Відзнаку Лейпцизького книжкового ярмарку присуджують уже понад 20 років у трьох номінаціях: художня література, нонфікшн і перекладна література. 2026 року на розгляд журі подали 485 книжок від 117 видавництв. Журі цієї премії складають літературні критики, це є відзнака професійної читацької спільноти.
Переможцем у номінації "переклад" цьогоріч став Манфред Ґмайнер (Manfred Gmeiner) за переклад з іспанської складного перуанського роману про наслідки диктатур - на рівні країни і на рівні окремо взятої свідомості, що привчається жити у беззаконні.
У номінації "документалістика" відзначили дослідження Марі-Жанін Калік (Marie-Janine Calic), в якому вона досліджує шляхи в Центральній і Східній Європі, якими рятувалися від нацизму в 1940-х, зокрема пише про біженців-інтелектуалів і письменників - страшенно травматична "одіссея".
Ці дві книжки і були фаворитами перегонів у своїх кластерах. І природно, що переможці так чи інакше згадали у своїх промовах про необхідність відвернути війну, що вже на порозі.
А от номінація "художня проза" цього року стала темною конячкою.
Які тенденції премії Лейпцизького ярмарку у 2026 році?
У премії Лейпцизького ярмарку є одна виразна особливість: він не підтверджує зірковий статус певної книжки, а робить із книжки зірку. Зазвичай у короткі списки премії потрапляють ті романи, які ще не стали гучною літературною подією, завжди тут вкрай багато романних дебютів і абсолютно нових імен. У преміальному році ця премія - хронологічно одна з найперших, вона завдає тон всьому року (принаймні у німецькомовній літературі).
За такою традицією, 2026 року в короткому списку художньої прози опинилися п'ять не аж настільки очевидних книжок, хоча зі, здавалося б, очевидним фаворитом. Розклад 2026-го був конкурентним і по-хорошому тенденційним.
Так, усі п'ять романів - біографічні історії становлення. Кожен показує життя героя на різних етапах формування особистості, щоби дослідити, які саме обставини і які механізми протидії несприятливим соціальним умовам сформували людину. І при цьому ми спостерігаємо за героєм-в-розвитку суто збоку, ніби спраглі вуаєри: в його життя входимо на правах "детектива" в широкому сенсі - науковця-дослідника, історика, нащадків тощо. Всі романи вивчають життя людини як історію злочину, де є мета і засіб, і мотив. При цьому премія тримає в фокусі досвід міграції і культурної адаптації. Утім, це не є завданням премії - так стається переважно тому, що рефлексія досвіду Іншого є акцентом у німецькомовній прозі останніх десятиліть. Поєднання цих двох акцентів дало цікавезний результат. Ну і нарешті, всі п'ять романів як сюжетний центр мають війну - це не можна не помітити.
Читайте також: "Півострів" Крістіне Бількау: мати мужність оплакати втрату
Цьогоріч премію приваблювало питання: за яких умов люди, котрі формують соціальний та інтелектуальний порядок денний нині, стали такими, якими вони є. І розмова йде таки радше про умови, ніж про людей, про спільноти, а вже потім - про особистість.
Хто претендував на відзнаку?
"Риба в каламутній воді" Еллі Унру (Elli Unruh, Fische im Trüben)
У книжку Еллі Унру закохаються лінгвісти, бо її "Риба в каламутній воді" - це вдумливо описаний процес, як приборкати відкриту систему мови репресивними по суті структурами письма. І все це є в історичному романі про утиски, які зазнає мала група. Унру по суті вигадує нову мову на основі одного з діалектів німецької й російської, щоби описати закриту спільноту. Авторка розказує про менонітську громаду в південному Казахстані (авторка звідти родом) повоєнних часів, бачимо історію ми очима хлопчика Крохі.
"Хто б не волів вижити" Гелени Буковські (Helene Bukowski, Wer möchte nicht im Leben bleiben)
З Казахстану до Москви і Берліна. Історія молодої піаністки з Лейпцига, доньки ветерана Другої світової. Крістіна - надзвичайно талановита виконавиця, яка навчалась спочатку в Берліні, а потім у Москві. На піку своєї кар'єри, за кілька років до падіння Берлінського муру, Крістіна накладає на себе руки. Що там сталося в тій Москві, чим ламав дівчину батько - про все дізнаватиметься її біографка, яка випадково знаходить архів піаністки.
"Лють - яскрава зірка" Ані Кампманн (Anja Kampmann, Die Wut ist ein heller Stern)
З Берліна до Гамбурга. Кампманн реконструює атмосферу "Альказарі", знаменитого у 1930-х роках вар'єте. І розказує нам історію Гедди - юної актриси, яку ніжно вітають на сцені, котра має гроші, славу і фанатів. Гедда - акробатка: спершу прожектор знаходить її високо під куполом, а далі стежить, як вона спочатку повільно, а за тим все швидше спускається на мотузці, зупиняючись перед самим неминучим, здавалося, б падінням. Гедда на вершині життя, але це ненадовго - зрештою, триває 1937 рік.
"В першому світлі" Норберта Ґштрайна (Norbert Gstrein, Im ersten Licht).
І звершимо в Австрії, на схід від Зальцбурга. Адріан спостерігає за перебігом двох світових воєн. Ми проживаємо разом із ним 80 років. Участі у війнах він не бере: свого часу батько сокирою травмував йому ногу, це врятувало хлопця від мобілізації у 1917-му. Втім, робота Адріана так чи інакше стосується "обслуговування" війни, він працює з її наслідками: піклується про поранених і про ветеранів (допомагаючи, зокрема, гідно піти з життя), викладає англійську мову солдатам з постравматичним розладом. Роман закликає не оспівувати війну як досвід, що надає сенсу життя, але результату досягає зворотного. Ґштрайн знається на драматичній іронії.
Чому перемогла книжка Катеріни Поладян?
"Золоті піски" Катеріни Поладян (Katerina Poladjan, Goldstrand) - короткий, навіть дуже короткий роман, пошматована і спеціально фрагментована історія, сповнена неспокоєм. Текст такий щільний, що, як і захочеться, втопитися в ньому не вийде - виштовхне. Про "втопитися" я бовкнула невипадково.
Російсько-вірменська авторка (вона походить із московської родини русифікованих вірмен) пише німецькою (Поладян емігрувала ще дитиною в 1970-х). Починає свій роман зі згадки про Одесу 1922-го: сестра і брат спускаються Потьомкінськими сходами, переказуючи вітання кіно Сергія Ейзенштейна. Віра і Фелікс. Вірі - 22 роки, вона - однолітка 20-го століття. Феліксу - шість. Сестра і брат разом із татом вантажаться на корабель, бо мають відбути з Одеси до Стамбула - в Одесу вони втекли, здається, з одної з російських столиць від більшовицької революції, і зараз родині треба рухатися далі. Але вночі Віра кинеться з пароплава. Фелікс же з батьком не можуть не вирушити у путь і згодом поселяться в Болгарії, бо батько вирахував, що саме болгарського берега Віра (її тіло, радше) могла би дістатися.
У Болгарії Фелікс переживе Другу світову, стане відомим "червоним" архітектором, котрий розробить проєкт курорту "Золоті піски". Там, на курорті, Фелікс зустріне італійку Франческу - юну пустотливу дівчину, заражену бунтом уцілілої після великої війни. І вони народять Елі.
Елі Фонтане - відомий кінорежисер, нині уже сильно старша людина, днями йому виповниться 60. Елі розказує історію своїх батьків, а насамперед історію самогубці-тітки, котру відтворює так, ніби бачив своїми очима. Його дочку, до речі, звати Вірою, і їй 22.
Елі шукає причин, за яких йому нині так зле, в культурі, яка виховала його батьків: у суперечці таємничої російської душі і пристрасної італійської вдачі. Однак там він відповідей не знайде - обидві культури й обидві країни йому чужі. Елі їздить на "Золоті піски", де його зачали, і йому здається, що саме там він знаходить свою тотожність. Але теж помиляється. "Жодної історії до мого народження, жодної до народження моєї матері та її матері. Історія - це ти сам, тобі не потрібна автентифікація, Елі, йти до Пантеону, там твоя історія", - каже чоловік, який проходить психоаналіз і мріє зняти за його результатом взірцеве кіно. Проте насправді у нього є план: ця його довга й сумбурна промова є прощальним листом того, хто готовий із цього світу піти.
Політична й цивілізаційна криза навколо збіглися з моментом особистісної кризи Елі, і він просить цей світ відпустити його нарешті без болю. "Звісно, я читаю газети, але ми не зупинимо зло у світі лише тому, що відмовимося від нашої гри в карти", - лютує чоловік. В історії, яку розказують Елі і Катеріна Поладян, пасивність стає свого штибу чеснотою. А підкорення пристрастям, що вирують у тобі, є якоюсь такою сміливістю, таким безумом, що притаманний Митцю, а тому є цінним сам по собі.
Для чого українцям читати "Золоті піски"?
У мене особисто з цим романом склалася якась надто символічна ітерація, вона - якраз про рецепцію прози з короткого списку премії. Читала книжку Поладян тижнів п'ять тому одного дня в місті Миколаєві, що на півдні України… Читаю, значить, актуальний німецький роман. Там якраз відбувається сцена: італійський режисер прокидається серед ночі в Римі, переживає мить екзистенційного жаху, панікує, телефонує дочці, яка живе в Берліні, і кричить у слухавку: "Війна! Всюди й навкруги війна!" Молода жінка спокійно відповідає: "Не всюди".
Акурат цієї миті за моїм вікном вибухає, і за звуком приліт був не близько, він схожий на збиту балістику десь над областю кілометрах у десяти. Відволікаюся на канал Повітряних сил України, читаю зведення, щоби потім знову повернутися до "Золотих пісків". Ок, де я зупинилася? На якому рядку? Аааа, на "не всюди війна", тут я зупинилася… Саме життя підкидає нам в Україні спосіб трактувати цей роман, у який навряд чи його задумала авторка і читало шановане журі достойної премії.
Роман Катеріни Поладян - тим більше в контексті творів з інших номінацій премії Лейпцизького ярмарку - це нагадування: війна поруч і всюди, і вийти з цієї парадигми не можна, навіть якщо виходиш із самого життя. Тітка Віра (а тепер помітимо символізм її імені) крокує за борт, втікаючи від війни, Елі уточнює: "Я би сказав, втікаючи від реальності". Через 100 років цей крок повторить сам Елі, втікаючи від реальності, я би теж уточнила: втікаючи від війни. Світ їхніх втеч не помітить.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.