Біженки з України у Берліні. Чотири історії з перших вуст | Німеччина | DW | 05.03.2022

Познайомтесь з новою DW

Скористайтесь ексклюзивною можливістю ознайомитися з бета-версією нової DW. Своєю думкою Ви можете нам допомогти зробити нову DW ще кращою.

  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Німеччина

Біженки з України у Берліні. Чотири історії з перших вуст

Чотири українки, чотири матері, які зуміли вивезти з охопленої бойовими діями України своїх дітей, розповіли кореспондентові DW про те, як для них почалася війна і як вони дісталися Берліна.

Черга в Центрі реєстрації та первісного розподілу біженців, Берлін

Черга в Центрі реєстрації та первинного розподілу біженців, Берлін

Загальна кількість українських біженців уже перевищила мільйон. Понад половина з них знайшли притулок у Польщі. Багато біженців вже є і в інших сусідніх з Україною країнах - Словаччині, Угорщині, Румунії та Молдові. Але дедалі більше їх вже у Німеччині, зокрема, у Берліні. У німецьку столицю біженці з України прибувають здебільшого трьома шляхами: потягами з Польщі - на головний вокзал, автобусами - на центральний автовокзал та на власних машинах прямо до берлінського Центру реєстрації та початкового розподілу біженців. 

"Ми вже тиждень живемо у машині"

Цей центр - за адресою Oranienburger Straße 285, 13437 Berlin - розташований в районі Райнікендорф на великій території однієї зі столичних лікарень. Це досить далеко від центру, і припаркуватися десь поруч проблемою ніколи не було. Наразі всі прилеглі вулиці та парковки найближчих супермаркетів забиті машинами з українськими номерами.

Машини з українськими номерами перед берлінським Центром реєстрації та первинного розподілу біженців

Машини з українськими номерами перед берлінським Центром реєстрації та первинного розподілу біженців

Жінка середнього віку щось похапцем шукає серед сумок та пакетів у багажнику машини. "Так, не до вас зараз, - відмахується вона. - Дітей он у машині знову нудить, витерти нічим".

У машині їх - троє малих і ще троє дорослих. Заспокоївши дітей, жінка знову повернулася до кореспондента DW. І ось що розповіла Наталя:

"Ми з Миколаєва. Жили поруч із військовою частиною. Як почалися вибухи, діти прокинулися. Ми схопили що встигли, тільки найнеобхідніше, і поїхали з дітьми світ за очі. У мене дитина старша, а ці дві маленькі дівчинки Юлині - Рада та Міра. "Ми вже тиждень живемо в машині. Дітей у ній годуємо. На заправках візьмемо теплої водички і все. З нами один чоловік. Він інвалід, до служби непридатний. Тому його теж випустили. А мій чоловік і мій син - йому 25 років - племінник… Всі там залишилися. Сказали, хочемо йти захищати країну, у тероборону пішли. Там дуже страшно, справді. Новини - це одне, але там, де ми були, просто жах".

У Харкові, 3 березня 2022 року

У Харкові, 3 березня 2022 року

З машини вийшла Юлія:
"У нас поруч аеропорт. Вибухова хвиля прямо в скло вдарила, світло згасло. Ми без грошей, без нічого стрибнули в машину і поїхали. Рідні у мене там залишилися. Ховаються у підвалах. Світла немає. Купити нічого не можна. Дитячого харчування немає. Ліків теж. Аптеки закриті. У підвалах же й народжують. Були ми на трьох кордонах, але проїхати врешті-решт вдалося через Словаччину, а потім через Польщу".

"Все, що ми з чоловіком нажили за 10 років, лишилося там"

Серед біженців на території Центру особливо багато жінок із дітьми. Деякі навідріз відмовляються розмовляти з журналістами, інші, навпаки, дуже охоче розповідають про пережите останніми днями. Їм явно хочеться виговоритися, вилити душу. Одні фотографуватися не хочуть, інші погоджуються.

Тетяна з синами Єгором та Артемом погодилася сфотографуватися лише наполовину

Тетяна з синами Єгором та Артемом погодилася сфотографуватися лише наполовину

Тетяна, двоє дітей, Єгору - дев'ять років, Артему - чотири:

"Ми з Ірпеня. Це Київська область, поруч із Гостомелем. Там якраз зараз ідуть сильні обстріли. У перший день війни ми прокинулися десь о пів на п'яту від вибухів. Одразу почали збиратися, вирішили їхати у бік Німеччини, бо у нас тут є добрі знайомі. Зібралися за пів години, речей взяли дуже мало. Практично все, що ми з чоловіком нажили за 10 років, залишилося там. І родичі наші теж там залишилися - на Черкащині, це приблизно 200 кілометрів на південь від Києва. Їхали ми на робочій машині чоловіка - йому директор дозволив її взяти, щоб сім'ю вивіз. У нас своєї не було. Ми десять років собі у всьому відмовляли, нікуди у відпустку не їздили, збирали на своє житло. А тепер ми залишилися зовсім без нічого. Навіть гроші там лишилися.

Ірпінь, 3 березня 2022 року

Ірпінь, 3 березня 2022 року

Нам сказали, що траса на Житомир і далі на Львів є небезпечною, що там обстріли. Тому їхали на північ, ближче до кордону з Білоруссю, трасою, яку у нас називають "Варшавкою". Хоча нам і говорили, що на тому боці, у Білорусі, стоять танки, які можуть піти на прорив до нас.

Нам вдалося всім виїхати. Того дня ще всіх випускали і чоловіків теж. А указ про мобілізацію лише увечері надійшов. Ми ще встигли. Але батьки сестри залишилися там. Вони взяли до себе ще дві сім'ї. Там зараз знову йдуть сильні обстріли. Ми й ночами не спимо, весь час їм дзвонимо, питаємо. Дуже важко. Постійно на нервах. У чоловіка в Берліні є двоюрідна сестра. Вони з чоловіком нас прийняли, тому ми поки що зупинилися в них".

Вже попрощавшись, Тетяна знову повернулася до кореспондента DW: "Скажіть, я фотографка, у мене тут є шанс знайти роботу за професією? І ще. Я трохи знаю англійську, а з курсами німецької тут як, допоможуть?".

"У дитини на другу добу піднялася температура, на третю - у мене"

Ірина з Києва, двоє дітей:

Ірина та її донька Мія

Ірина та її донька Мія

"24-го рано вранці мені зателефонувала моя подруга, сказала, щоб ми потихеньку збиралися, збирала діток, бо почалася війна. На вулиці вила сирена, але ми не дуже поспішали. У нашій сім'ї четверо дітей. Молодшій три роки, старшій 16, мій чоловік і я. А потім ми почули вибухи, злякалися, кинули в машину, що було під рукою, - гречку, макарони - і вирушили на виїзд з Києва. Затори були жахливі. З двору довго виїхати не могли. А потім, коли їхали, на невеликі зіткнення машин уже ніхто й не звертав уваги і не зупинявся.

Спочатку хотіли їхати на дачу, але потім зателефонували подружці й вирішили їхати до Тернополя, до Західної України. Їхали 13 годин. Вся дорога - одна пробка. У Тернополі зупинилися у знайомих, там уже було п'ять чи шість сімей. Переночували. Потім поїхали далі - до кордону із Польщею.

Там на КПП Краковець у пробці простояли три доби. У дитини на другу добу піднялася температура, на третю - у мене. Пекельні були умови. А сам кордон перейшли дуже швидко. Далі до Варшави до знайомих наших знайомих. Два дні побули у них, а потім вирушили сюди. Тут уже й хрещена моя є, то хоч хтось".

"Спочатку поїхали зі Львова на схід, за сином"

Євгенія зі Львова, двоє синів:

Євгенія та її син Любомир

Євгенія та її син Любомир

"Ми живемо у Львові, але старший син Любомир навчався у місті Кропивницькому у кадетській школі для хлопчиків. Кропивницький - на південний схід від Києва, між Миколаєвом та Черкасами, трохи далі за Вінницею. І коли о п'ятій ранку мене розбудила моя подруга, я найперше поїхала заправитися до повного бака. А потім поїхали на схід за сином - через Тернопіль, Хмельницький, Вінницю, Умань та Кропивницький. Їхали 16 годин. На трасі у напрямку до центру України пробок не було, а ось на захід була суцільна пробка. Але на деяких ділянках і в наш бік дорога була заблокована через обстріл, наприклад, біля Умані, де бомбардували військові склади. Тому іноді їхали полями і лісами.

Сина ми забрали, а моя мама залишилася у Кропивницькому. Знаючи, які пробки на нас чекають у зворотному напрямку, ми поїхали на захід старою київською трасою - Сквира, Любар, Кременець, Почаїв, Броди, Львів. Дорогою дуже хвилювалися. Машина у нас малолітражна, дводверний старенький Сітроен. І навіть на повному баку далеко не поїдеш. Я благала Бога, щоб вистачило до наступної заправки. А на заправках стояли величезні черги. І бензин давали не до повного бака.

У Львові, де вже вили сирени, ми переночували вдома, а наступного дня вирішили їхати далі. Знаючи про черги на КПП, стали моніторити ситуацію на кордоні та вибрали пункт, у якому можна перетинати кордон і на машині, і пішки - КПП Грушев. Їхали туди теж не забитими трасами, а путівцями, орієнтуючись по старих картах. На кордоні ми були о дев'ятій вечора, а наступного дня о 15 годині вже її перетнули.

Чоловік на кордоні вийшов із машини та на попутках поїхав назад. Нині він уже у теробороні, захищає Львів. А я одна з дітьми поїхала далі. За кермом я менше року, досвіду далеко їздити у мене зовсім немає, але у стресі, рятуючи своїх дітей, жінка чого тільки не зробить. А тут у Берліні нас прийняла моя подруга. Вона раніше навчалася на факультеті іноземних мов в Україні, а тепер уже 19 років живе у Німеччині - спочатку продовжувала тут навчання, потім працювала, потім вийшла заміж".

Як у Європі зустрічають українських біженців (03.03.2022)

Аудіо й відео до теми