Читайте також: Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш, або Про муз Чехова і довгу дорогу з Бад-Емсу (частина перша)

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. "Кохайтеся, чорнобриві…" (частина друга)

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. Про трьох Оксан з "планети Ді-Пі" (частина третя)

Про колективний ПТСР, і трохи "якбитології"

Він дуже правильно все це вловив і проговорив по-російському, Чехов, - ось це наше "українське жіноче", сестринсько-артільне, що під ту пору вже було озвучено по-українськи не тільки "Першим вінком", а й на сторінках того-таки "Літературно-наукового вістника", де й він друкувався - і де напевно ж читав, того самого 1898 року, коли було опубліковано його "Мужиків" у перекладі Марії Грушевської, й "Valse melancholique" Кобилянської: про трьох сестер по духу, пряма мова жіночої "цехової солідарности", чудовий стимул "спробувати й собі", література саме так і розвивається - вічним перегуком голосів через паркани мов і традицій… Під ту пору в російській літературі ще не було кому навчити "женщин говорить", як хвалилась про себе Ахматова, справедливо відчуваючи тут собі в Чехові конкурента (недарма вона його не любила!). Чехов - скористаюсь отим британським мемом про Конрада - "збагатив російську літературу українською жіночою чуттєвістю".

І якщо ми цього не побачили й досі, то лиш тому, що "загубили" тих жінок. Навіть тих з-поміж них, як Линтварьову й Міяковську, котрі замалим не стали Чехову родичками.

- А якби стали? - рано чи пізно питали мене всі, кому я по смерті Оксани Радиш переповідала цей сюжет. От справді, якби той полтавський дідич, котрий не захотів спустити Чехову 300 рублів, виявився поступливішим - і Чехов таки купив би в нього хутір, оселився би неподалік од Линтварьових, одружився б із Наталею, помагав би їй з перекладами "басен Крылова по-малороссийски", забув би Москву (з якою "не связывают меня никакие симпатии", як пояснював друзям), написав би (отоді вже напевно!) для Заньковецької "Чайку" українською (а далі й ще щось, і ще, гляди, і втягнувся б...), завів би нові знайомства, ввійшов би, через Садовського, в коло "громадівської" інтеліґенції, - чи не вийшов би з нього тоді "український поет" (драматург!) уже не тільки "за Януковичем", а історії двох слов'янських літератур не потекли б відтак дещо іншими руслами?..

Підозрюю, що таке припущення не раз навідувало й фахових русистів - і, схоже, не на жарт їх лякало. Бо чомусь саме Наталю Линтварьову зі списку "женщин Чехова" (куди щедро включають і тих московських дам, які ним цікавилися значно більше, ніж він ними!) нині в Росії "вичищено" настільки рішуче, що мені навіть окремого з неї фото не вдалося знайти в мережі. Так само "зачищено" й згадки про Заньковецьку та чеховські на неї творчі плани - мов і через сто літ по смерті бережуть російського класика від українського впливу!..

Час заспокоїти стурбованих: в українську літературу Чехов не перейшов би. І не тільки з банально-практичних міркувань (у російській він натоді заробляв по 200 рублів за аркуш, з чого й купував маєтки, українською мусив би займатись "у години дозвілля"). Про те, щоб такого не сталося - щоб український хлопчик із нижчих класів, народжений у Таганрозі в 1860 році, не мав жодного шансу вирости українським письменником, Росія подбала, окремим циркуляром, ще як хлопчик мав три рочки. А 30 травня 1876 року в Бад-Емсі Олександр ІІ закріпив тему рідної мови хлопчика вже за поліцейським відомством ("украйнофильство" криміналізувалось як антидержавна діяльність) - і тим визначив долю і його, і ще десятків мільйонів хлопчиків і дівчаток на століття наперед: аж до нас із вами включно.

Той милий, курортний Бад-Емс взагалі стирчить із 1870-х якимсь гиблим місцем новітньої історії: за кілька років перед вироком Україні там було підписано інший фатальний документ - так звану "Емську депешу", з якої почалася франко-пруська війна (яка запустила в рух Першу світову, а та, своєю чергою, - Другу, а та -  "гібридні війни" Путіна за сталінськими мапами, і "ми зараз тут"). Емський указ так само увімкнув послідовний ланцюг катастроф, дарма що менш очевидних. На два покоління, у вирішальний для формування політичних націй час, позбавивиши Україну своєї школи й преси, він фактично й прирік нас, більше за будь-що інше, на поразку 1918-1920 років (що з дивовижною сліпотою іґнорується тепер у всіх дискусіях про Петлюру й Скоропадського, так, наче в цих двох були ті самі умови, що в Пілсудського й Маннергейма!), - а це, своєю чергою, надовго визначило баланс сил у Європі й світі (без України ніякого СРСР не було б, як не стало його в 1991-му, а отже, світова історія точно пішла б іншим шляхом - і навряд чи гіршим…).

На жаль, Емський указ у нас досі трактується дуже обмежено - як щось "культурницьке", а не як "пологова травма" всієї модерної української ідентичности, а отже, й державности, ПТСР по якій ми не залікували й досі. Олександр ІІ мислив масштабніше: навіть у студіях Київського відділу Географічного товариства зумів розгледіти (і слушно!) спробу розбудови української Академії наук, ту необхідну інституціалізацію знання, без якої нема дорослої нації, - і власноруч "зупинив процес"… Справа була не в мові - а в тому, щоб заблокувати українцям можливість модернізації на власному етнічному ґрунті, скинути нас як націю "з поїзда історії" (при потребі й буквально - як скинули з поїзда в 1901 році голову правління Харківського земельного банку Олексія Алчевського, коли той приїхав до Петербурга по кредит, - бо не відступати ж "украйнофілам" ключі від Донбасу!).

Два покоління, методом звичного для Росії державного терору, встановлювалась у голови ширнармасам жорстка прошивка: російська - єдина й безальтернативна мова освіти - маркує собою "прогрес": місто, електрику, банки, залізниці, нові ідеї, модні журнали, соціальні ліфти, і так далі, аж до "хранцюзької помади" Проні Прокоповни (авжеж, любимі всіма "Зайці" якраз процес встановлення цієї прошивки на рівень простих міщан, Сєркових і Чехових, і зафіксували, і невипадково оригінальну україномовну версію "шістдесятницького" фільму, в якій цей соціальний діагноз лежить на поверхні, було на півстоліття заарештовано й замінено російським дубляжем, Олександр ІІ би схвалив!). А от українська (і все, що нею марковано) - це, хай і рідна, але "архаїка": село, мужицтво, смішна Антошина баба Фрося, яка вірить, що двері в погребі тримав домовик (і Антоша роками цей анекдот переповідає, і купа наших чеховолюбців замиловано його цитує на доказ чеховського "українства", і знов Олександр ІІ привітно помахує їм стеком!), і пісня за чаркою, і рушник вишиваний, все домашнє, кухонне, така собі guilty pleasure культурної людини… Коли перешорські селяни запідозрили, що Чикаленко привозить їм у школу книжки їхньою-таки, "мужицькою" мовою, бо не хоче, аби їхні діти "вийшли в пани", і прийшли до пані Чикаленкової з просьбою власкавити чоловіка, вони продемонстрували ті нові, мейд-ін-Бад-Емс, "заводські налаштування" в мозку, після яких можна було вже спокійно скасовувати указ, своє діло він зробив. І навіть підйомна хвиля квазідержавного "Розстріляного Відродження" тих налаштувань не змінила (не встигла, замало часу було, п'ять років - то не 40!).

Російська проти української = "прогрес" проти "архаїки", "місто" проти "села" (а після Сталіна ще й "колгоспного", ууу який же простір для демонстрації влади над безправним!), "панство" проти "мужицтва", "світова культура" проти "хуторянської" і так далі, - всі ці "емські" налаштування, старі, іржаві, іноді комічні своєю неадекватністю (як та героїня соцмереж, котра вимагала "Гаррі Поттера" "на русском, потому что читать надо в оригинале"), іноді - до сліз скорбні своєю "перешорською темнотою" (як ті провінційні дівчатка й хлопчики, які в публічному просторі переходять з рідної на російську на доказ своєї "просунутости"), досі сидять десь у підкірці в нас усіх, у цілого народу, як у фронтового ветерана - невийняті й "зарослі" в тілі осколки. Безглуздо відводити від них очі: це діагноз, і його треба усвідомити. Як усвідомити й те, що це справді була війна нон-стоп, всі ці півтораста років (навіть не рахуючи "гарячих фаз"), - що абсолютна більшість здійснених-таки за цей час в Україні модернізаційних процесів, які зрештою й перетворили нас із кількох губерній відсталої імперії на хай яку недоконану, а все-таки національну державу європейського типу, здійснювалася завдяки персональним ініціативам - всупереч системному молоху, який півтораста років наполягав, то словом, то ділом (а частіше і словом, і ділом разом), що нас "не было, нет и быть не может".

Читайте також: Таня Малярчук: Фантомний біль орхідей

І ось тільки коли це сповна усвідомиш - тоді задихнешся од захвату й подиву. І захочеш і собі бути хоч трохи подібною на всіх тих людей, які ось так, в тіні Бад-Емсу, "еластично-уперто", за виразом Лесі Українки, по цеглинці будували мою країну - "щоб була". І не припиняли це робити, навіть коли опинялись за океаном і втрачали надію на повернення.

"Пропаща сила"

Це, звісно ж, шалено енергозатратний процес - таке хронічне "всупереч", а в поколінні Чехова він ще взагалі вимагав неілюзорного героїзму - приблизно як у часи Стуса членство в Гельсінській спілці. Як-не-як, людей засилали в Сибір за саму тільки спробу скласти для шкіл українську граматку. Станом на 1880-ті роки, коли Антоша Чехонте примірявсь до літератури, вся професійна українська культура, доступна в Російській імперії "непосвяченому" в громадівський рух (і не пошукуючому за таємними товариствами) юнакові, зводилась уже до двох позицій - "Кобзаря" (хай і з купюрами, але знаного всій інтеліґенції Росії) та "малоросійського театру" (нагадаю, що театр у ту епоху значив у суспільному житті приблизно те, що для нас сьогодні телесеріали, отож спасибі корифеям, що вистояли!). Зрозуміло, що обидві позиції - сказати б, підвищеної яскравости (настільки, що навіть Емським указом не вдалось їх цілком затлумити!), і обидві їх молодий Чехов з належним ентузіазмом ввібрав і засвоїв, але чи можна було з самого тільки їх існування здогадатися, що десь поруч, у підпіллі, триває творення модерної української літератури, а по ходу ще й мова для неї "кується"?.. (Його майже-ровесник, тільки "ліпше вроджений", а тому з ліпшими знайомствами серед освіченої публіки, Муся Коцюбинський, на додачу до "Кобзаря" нарив у міській бібліотеці ще Марка Вовчка й старі числа журналу "Основа", закритого 1863 року, - і цього вже вистачило, щоб здогадатись, але ж не всім так везло!..)

"Зв'язок часів" в українській літературі натоді, врахуймо, вже було перервано. Першим нашим "втраченим поколінням" стало те перше пошевченківське, котре, тільки-но з розмахом дебютувавши, потрапило під "валуєвський" каток і мусило розпрощатися з мрією про фахове заняття літературою: доктор Степан Руданський, досі популярний автор "Співомовок" і кількох романсів, помер на холері в Ялті; семінарист Анатоль Свидницький, автор прецікавого роману "Люборацькі", взагалі пропав десь ледь не під парканом; блискучий Василь Мова (Лиманський) ціле життя прослужив слідчим на Кубані, зрідка публікуючи в Галичині що вдавалося переслати (а по його смерті весь його архів, понад 50 зошитів добірної прози, про рівень якої можна судити з опублікованого "роману в діалогах" "Старе гніздо і молоді птахи" та мого улюбленого уривка "Три мандрьохи", безслідно пропав десь у Катеринодарі); поет з Божої ласки й талановитий учений, вихованець Потебні Іван Манжура після закриття Київського відділу Географічного товариства роками бомжував по Слобожанщині; сам Потебня закинув літературу й навіть свого перекладу "Одіссеї" на українську ніколи не докінчив (ну бо сенс перекладати, коли й друкувати ніде, й, головне, читати нікому?), - і це я називаю тільки постаті першого ряду, потужні настільки, що все одно не лишились без плоду, а коли поширити цей реєстр "пропащих сил" на всіх, хто раз чи двічі був майнув на сторінках "Основи" або галицької преси й пропав без вісти, то наша "чорна яма" від "Алєксандра Освободітєля" виглядатиме, пропорційно до масштабів 19-го століття, далебі, незгірше од сталінської в 20-му… Більш-менш відбулися з цього покоління тільки найбільш дисципліновані, методичні зануди - Іван Нечуй-Левицький (який рано вийшов у відставку й далі вже тільки писав) та "действительный статский советник" Рудченко, який вільними од государевої служби вечорами тайкома перетворювавсь на Панаса Мирного, але й такий вибір не міг обіцяти багато: замкнувшись у собі й закостенівши без руху, без літературного середовища й контакту з читачем, обидва зупинились у розвитку, "засохли" і на нове покоління впливу вже не мали ("Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, - писала Драгоманову 20-літня Леся Українка, - у нас тільки сміються всі з того "Чорного моря", - і Коцюбинський, який спершу був шукав у Мирному вчителя, хутко згорнув їхнє листування до суто ділового й перейшов на "дистанційне навчання" - на "Золя, Стріндберга, Арне Гарборга, Кнута Гамсуна, Віда, А. Шніцлера, Верґа і др.", за власним пізнішим зізнанням).

Якби всі згадані (і ще десятки незгаданих, і сотні нам незнаних, кого вони потягли б за собою…) мали таку саму змогу писати й друкуватися, яку мали в цей час фіни й поляки, - ми отримали б зовсім іншу, не до порівняння багатшу літературу (про "іншу історію" наразі не кажу!), -  не просто суму текстів, а дім, в який можна увійти. І під його дахом росли б, маючи ким зачитуватись у своїй мові, українські хлопчики й дівчатка вже 1860-х років народження, в тому числі й таганрозький гімназист Антоша Чехов (якому, між іншим, не так-то й легко було перевчатися з хатньої "хохлацької" на чужу літературну, - як згадують свідки, "больше тройки за сочинение никогда не имел"!). І ось тоді - при неперебитому, неперерваному, органічно-послідовному, як у дерева, що нарощує кільце за кільцем, перебігові історичних процесів - він справді міг би стати українським письменником. Навіть із найвищою ймовірністю став би.

Читайте також: Забужко: "Кремль і сьогодні свої яйця не в один кошик кладе"

Але це, повторюю, - за умови, якби жоден "метелик Бредбері" в тодішньому українському просторі не постраждав би. А "метеликів" же винищували не то зграями -  цілими видами...

І доктора Чехова, котрого так завзято (але запізно, ох запізно, все одно що тридцятилітнього на заняття балетом!) пробували навертати "на українське" аж дві поспіль "веселые барыни", Линтварьова й Заньковецька (це Наталин заразливий регіт, який "за версту слышно", він "віддав" Вареньці Коваленко, видно, не в змозі його забути навіть коли доля вже геть розвела дві родини, що так і не породичалися, і Жорж Линтварьов не одружився з закоханою в нього Машею Чеховою, і якась глибока кривда на нього, по-чоловічому "відомщена" на образі Андрєя Прозорова в "Трьох сестрах", Чехова явно гризла, і з цілого того клубка помилок і пристрастей, ошуканих надій і звихнутих життів, який зрештою й народив Росії великого драматурга, дзвенить саундтреком всепереможне Наталине "ха-ха-ха!", після якого закоханому тільки й лишається, що піти і вмерти…) - його теж можемо з повним правом віднести в українській культурі до "знищених метеликів": до тих непрямих втрат нашої Емської катастрофи, які вже для історика необлічимі. Бо нема такої формули, такого диференційного й інтеґрального числення для суспільних процесів, щоб вирахувати, як би процес розвивався, якби не насильницьке втручання в нього злої волі. Тільки при вгляді зблизька в чиєсь "ось це", єдине й неповторне життя і можна ще уявити масштаб несправдженого - і вразитись, наскільки все в нас могло б (і мало б!) бути інакше, і наскільки підмінений образ минулого ми тепер приймаємо за добру монету.

Читайте також: Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. …чи "українське чудо" (частина п'ята)