Німецький фотограф: ″Західна Україна - скарбниця єврейської культурної спадщини″ | Політичні новини з України: аналітика, прогнози, коментарі | DW | 07.07.2021
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Україна

Німецький фотограф: "Західна Україна - скарбниця єврейської культурної спадщини"

Крістіан Геррманн із Кельна понад півтора десятиліття збирає сліди знищеного під час Голокосту єврейського життя. Про його захват єврейськими культурними цінностями Західної України - в інтерв'ю DW.

Будівля синагоги у Підгайцях Тернопільської області, XVII сторіччя

Будівля синагоги у Підгайцях Тернопільської області. Споруда XVII сторіччя занепадає, хоча визнана пам'ятником національного значення

80 років тому, влітку 1941 року, одночасно з окупацією України нацистською Німеччиною на українські землі прийшов Голокост. За роки окупації було вбито сотні тисяч євреїв. Особливе спустошення Голокост приніс у західні регіони України, де століттями євреї становили значну частку населення. Кельнський фотограф і активіст Крістіан Геррманн (Christian Herrmann) уже півтора десятиліття документує пам'ятки єврейської спадщини Східної Європи, які поступово зникають. У травні бургомістерка Кельна вручила Геррманну від імені президента Німеччини федеральний орден "Хрест за заслуги" (Bundesverdienstkreuz). Таким чином було відзначено багаторічну працю задля збереження пам'яті про знищене внаслідок Голокосту єврейське життя у Східній Європі, передовсім в Україні.

Deutsche Welle: Пане Геррманн, за Вашу багаторічну роботу Ви нещодавно були відзначені орденом. Зроблено багато роботи - видані книжки, проведено чимало фотовиставок. А з чого все починалося? Як Ви зацікавилися єврейською культурною спадщиною України та інших країн Східної Європи?

Крістіан Геррманн хоче, аби у Німеччині більше знали про єврейську спадщину Східної Європи

Крістіан Геррманн хоче, аби у Німеччині більше знали про єврейську спадщину Східної Європи

Крістіан Геррманн: Усе почалося зі звичайної туристичної поїздки до Кракова, де я вперше звернув увагу на єврейську культурну спадщину Східної Європи. Єврейське життя Кракова до Голокосту вже тоді почало цікавити туристів, не в останню чергу завдяки популярному фільму Стівена Спілберга "Список Шиндлера", який був знятий у Польщі. Після тієї подорожі я став шукати інформацію про єврейське життя у Східній Європі. Мене дуже вразив той факт, що до Другої світової війни і Голокосту у цьому регіоні євреї у багатьох містах становили третину населення. При тому що у довоєнній Німеччині євреїв було менше одного відсотка. А у деяких містечках у Польщі або в Західній Україні євреїв було навіть більше половини населення або навіть 70 чи 90 відсотків. Ці містечка залишилися, але людей, які жили там до Голокосту, вже немає.

Коли Ви вперше приїхали до України?

Це був 2002 рік. Спершу я приїхав до Львова. Кілька років по тому я поїхав  до Чернівців. Там мене вразив єврейський цвинтар, який перетворився на непрохідні хащі, які справляли враження, немов ти у джунглях. Люди, які приїздили туди у пошуках могил своїх предків, не мали шансу пробитися крізь ці хащі і щось знайти. У мене з'явилася ідея зібрати у Чернівцях влітку волонтерські збори молоді з усього світу, щоби привести цей цвинтар до ладу. Я почав шукати підтримки у єврейської діаспори з усього світу - вихідців із Чернівців, які пережили Голокост. Дехто відгукнувся і підтримав, потім нам вдалося залучити німецькі й українські неурядові організації. Протягом десяти років ми проводили у Чернівцях міжнародні волонтерські зустрічі. Брали участь українці, багато німців і французів, регулярно приїздив навіть один японець. Це були дуже цікаві часи. Частково цю роботу досі продовжує німецька організація "Акція спокути - служба миру".

Волонтер під час розчищення хащів на єврейському цвинтарі у Чернівцях, 2013 рік

Волонтер під час розчищення хащів на єврейському цвинтарі у Чернівцях, 2013 рік

Ця організація проводить міжнародні волонтерські зустрічі у багатьох містах, які стали місцями Голокосту. Ініціатива постала саме з відчуття історичної відповідальності німців за нацистські злочини. Для Вас ця спокута також була особистою мотивацією?

Так, історична відповідальність має для мене значення. Мій батько був солдатом Вермахту. Хоч він ніколи і не бував у тих місцях, які я досліджую, все ж - хотів він цього чи ні - він був частиною системи, яка вбила мільйони людей. Звісно, я думаю про це, коли я подорожую місцями, де німецькі вояки вбивали людей. Ця відповідальність із сьогоднішньої перспективи полягає, зокрема, у тому, щоби осмислювати це минуле і не ігнорувати його. Ми, німці, не ігноруємо це минуле. Тим не менше, я часто під час моїх подорожей Східною Європою пересвідчуюся, як багато прогалин досі є у нашій історичній пам'яті. Якщо спитати у німця на вулиці, що він знає про Голокост, він згадає передовсім про концтабір Аушвіц. Але Аушвіц був радше винятком. Здебільшого євреїв у Східній Європі розстрілювали прямо там, де вони жили. Вся Україна всіяна масовими похованнями.

Фотовиставки, які Ви проводите у Німеччині, радше розповідають не про те, як вбивали євреїв, а про те, що сьогодні залишилося на згадку про них. Ви бачите свою місію, зокрема, у тому, щоби зберегти пам'ять про втрачену єврейську культурну спадщину?

Так, я хочу говорити не лише про те, як вбивали євреїв, але і про те, як вони жили до того, як їх вбили. Все, що вдається задокументувати, має значення - не лише синагоги, але й будівлі колишніх шкіл і лікарень. Навіть цвинтарі - це не про померлих, а про життя. Про те, як живі берегли пам'ять про померлих. У цьому сенсі Західна Україна - це скарбниця єврейської культурної спадщини. У мене складається враження, що чимало українців не усвідомлюють, посеред яких скарбів вони живуть. Я не знаю жодного іншого регіону в Європі, де була би така концентрація пам'яток єврейської культури. Спершу мене особисто дуже вразили єврейські цвинтарі. Сьогодні я би сказав, що найцікавішими пам'ятками для мене є синагоги. Оскільки історія кожної синагоги нерозривно пов'язана з історією міста чи містечка, в якому вона знаходиться. Вони були побудовані як місця для богослужінь, багато з них були знищені німцями під час окупації у роки Другої світової війни. Багато чого було знищено радянською владою вже після війни або було переоблаштовано під якісь інші потреби.

У будівлі синагоги у Збаражі Тернопільської області сьогодні облаштований цех горілчаного заводу. Краще так, ніж взагалі руїна, - каже Крістіан Геррманн

У будівлі синагоги у Збаражі Тернопільської області сьогодні облаштований цех горілчаного заводу. "Краще так, ніж взагалі руїна", - каже Крістіан Геррманн

У колекціях Ваших фотографій є світлини синагог, які досі, ще з радянських часів, використовуються як спортивні зали або якісь виробничі цехи. Приміром, у будівлі колишньої синагоги у Збаражі сьогодні розливають горілку. Як сприймають такий історичний парадокс місцеві мешканці?

Люди знають історію цих будівель і хочуть їх зберегти. І це - головне. Спершу я був шокований, коли бачив спортзали у синагогах, кінозали, автомайстерні або навіть горілчані заводи. Це у перший момент обурює і деяких відвідувачів, які шукають сліди єврейського життя, що існувало до Голокосту. Але треба розуміти: якби не було цього горілчаного заводу, цього спортзалу або кіно, скоріше за все, від будівлі колишньої синагоги вже нічого би не залишилося. Як на мене, краще я приїду і побачу колишню синагогу, в якій розливають горілку, ніж я приїздитиму і бачитиму руїни. Поки ці будівлі стоять, зберігається надія, що одного дня цим будівлям знайдуть застосування, яке було би гідне їхньої історії.

Чи відомі Вам випадки, щоб громада знайшла таке гідне застосування будівлям колишніх синагог? Музей, наприклад.

Музей у більшості випадків не був би найбільш оптимальним застосуванням. В Україні збереглися - частково або повністю - тисячі синагог. Стільки музеїв країні не потрібно. У Німеччині синагог збереглося значно менше, більшість із них були знищені нацистами ще до війни. Тим не менше, мало з них сьогодні є суто музеями. Здебільшого вони є місцями для проведення культурних заходів, при цьому у цих будівлях є інформаційні стенди про їхнє минуле, коли у них були синагоги. Однак цей досвід не можна один до одного застосувати в Україні. Бо в Україні дуже багато синагог, часто у маленьких містечках, в яких немає коштів на організацію такого роду культурних просторів.

Спортивна зала у будівлі синагоги у Городенці, Івано-Франківська область

Спортивна зала у будівлі синагоги у Городенці, Івано-Франківська область

Тим не менше, Ви бачили в Україні приклади того, коли б громада хотіла перетворити колишню синагогу зі, скажімо, виробничого цеху в якусь громадську будівлю?

Мені дуже імпонує ініціатива низки активістів у Радехові на Львівщині відкрити у будівлі колишньої синагоги молодіжний центр. Нині там столярний цех. У багатьох невеликих містах в Україні гостро бракує приміщень, в яких могла би зустрічатися молодь, де для молодих людей проводилися би культурні і освітні заходи. Це було би чудовим поєднанням важливої для громади соціальної роботи із такою культурною функцією як збереження історичної пам'ятки та інформування молоді про історію міста. Мені подобається ця ідея, і я дуже сподіваюся, що жителям Радехова вдасться її реалізувати. Натомість відроджувати ці будівлі саме як синагоги має сенс лише там, де сьогодні ще існує єврейська громада. Наприклад, саме так сталося у Дрогобичі, де громада відродила синагогу.

Які ще позитивні приклади відродження єврейської спадщини на Галичині Ви би відзначили?

Найбільше, звісно, відбувається у Львові. Я би хотів особливо відзначити роль Львівського волонтерського центру і людей, які об'єдналися навколо відродження синагоги Якуба Глянцера. Там реалізується концепція синагоги і як місця молитви, і як культурного центру, в якому єврейське життя розвивалося і знаходило би самовираження не лише саме по собі, але й відкриваючи єврейську культуру цілому суспільству.

Свідчення єврейського життя до Голокосту у Львові і в інших містах Галичини є буквально на кожному кроці. На деяких з Ваших світлин зафіксовані сліди історичних розписів фасадів, зокрема, з рекламою крамниць, які належали євреям. Ці розписи випадково знаходять під пізніше нанесеною штукатуркою, але не завжди реставрують. Невже вони не несуть цінності як пам'ятки?

Усе залежить виключно від ставлення власників будинків. Дехто пишається такими знахідками і намагається реставрувати старовинний фасад у колишньому вигляді. У Львові є чудова крамниця, фасад якої реставрували, відновивши історичні написи трьома мовами - німецькою, польською та на ідиші. Але є й люди, які просто наново штукатурять поверх історичних написів.

До Другої світової війни у цій лівівській будівлі була крамниця капелюхів, яка належала єврейському майстрові

До Другої світової війни у цій лівівській будівлі була крамниця капелюхів, яка належала єврейському майстрові. Розпис фасаду був випадково знайдений під штукатуркою

Однак Львів живе сьогодні як туристичне місто зі своєї багатої, багатокультурної історії. Як міській владі спонукати людей до збереження історичних знахідок, зокрема, єврейських?

Міська влада, принаймні у Львові, здається, розуміє важливість цього питання, однак на практиці управлінський апарат поки не спроможний його вирішувати. Але я дивлюся на ці речі з оптимізмом. За моїм спостереженням, протягом останніх років з'являється дедалі більше громадських ініціатив зі збереження культурної спадщини, зокрема, і єврейської. Дедалі активніше у цьому бере участь молодь. Чимало молодих науковців досліджує, яким було суспільство до Другої світової війни, до Голокосту, як жили разом українці, євреї і поляки. Наприклад, у Збаражі - містечку, де у колишній синагозі розливають горілку - працює дослідниця Тетяна Федорів. Вона вивчила ідиш для того, аби розшифрувати написи на надгробках на єврейському цвинтарі. Вона систематизувала і переклала ці написи, власним коштом видала про це книжку. Вона не чекала, поки їй хтось запропонує якийсь грант. І таких прикладів я знаю чимало. Натомість на владу я особливих надій не покладаю, хоча влада мала би дбати про ці речі. Я покладаю надію на активних людей, передовсім на молодь, яка хоче без всяких упереджень вивчати історію своєї багатокультурної землі. Адже становлення українців не як суто етнічної, але як політичної нації неможливе без розуміння того, що в Україні є місце для всіх народів, які жили і живуть на цих землях. 

Єврейський цвинтар Чернівців після кількох років роботи волонтерів, які розчищали занедбану територію від хащів

Єврейський цвинтар Чернівців після кількох років роботи волонтерів, які розчищали занедбану територію від хащів

За півтора десятиліття, відколи Ви регулярно подорожуєте Україною, досліджуючи єврейську спадщину, чи змінилося ставлення до неї у Чернівцях, де Ви провели багато роботи з молоддю?

Чернівці - це один із прикладів міст, в яких після війни живуть зовсім інші люди, ніж до неї. Спершу, після укладення пакту Гітлера і Сталіна, звідти були переселені німці, потім, з приходом радянської армії, масово виїхали румуни, потім був Голокост. Українці, які до війни становили незначну частку населення міста, залишилися, але переважна частина повоєнного населення нічого не знала про те, яким місто було до війни. Коли я вперше приїхав до Чернівців і шукав єврейський цвинтар, його не було на жодній мапі, й ніхто з місцевих не знав, де його шукати. Але поступово ситуація змінилася. Сьогодні це знає практично кожен. Більше того - мені здається, що більшість чернівчан пишається історією свого міста.

Дивитись відео 03:07

Де вбивали у Бабиному Яру? Як київські дослідники відтворили місце злочину (27.01.2021)

Дивитись відео 07:50

Нацисти і Друга світова війна: як німці опрацьовують своє ганебне минуле (16.10.2020)

DW.COM