1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW
Антон Чехов та Ольга Кніппер-Чехова -  малюнок Анатолія Бєлова
Антон Чехов та Ольга Кніппер-Чехова - малюнок Анатолія БєловаФото: DW/Anatoly Belov

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш (частина п'ята)

12 жовтня 2020 р.

"В українців за плечима стільки приводів для захвату, що кожному випускникові середньої школи мало б на весь вік вистачити на підвищений рівень серотоніну без жодних стимуляторів", - Оксана Забужко, спеціально для DW.

https://www.dw.com/uk/oksana-zabuzhko-pamiati-oksany-radysh-chy-ukrainske-chudo-chastyna-piata/a-55161383

Попередні частини есею Оксани Забужко читайте тут:

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш, або Про муз Чехова і довгу дорогу з Бад-Емсу (частина перша)
Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. "Кохайтеся, чорнобриві…" (частина друга)

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. Про трьох Оксан з "планети Ді-Пі" (частина третя)

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. Про колективний ПТСР (частина четверта)

…чи "українське чудо"

Тепер нам кажуть, ніби в Україні була "своя російська" - на тій підставі, що всі ті люди, весь освічений клас підросійської України "Емського періоду" був позбавлений власної літературної мови, якою міг би послуговуватися не те що в професійному чи громадському житті, а навіть, банально, в себе в побуті (як нарікав Пушкін, "но панталоны, фрак, жилет - всех этих слов на русском нет", а тут же не окремих слів, а цілих "тематичних словників", чи пак лексичних зон бракувало!). Розуміється, вони говорили російською: всюди, крім тих родин, де філологи-піонери (Пчілка, Старицький, Житецький та інші), уклін їм низенький, провадили свій ґрандіозний лонґітюдний експеримент з одночасної модернізації мови ("кування" літературної української) та впровадження її в повсякденний узус, вищі класи в Україні говорили російською - своєрідним її "малоруським ізводом", з українською вимовою та вкрапленнями українських слів, ідіом або й цілих речень (як, бозна-чом, раптом закидає сам собі "по-хохлацки" герой-москвич в оповіданні Чехова "Припадок" -  і як, виглядає, говорив з близькими йому людьми й сам Чехов). Зразки такого мовлення можна бачити, наприклад, у листах Петра Антоновича Косача: літературного хисту цей святий чоловік був позбавлений начисто, тому на його прикладі особливо добре видно, що таке "рідна мова короткого дихання" - як її вистачає на одне-два речення, але не на зв'язний виклад думки, що дається вже тільки школою, і тому за кожним збоєм людина вертається в ту мовленнєву колію, яку їй "прошили" змалку… Це очевидне, дотепер не заліковане нами до кінця ментальне насильство, варте серйозних соціо- і психолінґвістичних досліджень, але от оголошувати його наслідки "українською  російською" й пропонувати їх, через 115 років після скасування Емського указу, леґалізувати - то, далебі, ненабагато дотепніше, ніж оголосити жертву зґвалтування "фахівцем із сексології" й запросити консультувати молодят.

А що всі ті покоління освічених українців розвивали й збагачували, куди ж дінешся, таки російську мову, зокрема й за рахунок забороненої до вжитку рідної -  сказати б, вливали російській мові "українську кров", -  то це так само не привід вважати тепер українцям ту мову "своєю", як не претендуємо (чи все-таки претендуємо, щось я не чула голосів за таку реституцію?..) на розбудовані також-бо силами наших предків шахти Воркути й заводи Північного Казахстану. Типологічно це явища одного порядку. Просто, коли народ хочуть проковтнути, в нього спочатку од'їдають "голову", а потім уже "тіло".

Читайте також: Оксана Забужко: Якби ми вчились так, як треба. Нове плаття Проні Прокопівни

Розбещені (саме так!) апокаліптичними мартирологами 20-го століття, ми втратили чутливість до "безкровних" репресій - до всіх інших форм винищення еліт (елітоциду), крім кулі в потилицю (ну гаразд, іще скидання під поїзд на повнім ходу, з наступним оголошенням, що це було "самогубство": тут почерк російських спецслужб від охранки до ФСБ не змінився), - і вже погано собі уявляємо, як багато насправді потрібно культурі умов і догляду (куди більше, ніж вишневому саду!) для повноцінного, нездеформованого розвитку, - і як легко цей "сад" коли не вирубати сокирою, то занапастити на корню, щоб не дав ні цвіту, ні плоду. Через цю викривлену оптику, замість навчати школярів на прикладі української літератури, як їхні предки в 19-му столітті зуміли зробити неможливе можливим (назвімо це, для зручности, "українським чудом" - успішний культурний резистанс в умовах елітоциду, чи багато народів у новітній історії можуть таким похвалитися?!), - ми нарікаємо, що наша класика для наших дітей "надто депресивна" (вже ж, не "Вечерний квартал", але, як подумати: якби вона справді здавалась сучасникам "депресивна", то кого б же вона пірвала за собою "в українці" в час, коли такий вибір грозив Сибіром? може ж, таки не в класиці справа, а в невмінні її прочитати?..), - а потім збиваємося з ніг у пошуках тренінґів, "як мотивувати молодь". Я не жартую: недавно мене цілком поважно просили взяти участь у такому тренінґу, і ці нотатки -  не тільки моя данина світлій пам'яті Оксани Радиш, яка передала мені живий "інсайдерський" смак нашого 19-го століття й остаточно зробила те століття для мене "своїм", а й спроба нагадати, що мотивують молодь (якщо вона дійсно потребує мотивації, що само собою підозріло: як писав Юрій Шевельов, "чого варта молодь, яка не хоче змінити світ?") - не тренінґами, не онлайн-флешмобами й не перекладами книжок Марка, прости-Боже, Менсона - а захватом. Щирим захватом людьми, які "були тут до тебе" - і створили й залишили тобі те, з чого ти вжиткуєш.

Це може бути твоя галузь. Професія. Культура. Країна. Армія. Мова. І так далі.

І в кого як у кого, а в українців за плечима стільки приводів для захвату, що кожному випускникові середньої школи мало б на весь вік вистачити на підвищений рівень серотоніну без жодних стимуляторів. Якщо ж у молоді намічаються проблеми з серотоніном - це вже певний знак, що пора переписувати шкільні програми.

Читайте також: Наталка Сняданко: Валуєвські циркуляри в освіті - минуле, теперішнє чи майбутнє?

***

З останніх, присмертних чеховських років збереглось одне свідчення Ольги Кніппер-Чехової, сенсу якого сама вона тоді явно не зрозуміла, і не дуже, боюсь, розуміла "пролетарська аудиторія", якій вона, вже в УСРР, це розповідала. Якось під час подорожі пароплавом Чехов, прислухавшись на палубі до розмови двох дам, раптом сказав дружині:

- А ведь они по-нашему разговаривают.

Кніппер здивувалась: це ж по-якому? По-українському, пояснив він (гадаю, тут вона дещо підредаґувала свою розповідь в бік політкоректности, він, швидше всього, сказав "по-малороссийски" або й "по-хохлацки", - слова "український", "українець" для Чехова назавжди лишились маркерами не національної, а ідеологічної, "партійної" приналежности, від якої, як мужикові в повісті "Степь" від слова "мазепа" або поручикові Лукачу від чеського народу, краще було триматись подалі, - в цьому сенсі він також був жертва Бад-Емсу: як усі ті мільйони українців, котрі так само до 1918-го року не вміли себе назвати).

"Но ведь ты же русский?" - допитувалась Кніппер: сама етнічна німкеня, вона навряд чи так уже зраділа з відкриття, що в цьому шлюбі знайшовся ще один "инородец". Чехов у відповідь засміявся (от у це - віриться беззастережно!): "Какой я русский? Я хохол! Хохол!" - і вона показала характерний жест: поляпування себе долонею по сухотних грудях…

Антон Чехов з дружиною Ольгою Кніппер-Чеховою
Антон Чехов з дружиною Ольгою Кніппер-ЧеховоюФото: picture-alliance/dpa/ADN

Хтозна, як там насправді точився той діалог (за 20-30 років людина може й щиро все переплутати), але ось цю "триґерну" фразу - "А ведь они по-нашему разговаривают", - Кніппер, поза сумнівом, запам'ятала точно, з акторською чіпкістю на інтонації: чужий цього не придумає. Це безмежно українська фраза, і про неї можна написати цілу книжку - фраза-пароль, фраза-гасло глибоко пораненого народу, півторастолітній безпомильний "емський" розпізнавчий код для "своїх", дотеперішнє - не скрізь уже, на щастя, по нашій новочасній-соборній, але я ще пам'ятаю, коли було скрізь, крім Львова, Франківська й Тернополя, - озирання на звук: по-нашому говорять!.. Ти диви, не бояться!..  Мабуть, хороші люди…

("Як же се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!" - безжально іронізувала з цього ПТСР-синдрому ще Леся Українка: вона взагалі воліла жити й писати "на випередження", так, ніби Україна вже відбулась як модерна нація, і багато в чому, треба визнати, ця стратегія себе виправдала.) От тільки селян ця фраза ніколи не стосувалася, селянам - перепрошую, колгоспникам - і за Щербицького було можна, навіть на партійних з'їздах рекомендувалося виступати "по-нашому": це якнайкраше закріплювало здобутий за "Алєксандра Освободітєля" рефлекс…

І я розумію реакцію Чехова так, ніби він сказав це не 120, чи скільки там, років тому, а просто зараз, десь у ресторані за сусіднім столиком: 190… рік, пароплав, дві дами на палубі, приблизна вікова категорія - мами "моїх" Оксан, пливуть тим самим класом, що й він, культовий письменник-академік з дружиною - примою МХАТ, розмовляють між собою по-українському... Не зі сцени, як Заньковецька, не з селянськими дітьми, як Наталя Линтварьова, - між собою, інтеліґентки… Може, це взагалі вперше на віку він чув у побуті з жіночих уст літературну українську - таку, якою розмовляли панночки у "Valse melancholique". Вперше побачив, у плоті й крові, своїх героїнь - без перекладу: без посередництва чужої мови.

Коли вони встигли нарости, такі жінки? Як він їх проґавив? І - головне - де вони навчилися так говорити?.. Їх не мало би бути, не могло вже бути, за всіма показниками й прогнозами "соціальних інженерів" - а вони були, діти катакомбної культури: виходили на світло історії, їхніми голосами озивалось на палубі майбутнє, і це був, може, єдиний раз, коли він здогадався - і, можливо, пошкодував…

Але було вже пізно.

Чехов помер у 1904 році.

Емський указ було скасовано, у висліді української депутації (Олена Пчілка, Ілля Шраг, Микола Дмитрієв, Володимир Науменко) до прем'єр-міністра Сергія Вітте, роком пізніше, в 1905-му.

Лишились дами на палубі - головна "біла пляма" в цій картині, як зачищені обличчя на старих фото: і через 120, чи скільки там, років вони все ще для нас іноземки. Невідомі й невидимі - досі до нас пливуть.

Повертаються з-за океану.

Червень-липень 2020 року.

Київ

Пропустити розділ Топтема

Топтема

Наслідки ракетного обстрілу Запоріжжя 23 вересня

Війна в Україні коштуватиме економіці світу 2,8 трлн доларів

Пропустити розділ Більше публікацій DW
На головну сторінку