1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW
Наталя Линтварьова та Антон Чехов - малюнок Анатолія Бєлова
Наталя Линтварьова та Антон Чехов - малюнок Анатолія БєловаФото: Anatoly Belov

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш (частина перша)

14 вересня 2020 р.

"Ми також впливали на світові культури - а не просто постачали їм якісний біологічний матеріал", - Оксана Забужко, спеціально для DW.

https://www.dw.com/uk/oksana-zabuzhko-pamiati-oksany-radysh-abo-pro-muz-chekhova-chastyna-persha/a-54908355

На час карантину з наших медій майже щезла була "мирна" інформація з розряду "річниці й некрологи". І серед того пропущено було дві новини, зв'язок між якими вперто не дає мені спокою. Я боюся, що цей зв'язок загубиться - тепер, коли нема більше кому про нього свідчити, а культуру влада почала "зачищати", б'ючи її по життєво важливих центрах, - і знов ми в поспіху рятуватимемо, що дасться, а вникати в довгограючі, з кількастолітнім кроком сюжети знов буде "не на часі". І знов ми, як укотре в історії, втратимо частину себе.

Ось ці дві новини в форматі біжучого рядка:

  • 29 січня сповнилось 160 років від дня народження Антона Павловича Чехова;
  • 5 квітня в Нью-Йорку на 101-му році життя померла Оксана Міяковська-Радиш.

"Бо на те я королівна…"

І одразу ж мушу робити відступ для коментаря. Бо якщо на першу з цих новин більшість реаґує ввічливим помруком (ну класик, ну російський, але що нам Гекуба?..), то на другу навіть люди освічені перепитують: "А хто це?". За час карантину повторивши біографію пані Оксани десяткам співрозмовців (у "Вікіпедії" гасла про неї нема), я виявила дві ширші "білоплямні" зони, які щоразу доводиться тлумачити додатково і за якими відтак губиться подвиг життя одної людини (тут, між іншим, і відповідь, чому наші освітяни б'ються-б'ються, як дід і баба над яєчком курочки-ряби, та все не знайдуть способу, як представити українських класиків "живими людьми": не буває "живих людей" без історичних обставин, у яких їм доводилось діяти, і поки модерну українську історію ми й далі уявлятимемо за імперськими лекалами, то ніяким надзусиллям розуму не зможемо приміряти на себе життя вкраїнського інтеліґента не то чотири-п'ять, а навіть одне-два покоління тому, - і будемо й далі відтворювати курс на дебілізацізію нації, знай домальовуючи своїм героям ріжки й фалоси, щоб хоч якось розважити школярів).

Перша така "біла пляма" - це український шляхетний Київ, у якому пані Оксана й прийшла на світ 1919 року. Сказати про неї нефахівцеві, що вона дочка "того самого Міяковського, якому Київ завдячує музеєм Шевченка", - це не сказати нічого, бо нефахівці досі вірять, буцім тим музеєм Київ завдячує радянській владі, а не українській аристократії, а вченого-архівіста Володимира Міяковського з російським поетом Маяковським плутають навіть кандидати наук. На меломанів трохи ще діє вістка, що Міяковські були споріднені з Лятошинськими (по кужелі пані Оксана доводилась композиторові двоюрідною небогою); ще на якийсь прошарок "просунутих" - що вони належали до кола Косачів (з Ізидорою Косач, наймолодшою сестрою Лесі Українки, Міяковська-Радиш на еміґрації підтримувала "спадкову" дружбу й багатолітнє листування), - але загалом і цілий той Київ перших десятиліть 20-го віку, Київ Винниченкових "Записок кирпатого Мефістофеля" та Чикаленкових "Споминів" у нас досі "невидимий" - накритий у масовій свідомості імперською накривкою "Белой гвардии", і навіть тодішній "Український Парнас" - квартал сусідських садиб Старицьких, Лисенків і Косачів на Саксаганського - досі, через 29 років незалежности, не має статусу національного музею (sic!) і до обов'язкового списку київських туристичних маркерів не входить: десятиліття рейдерської колоніальної політики, покликаної довести українцям, ніби "нас тут не стояло", дали свої плоди.

Відтак і той факт, що стару українську еліту з Києва вимела не стільки "революция и гражданская война" (це стосувалося головно росіян і поляків, українська ж верхівка - крім воєнної й урядової - після 1920 року здебільше лишилася вдома, "працювати для свого народу"), скільки перша хвиля сталінських репресій, так звана "справа СВУ" (по якій за полярне коло "на общие работы", в числі 30 тисяч інших "буржуазних націоналістів", поїхав і професор Міяковський), - це теж для більшости новина. А не знаючи історії погрому старої української еліти (головне дослідження, присвячене цьому процесу, -  "Набої для розстрілу" Гелія Снєгірьова - тридцять років не перевидавалось і не згадується), годі й зрозуміти, чому практично всі з цього середовища, кому пощастило вижити, перед поверненням Червоної Армії втікали в 1944-му на Захід у чім стояли, - і який-небудь Добкін і нині ще сміє обзивати їх "колаборантами", і ніхто йому за це навіть ляпаса не дасть.

Наукові інституції української повоєнної еміґрації - справа рук насамперед цих "недобитків" старої еліти. І Українська Вільна Академія Наук, друга в цьому сюжеті "біла пляма" (у нас знають єдину академію наук - "Патонову"!), творилася на Заході ще за стандартами Антоновича й Кримського, їхніми учнями: для продовження студій розстріляної ВУАН 1920-х. Володимир Міяковський був серед засновників УВАН у США й решту життя поклав на створення її архіву-музею; дочка після смерти батька перебрала його справу - і майже чотири десятиліття день у день, без вихідних, щоранку поспішала в садибу УВАН на Сотій вулиці (охочі можуть побачити ту бібліотеку в фільмі "Усмішка Мони Лізи" з Джулією Робертс!) - описувати архів, понад усе боячись, що і їй на це життя не вистачить (на добрий лад, там мало би працювати з кільканадцятеро людей, але де їх узяти, і на які кошти?..). Може, цей страх і був секретом її довголіття: мозок часом здатен так "програмувати" організм - не маєш права вмерти, бо не скінчена твоя праця, - і перед силою такої самопосвяти відступає навіть рак. Пані Оксані рак оперували ще в 1970-ті, наступні сорок років вона прожила з видаленими сечоводами, чого по ній - підтягнутій, елеґантній дамі з завжди бездоганно укладеною зачіскою - ввік би ніхто не запідозрив.

Я мала щастя спілкуватися з пані Радиш під час усіх своїх наїздів до Нью-Йорка, а влітку 2002 року, працюючи в архіві УВАН, майже місяць прожила в неї на квартирі (у неї завжди жив хтось, кому потрібна була "вписка"). Якби не цей досвід, я б, мабуть, також не дуже розуміла, що таке справжня аристократія - та давня європейська (і наша ж у тому числі!), котра з лицарського стану, "з ордену вершників". І що шляхетство - це не бали й еполети з російського кіно, не інтернет-пабліки під хамською назвою "шляхта не працює" (!!!), а девіз Фрідріха ІІ "Ich dien" - "Я служу". І що Прісцілла, й Долорес, і "бояриня" Оксана у Лесі Українки - то був іще цілком поширений сто років тому жіночий тип: тип жінки, яка потім і в ГУЛАГах, і в таборових злиднях "ді-пі", і в "чорних" кварталах Бронкса вміла залишатись "королівною" - не тому, що всі служили їй, а тому, що вона служила тому, що обрала сама.

Оксана Міяковська-Радиш (ліворуч) та Оксана Линтварьова-Чикаленко (праворуч)
Оксана Міяковська-Радиш (ліворуч) та Оксана Линтварьова-Чикаленко (праворуч)Фото: Tamara Skrypka

У живому вигляді в Україні цієї культури моє покоління вже не застало. На еміґрації вона збереглася краще. Покійна архіваріус УВАН була її останньою представницею "без страху й догани". Тепер уже нема до кого возити дітей, щоб показати: запам'ятай! (до неї, знаю, - возили!) - тепер нам зосталась тільки література: за умови, якщо вміти її відчитати.

Тож звернусь тепер до того, що читали всі.

Про трьох сестер з вишневого саду

Серед численних родинних історій та переказів, які я почула від пані Оксани (в нечасті вільні хвилини вона потрошку писала мемуари, не знаю, хто тепер займеться її власним багатющим архівом!), мені запам'яталась одна світлина в її вітальні: 1886 рік (здається), три панни в білих сукнях на тлі саду й імпресіоністських світлотіней, напоєність сонцем, ясність, прозорість… Сумщина, Лука, маєток, де любив літувати Чехов. Ось у цю з сестер, - показувала пані Оксана з делікатним усміхом, - він був трохи закоханий, сподівалися заручин… Прозорови! - ахнула я, згадавши початок "Трьох сестер": Ірина в білому платті, "масса света", - тільки в п'єсі Чехов загнав їх по мапі на північ кудись у серединну Росію… А онде й класичний "садок вишневий", у перекладі "вишневый сад", за їхніми плечима: ну правильно, звідки б же йому взятися в серединній Росії?..

"Сестри Прозорови" в реалі звалися - Линтварьови. Русисти про них прекрасно знають, хоча й не виокремлюють із числа чеховських друзів-поміщиків великоруських губерній. Згадки в листах Чехова про линтварьовське "украйнофильство", про те, як молодша сестра, бестужевка Наталя (якраз та його багатолітня симпатія!), щороку їздить на Шевченкову могилу, а по неділях "учит хохлят грамоте" (збудувала в себе в маєтку україномовну недільну школу, досить частий серед наших еліт прояв "дисидентства" в добу Емського указу, і тітка Скоропадського таке робила, й філософ Лесевич…), русистам промовляють мало: української культури вони "по штату" знати не зобов'язані, і всі ті контексти їм щиро невтямки. Якби були втямки, оповідання "Человек в футляре" навряд чи потрапило б в СРСР у шкільні хрестоматії. На сучасну російську мірку, воно взагалі "бандерівське": мало того, що суто емоційно перейняте тугою автора за Україною, за тамтешнім вільним і веселим, супроти московського, життям та друзями на кшталт брата й сестри Коваленків (лучанська ідилія натоді вже скінчилась, помер брат Микола і старша з сестер Линтварьових, гурт розпався, ніхто ні з ким так і не женився…), - воно ще й сповнене недвозначних політичних натяків. Кожен, хто знав історію переслідувань "украйнофильства" в Росії 1863-1905 років, чудово розумів, за що вчитель Коваленко загримів у російську глибинку, чому, хоч вона йому й осоружна, він не може її покинути й так скипає на поліцейську заввагу Бєлікова ("вы ходите в вышитой сорочке, постоянно на улице с какими-то книгами, а теперь вот еще велосипед"), аж спускає стукача зі сходів, - і що означає його мрія оселитись на своєму полтавському хуторі (як мріялось і Чехову!) і там, як Наталя Линтварьова, "хохлят учить"…

(Нагадаю пункт 8 Емського указу: "Обратить серьезное внимание на личный состав преподавателей в учебных округах Харьковском, Киевском и Одесском, потребовав от попечителей сих округов именного списка преподавателей с отметкою о благонадежности каждого по отношению к украинофильским тенденциям и отмеченных неблагонадежными или сомнительными перевести в великорусские губернии…".)

Встановлена українською громадою дошка на будинку в німецькому Бад-Емсі, де 1876 року російський цар Олександр ІІ підписав Емський указ
Встановлена українською громадою дошка на будинку в німецькому Бад-Емсі, де 1876 року російський цар Олександр ІІ підписав Емський указФото: DW/D. Bilyk

Чехов написав - "анти-Емське" оповідання (на відміну від дослідників його творчости, він був "у темі" й сам не раз ризикував, везучи собі з Австрії то повного "Кобзаря", то "Літературно-Науковий Вісник"). Тільки це знаючи, можна зрозуміти трагізм образу співунки-реготушки Вареньки, братової добровільної товаришки по вигнанню, готової, за одне добре слово про "малороссийский язык", вийти хоч і за Бєлікова, аби лиш кудись себе притокмити. "Человек в футляре" - це реквієм не за Бєліковим, а за нею, безмайбутньою 30-річною сестрою "неблагонадьожного", і ця шевченківська тема нереалізованої жіночости (в російській літературі її до Чехова не було, "пустоцветов", як Соню в "Війні і мирі", там не жалували!) не відпускає Чехова аж до самих "Трьох сестер". В цьому сенсі він таки "перший справжній європеєць в російський літературі" (за Мерабом Мамардашвілі), чи, точніше - українець за культурою: перший російський класик, який справді бачив жінок людьми.

І сестер Линтварьових так бачив (середульшу Олену, лікарку, звав "уважаемый товарищ" і добряче висварив іншого свого брата, Олександра, коли той задумав до неї свататись без любови з її боку), і його захоплення іншою вкраїнською "королівною" ("хохлацькою королевою", за власним виразом) - Заньковецькою - було, вочевидь, не так "фанське" (вона запевняла, що він не був закоханий!), як "цехове", художницьке: захоплення тим, які психологічні глибини вона потрапляє добути із, начеб, нехитро виписаних Харитини в "Наймичці" чи Олени в "Глитаї, або ж павукові" (ах, ці іґноровані русистами інтертекстуальні цитати! - адже ж саме "глитаєм, або ж павуком" лає Коваленко Бєлікова, ну що б хоч погортати того Карпенка-Карого, ким, до речі, Чехов жартома підписувався до друзів, та спробувати розшифрувати натяк, - але ж ні, нє царскоє ето дєло, про Хохландію вони й так усе знають, та й що там знати - "ой ты левада, степь, краля, баштан, вареник!..").

Можна зрозуміти, чому Чехов загорівся написати для Заньковецької більшу, складнішу роль: він бачив перед собою актрису на масштаб героїнь Шекспіра й Ібсена, а їй закон приписував грати виключно пейзанок в "пьесах из народной жизни", зокрема й "глупейших" (як нарікав у листі Суворіну), - і іншої перспективи для її мови й народу не передбачалося. Так наскрізна тема тодішньої української культури - "пропаща сила"  - остаточно стає наскрізною чеховською - і, "транспонована" з українських історичних координат на умовні "общегубернські", парадоксальним чином, виграє від того, як гарна мелодія без слів: тратить на логіці (можна пояснити, чому не вдається життя Вареньці Коваленко, але сестрам Прозоровим уже ж ніяке "особоє распоряженіє" не заважає перебратися "в Москву! в Москву!") - а натомість набуває того чару сумної ірраціональности, за який Чехова й люблять на Заході як предтечу театру абсурду. Бо ж, зрештою, всі ми в чомусь нереалізовані, всі робимо дурниці й не вміємо жити, - а Чехов саме це "людське, надто людське" невміння й виводить на кін як драмотворче, та ще й із такою ніжністю!.. (А що досягнуто цього було шляхом адаптації "заньковецького" жіночого трагізму вже під російську актрису - Ольгу Кніппер, то так глибоко в лабораторію митця "канонічна" русистика воліла не сягати.)

Антон Чехов, фото орієнтовно 1885 року
Антон Чехов, фото орієнтовно 1885 рокуФото: Getty Images/Hulton Archive

З того задуму лишилася написана не українською (як обіцяв Заньковецькій), а російською "Чайка" - з зашитою в сюжеті алюзією на "Ой горе тій чайці…" з "Глитая, або ж павука", з любовно відтвореним на кону парком Адасовських у Заньках (де Чехов один час був сподівався поселитися по сусідству) та з розставленими по тексту "дорожніми знаками" (як-от репліка про коміка, що "был неподражаем, лучше Садовского"), на які вже мало хто звертає увагу. А ще - з тою кількістю перегуків із раніше написаною, теж для Заньковецької і про неї, драмою Старицького "Талан", коли вже й не скажеш, чи це робилось навмисно (щоб довести "хохлацькій королеві", що він, Чехов, може краще!), - а чи тому, що іншої художньої мови для драми з життя акторів, ніж виробили "малороси", російський театр натоді ще не мав, її ще треба було створити... Це останнє, амбіційніше завдання Чехов зрештою й вибрав. Якби він писав про Ніну Зарічну українською (якою хоч і володів, та все ж НЕ як мовою літератури!), то неминуче прирік би себе на вторування досвідченішому в цій мові Старицькому, на "епігонство дебютанта". А от "переносячи" найсмачніші відкриття наших корифеїв у російську мову й на сцену новоствореного МХАТ, як вишневий сад у Ярославську губернію (моє улюблене - це сценка "Ай! Выстрел!" в першій дії "Талану" і фінальна в "Чайці": видно, як римейк перекроює - і таки перевершує оригінал!), Чехов остаточно "виривався" в новатори класу Стріндберґа й Пшибишевського.

І справді ним став: без "Трьох сестер", "Вишневого саду" й "Дяді Вані" (першу версію якого написано ще в Луці у Линтварьових) неможливо уявити сучасний театр. Ну а в тому, що всі західні чеховолюбці певні, ніби то Підмосков'я тоне в вишневих садах, а "хохли" хіба що запрягали російському генієві бричку до Миргорода, сам Чехов уже точно ніяк не винен.

Хто винен, або В пошуках Маросєйки

Інколи й Янукович може спрацювати, за Мефістофелем, як "тої сили часть, що діє на добро, бажаючи лихого". Наприклад, ляпнути про "українського поета Чехова" - і тим змусити наші ЗМІ нехотячи впрягтися в культпросвітницьку кампанію й довести до загального відома те, чого в Росії згадувати не люблять, а отже і в нас не любили: що Чехов дійсно, хто б подумав, "малорос" - і походженням (із слобожанських селян), і самоідентифікацією (так писався, так називався, на тому наполягав), і, що найцікавіше, вихованням, бо Таганрог не тільки в 19-му столітті, а до самого Голодомору був ще типово українським приморським містом. Навіть і адміністративно - спершу Катеринославської губернії, а згодом (до 1925 року) Донецької области УСРР: з біленими саманними хатами, розмовною українською міщан, і Чехових також (61 відсоток української проти 31 відсотка російської за переписом 1897 року), із чумацькими валками як головним транспортним засобом і з усім супровідним фольклором (незадовго до смерти Чехов жалітиме, що не використав сповна в своїй творчості цього ресурсу), із "приставленим" на ярмарку "Москалем-чарівником", що його Чехови-діти розігрували потім у "домашньому театрі" (не найгірша, до речі, школа для майбутнього драматурга, цю п'єсу взагалі давно час перечитати свіжим оком!), - з усією, тобто, традиційною українською побутовою культурою, яка після 1933 року зникла не лише з Таганрога - разом із її носіями.

Все це начебто засвоєно, про Чехова й Україну написано гори текстів, пораховано навіть чеховські українізми, і скільки з них із його подачі увійшло в російську вже без позначки "укр.", як-от "недотёпа" (і ніхто не питає, а що ж таке "дотёпа", бо ж Чехов "русский", то, значить, і все в нього "русскоє")… Інформації, словом, не бракує. Бракує іншого. 

Упродовж трьох поколінь, починаючи від повоєнного сталінського курсу на духовне "імпортозамєщєніє" - на орвелівський світ, у якому все, хоч трохи визначне, створили (винайшли, відкрили, побудували…) росіяни, займатись україністикою в Україні можна було тільки за умови обов'язкового, як у мусульманина п'ять раз денно в бік Мекки, поклону в бік "великої російської культури" та її на українську, буцім, "благотворного впливу". Це було так само нормативно для цілої галузі, як посилання на Маркса-Енгельса-Леніна та матеріали чергового з'їзду КПРС: без "впливу" в україністиці було ніяк, без "впливу" -  то вже був "український буржуазний націоналізм". Моє покоління ще застало в підручниках такі ритуальні поклони при кожному з наших класиків (пам'ятаю, що на Шевченка "благотворно впливав" Чернишевський, якому в рік виходу "Кобзаря" сповнилося 12, але кого це спиняло?). По контрасту з підручником "русліт", де всі класики були "великі" й "геніальні" самі собою, а замість параграфа про "вплив" стояв параграф про "мировое значение", це справляло на дитячу психіку належно гнітюче враження. Із цим враженням від рідної культури ми й росли, тож нічого дивувати, що бажання повернутись до неї в дорослому віці в багатьох не виникло й досі. За три покоління в мізки нам залито таку бетонну кладку меншевартости, що захитати її вийде нескоро (особливо коли й не пробувати!).

Одним із наслідків цієї заливки стала схема, за якою в нас розповідають про українців, котрі прославились в інших культурах: щоразу це подається мало не як історія "хлопця з нашого села", що десь у го́роді "вийшов у люди", але, спасибі, не забуває земляків (приміром, раз у раз укидає слівце "по-хохлацки", як Чехов, або взагалі перед смертю марить по-українському, як Кобзон, - в межах цієї парадигми суттєвої різниці між ними немає). Хоча починати б треба з елементарної істини: якщо українець (як будь-хто інший!) отримує визнання в чужій культурі (тобто продає чужинцям не робочі м'язи й карі очі, а голову з усім її вмістом), то, значить, він приніс із собою в ту культуру "з дому" щось, чого в ній доти не було, адаптував у ній щось українське. І це стосується не тільки літератури-музики-малярства, а й наукових шкіл, технічних традицій (еміґранта Олексу Повстенка запросили проектувати Капітолій, бо він знав, як збудували Софію Київську, щоб стояла тисячу років!), і звичаєвости, й комунікативних стратегій, і ще цілої хмари видимих і невидимих речей, які складають культуру, - і власне це й зветься "впливом": донор впливає на реципієнта.

Атож, час побороти комплекси й сказати собі це вголос: ми також впливали на світові культури - а не просто постачали їм якісний біологічний матеріал. Тим-то й пишаються культурні нації лаврами "своїх на чужині", що це окреслення сфер впливу: а пам'ятаєте, що́ ми вам дали?.. Так поляки зуміли пояснити світові, чому Джозеф Конрад (який для англійської літератури зробив коли й менше, ніж Гоголь для російської, то лиш тому, що там і до нього було небідно!) - це продукт саме польської історії й польського виховання, - і в усіх Конрадових біографіях читаємо, що він "збагатив англійську літературу польською чуттєвістю" (відчуйте різницю з Гоголем, чия "українська чуттєвість" коли й згадується русистами, то десь акурат на правах "сільського походження", яке генієві-провінціалу ласкаво прощають, хоча можна було й без нього…). А в США - інший показовий приклад! - склався вже цілий тренд мотиваційної літератури про конфуціанство, бо вважається, що саме воно, засвоєне з дитинства на ціннісному рівні, є причиною високої успішности китайських студентів у західних школах, - і КНР, де ще не так давно коментаторів Конфуція відсилали в концтабори "на перевиховання", залюбки в цей тренд інвестує: знай наших!.. Ну й так далі, можна написати цілу окрему статтю про те, як правильно використовувати успіхи земляків-еміґрантів для піару країни... Але я не знаю жодної, за всі роки незалежности, серйозної праці про український вплив на культуру Російської імперії - при тім, що українці в ній були принаймні "співзасновниками" (поруч з голландцями й німцями). Горизонт наших знань тут досі описується форматом статті Юрія Шевельова "Москва, Маросєйка".

Звідтоді (а це 1954 рік!) ми не сильно просунулися. Наші музикознавці не пишуть про вплив української духовної музики (Березовського, Веделя, Бортнянського…) на Чайковського й російський симфонізм; наші театрознавці не цікавляться впливом вельми аванґардового на свій час театру корифеїв на "театр переживання" Станіславського й Немировича-Данченка (у Росії про це вже й не згадують, мов і не були "малороси" найпопулярнішим театром в імперії!). Наші історики досі не заповнили найпомітніших лакун з української політичної історії, яка розгорталась за фасадом Російської імперії, - від 1920-х років геть закинуто тему українського декабризму, забуто українське обличчя російського визвольного руху 19-го-початку 20-го століть, так і не "зреабілітованим" лишивсь репресований окремим пунктом Емського указу Драгоманов (який "имеет за собою три четверти России", як скарживсь Плеханов чи то Леніну, чи Аксельроду, чи ще комусь із тих упирів, котрі врешті ту російську волелюбну мрію, розбурхану нашими "Коваленками", й пожерли), - та що казати, коли досі не маємо біографії навіть вирішального для доль Європи українця, Олександра Безбородька, архітектора поділу Польщі й "замирювача" Туреччини, тобто реалізатора двох головних зовнішньополітичних цілей Богдана Хмельницького, дарма що під іншим прапором і з запізненням на півтораста років… Так, ніби то не наші предки будували з своїх ресурсів, як Одесу - з каменю Хаджибейської фортеці, ту імперію, - яка, правда, їх, тобто нас, зрештою "кинула", як тільки вона вміє, але це не привід заднім числом самим позбавляти себе суб'єктности й уявляти себе геть покинутою своїми елітами "біомасою" історії, чи пак "чайкою при дорозі": цілковитою правдою це не є навіть сьогодні, і вже поготів не було в 19-му столітті, коли до "зачистки" традиційних українських еліт було ще далеко.

Читайте також: Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. "Кохайтеся, чорнобриві…" (частина друга)

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. Про трьох Оксан з "планети Ді-Пі" (частина третя)

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. Про колективний ПТСР (частина четверта)

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. …чи "українське чудо" (частина п'ята)

 

Пропустити розділ Топтема

Топтема

Наслідки ракетного обстрілу українських міст росіянами (архівне фото)

Запоріжжя знову зазнало ракетного удару

Пропустити розділ Більше публікацій DW
На головну сторінку