточних проєктів (тобто перспективу наступних заробітків на найближчий час), переїхала до Лондона. Фактори вибору були такі: я знала мову; документи робилися онлайн лівою рукою з закритими очима, швидко, і нікому не відмовляли; рандомні люди з Instagram допомогли мені знайти житло на можливих для мене фінансових засадах. Все. Я не обирала систему освіти, світогляд, кар'єрні можливості, медицину чи якісь соціальні штуки. Все, що я знала про Великобританію до того, було з серіалів і книжок типу "Гаррі Поттер" чи романи Зеді Сміт і Салі Руні. Я ніколи до того там (тут) не була, і в мене не було загалом ані часу, ані морального чи ментального ресурсу на вивчення питання. Мені просто треба було кудись дітися, і ситуативно склалося так, що Лондон був найпростішим варіантом - навіть перезнайти квартиру в Польщі і переробити відповідно частину документів було на той час складніше, адже саме Польща приймала першу хвилю всіх, хто виїздив з України. Я пам'ятаю, як я боялася зробити щось не так і потрапити в табір біженців: я трошки писала колись про такі табори і уявляла, як там; у країни, де в принципі існували такі табори для українців, я боялася ще до 2024 року літати навіть у відрядження, це був абсолютно ірраціональний, але дуже сильний страх. Я боялася, що потраплю в табір помилково і не зможу вибратися і повернутися до дитини.
Більшість із тих, хто виїхав у 2022-му чи після, були далеко не в таких полегшених обставинах, як я; не знали добре жодної іноземної мови, не мали досвіду життя за кордоном, соціального капіталу і професійних зв'язків. Їм просто треба було дітися кудись, де можна буде після тижнів у волонтерських автобусах, на вокзалах і в переповнених вагонах знайти щось поїсти та поспати на рівному, і поки ти спиш, у твоїх дітей не прилетить снаряд. Це не той самий вибір, котрий робить людина, виїжджаючи на заробітки, заради розвитку кар'єри чи навіть майбутнього дітей, ні. Навіть для тих, хто виїздить зараз, коли уже більш-менш унормувався перетин кордонів і більше нема отого панічного потоку і конкуренції за місце в вагоні, це все ще не той же вибір. Заєць все ще біжить від смерті, навіть якщо, виживши, йому доведеться десь обідати.
Читайте також: Андрій Курков: "Міль", радянські килими та "Нобелівська премія"
Інтеграція, соціалізація, опанування мови
Дорослій людині, сформованій радянською чи пострадянською системою освіти, - тобто, вибачте, здебільшого з начисто викривленим поняттям дисципліни і мотивації і відбитим інтересом до заглиблення і зацікавлення будь-чим у навчанні, - вивчити іноземну мову до якогось умовного рівня B1 в обставинах матеріальної непевності, соціальної ізоляції і часто відсутності приватності та якісного сну і відпочинку - це як у космос полетіти. Тому ці люди ще не інтегрувалися - два роки вони займалися тим, що намагалися зрозуміти інтуїтивно, що як працює у новому світі, іншій системі та іншому соціумі. А також заробляли невідомо як гроші, дбали за дітей, старших родичів і часто за тих, хто залишився в Україні. Паралельно вони часом втрачали рідних на війні чи друзів у бомбардуваннях цивільних об'єктів або переживали травми, яких зазнали до чи в процесі виїзду. Змінювали і підлаштовували одне тимчасове житло за іншим. І постійно підтверджували свій статус, свої права, своє існування в незнайомій і часто недружній бюрократичній системі. Це все ніяк не сприяє інтеграції, соціалізації й опануванню іноземної мови.
Тому ці люди досі не знайшли роботи, бо навіть B1 чи B2 - це сумнівний рівень для конкурентної переваги в кар'єрі. І зовсім не дивно, що люди, які були вчителями, фармацевтами, бухгалтерами, зубними техніками, працювали в бібліотеках чи банках, не біжать радо прибирати в готелях і мити посуд у закладах харчування. Нормально, що люди не стягують цього - хтось морально, а хтось і фізично. Нормально навіть, що хтось стягує, а хтось ні, бо люди різні в міцності, і булити їх у форматі "а от я" чи "а от моя подруга" не варто. Не нормально лише те, що люди в принципі у цій ситуації опинилися, але і в цьому теж жоден українець і жодна українка не винна, а винна лише росія*, тобто країна-агресор.
Не знати, повертатися чи ні, - нормально
І нормально, що ці люди не знають, чи вони залишаться, чи повернуться додому. Я от не знаю. Я не маю уявлення, коли закінчиться війна і коли в Україні буде безпечно, і що ще гірше - не маю уявлення, чим вона закінчиться. Я також без поняття, скільки ще потриває моя легальна можливість перебувати і працювати у Великобританії, мати доступ до освіти й медицини, мати право орендувати житло. Зараз, наприклад, у мене нема ніяких чинних документів взагалі і я четвертий місяць чекаю на паспорт: у моєму закінчилося місце, і він перетворився на гарбуз, я вільна людина, але якби мені знадобилося перетнути зараз хоч якийсь кордон, то я не могла б цього зробити. Це наче дрібниця на тлі всього іншого, але дуже тисне з огляду на те, що батько моєї доньки воює на передових позиціях з березня 2022 року і за цей час бачив доньку лише один раз. Другий раз йому дають відпустку і згідні підписати рапорт на виїзд за кордон от зараз, але британську візу зробити він не зможе - а я не можу привезти доньку на зустріч з ним.
Мені багато з чим тут дуже важко, але сил адаптуватися і все облаштувати ще раз в якійсь іншій країні, особливо не знаючи ніяких більше мов, в мене просто немає - а бажання дати своїй дитині хоча би якусь тимчасову стабільність, улюблений парк чи друзів у дитячому садку є. Тому я тут сиджу. Не тому, що хочу, не тому, що мені тут подобається, легше чи краще. А просто тому, що так вийшло, я тут, уже дещо знаю про те, як тут і що тут працює, і тут є оця мінімальна гарантія того, що в мою доньку нічого не прилетить. І це нормально в моїй ситуації. Мені хотілося би більше могти і краще знати, але зараз я можу лише це. Коли мене питають про плани, про те, чи я повернуся, чи залишуся, і коли, - я зависаю, а потім жартую, що на вечерю буде лосось, і це уже і так надто далекий для мене горизонт планування. Українці не сміються, інші - так.
Читайте також: Українці в Німеччині стали частіше влаштовуватися на роботу
Хтось із біженців і біженок уже здобули науковий ступінь, розвинули бізнес, купили житло, а чиїсь майлстоуни - це зрозуміти, як подати заявку дитині в школу і як отримати дозвіл на паркування, вони ще навіть не розібралися з податками і з тим, яке сміття в які баки складати в цьому районі. Не можна міряти одних іншими. Хтось повернувся додому, до сім'ї. Хтось повернувся і в нервовому виснаженні через кілька місяців виїхав знову. Хтось ухвалив і озвучив рішення: не повернуся. Все підходить, що не суперечить чинному законодавству і Декларації про права людини.
Не підходить, неможлива, ненормальна, злочинна - тільки війна. І вона точно не припиниться швидше від того, що ми гризтимемо одне одного.
*Авторську орфографію збережено.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.