Щоразу я їду з Берліна до Києва без речей. Лише з подарунками.
У своїй квартирі на Татарці почуваюся, мов Ріп Ван Вінкль, який проспав чверть століття і потім спустився з гір до рідного села. Тут усе на місці: акуратно складене життя, яке колись здавалося усталеним.
Ось пачка блакитних масок. Плин для миття посуду, крем для рук і пральний порошок, які не псуються. Сільничка з Відня, італійська ложечка для тірамісу, біля дверей стоять зелені гумаки з Лондона. Я привозила сюди дрібнички з кожного відрядження, вимощувала це маленьке, ідеально підігнане під мене гніздо. Все, що пробувала потім звідси забрати, у Берліні раптом ставало чужим і непотрібним. Навіть одяг.
З дивного життя, яке нібито поставлено на паузу і про чотири роки якого нагадують хіба календар і паспорт, я повертаюся у дуже конкретну географічну точку. І вже не ставлю собі питання про те, чи колись ще буду у цій квартирі й місті постійно, тривко, роками. Так, наче війна має визначений кінець, а життя - конкретну точку повернення.
Війна змінила умови повернення українців додому
Сама логіка цього питання змінилася за чотири роки. Від початку повномасштабного вторгнення мільйони українців виїхали за кордон. Лише в Німеччині перебуває понад мільйон громадян України, які отримали тимчасовий захист. Такі цифри роблять питання повернення не лише особистим, а й політичним і демографічним.
Війна не лише змусила людей виїхати, а й змінила самі умови, за яких можливе повернення. В Україні говорять про відповідне "міністерство". "Після завершення активних бойових дій в Україну планують повернутися близько двох мільйонів людей", - зазначив міністр соціальної політики, сім'ї та єдності України Денис Улютін під час дискусійної панелі, де йшлося про підготовку на рівні уряду до повернення громадян.
У Берліні нещодавно відкрився перший у Європі Центр єдності українців, де консультують щодо пенсій, соціальної допомоги, пільг та інших можливостей в Україні та країні перебування. Наступні запрацюють у Чехії та Швеції. Політики, українські та німецькі, час від часу роблять гучні заяви про повернення то всіх біженців, то лише чоловіків призовного віку.
А насправді - для багатьох досвід вимушеної еміграції перестав бути епізодом. Це не був вибір у звичному сенсі. Це було рішення про виживання, яке згодом стало буденним. Тепер це не питання часу, як здавалося у перші місяці повномасштабного вторгнення. Змінилася сама структура життя. Діти пішли до школи й говорять з однолітками німецькою; дорослі знайшли роботу, часто першу в новій сфері. Хтось почав навчання. Хтось закохався. З'явилися нові звички, кола спілкування, ритм повсякденності. Абонемент у спортзал, надійний лікар, улюблена кав'ярня.
Життя не спростилося, а просто стало можливим. Люди не "обрали Німеччину" замість України - вони вимушено вбудувалися в нову реальність. Це і про напругу між двома очікуваннями. Одне - повернення як природний сценарій. Інше - реальність, у якій повернення вже не збігається з життям, яке склалося за ці роки.
Повернення як процес
Повернення - вже не разова, проста й одномоментна дія. Тепер це процес. Для когось - справжнє повернення: до міста, роботи, до довоєнного життя, наскільки це можливо. Для когось - часткове: існувати між двома країнами, із квитками в обидва боки, з валізою, яку ніколи не розбираєш повністю, зберігаючи зв'язок з Україною, але й не відмовляючись від збудованого за кордоном. А ще для когось це рішення, відкладене на роки, яке залежить не тільки від завершення війни, а від безпеки, освіти дітей, можливостей роботи.
Питання "чи повернуться" передбачає чорно-білу відповідь, якої вже не існує.
За словами очільника мюнхенського Центру міграції та економіки розвитку ifo Пану Пoутваара, навіть за сприятливих умов частка тих українських біженців у Німеччині, які готові повернутися до України, зараз залишається обмеженою: близько 30 відсотків. Це означає, що урядові очікування швидкого масового повернення можуть не справдитися.
Читайте також: Опитування: від чого залежить повернення біженців в Україну?
Еміграція як новий тип життя
Ми звикли сприймати еміграцію як відхилення від норми. Але нинішній досвід життя українців у Європі свідчить, що це не завжди так. Це новий тип життя: кілька просторів, кілька мов щоденного спілкування, рух між "тут" і "там".
Важливо, не скільки людей повернуться фізично, а те, як зміниться Україна через цей досвід. Бо зв'язок не зникає з від'їздом. Він трансформується. Проявляється в роботі, проєктах, підтримці, у коротких зустрічах. У тому, що люди й далі мислять себе частиною українського простору, навіть перебуваючи в іншій країні. Це не завжди про швидке повернення. Але про присутність.
Можливо, час переформулювати саме питання: не "хто" і "коли" повернеться після війни, а як ми будемо жити після цього досвіду - з урахуванням того, що для мільйонів українців життя вже змінилося невідворотно.
Повернення - це вже не єдиний очевидний сценарій. І можливо, усі ті квартири, де все так і лишається незмінним, уже не чекають на нас, як раніше. Вони стають ще одним місцем, до якого ми належимо.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.