Німецька книжка про Голокост в Україні | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 02.03.2020
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Культура й стиль життя

Німецька книжка про Голокост в Україні

Півтора мільйона євреїв були знищені у роки Другої світової війни в Україні. Чому німці розповідають про це в Німеччині? З якою метою? Інтерв'ю DW.

Євреї у Варшаському гетто

Євреї у Варшаському гетто

Більше чверті століття ця важка тема - головна в житті Марґрет і Вернера Мюллер (Margret, Werner Müller). Вони зустрічаються з людьми, які пережили Голокост в Польщі та Україні і вижили лише завдяки диву, опікують їх, організовують їх зустрічі зі школярами в Німеччині, перекладають їхні свідоцтва на німецьку мову... Нещодавно в Берлінському видавництві Metropol вийшла їхня чергова книжка. Вона називається "Життя і смерть в епоху Голокосту в Україні". Ця збірка свідчень уцілілих - майже монографія, з описом десятків гетто, географічними картами, хронологічними таблицями: де й коли були створені гетто, скільки євреїв було знищено... Це географія Голокосту.

Читайте також: Коментар: 75 років після "Аушвіца" - що Німеччина мусить зробити нині

DW: Важко читати розповіді про знущання, депортації, масові розстріли, голод і нестерпне життя в гетто. А як важко німцям, батьки і діди яких були винуватцями і організаторами Голокосту? Чому ж німців цікавить ця тема? Що ними керує? Відчуття провини? Відчуття відповідальності?

Вернер Мюллер: Насамперед, відчуття відповідальності. Колективної відповідальності. Але для мене особисто дуже важливу роль зіграла й історія моєї сім'ї. Мій батько, який був солдатом вермахту, повернувся додому під кінець 1945 року з американського полону і розповів мені (а мені було тоді дев'ять років), що американці показували їм документальну кінохроніку про концтабори. Батько був вражений: наскільки важко було уявити собі, що таке справді відбувалося. Рік по тому, коли в Хагені британська окупаційна влада організувала виставку, що розповідала про те, що коїлось у концтаборах, батько взяв мене з собою. Я побачив там страшні фотографії, гори взуття, абажури з людської шкіри з Бухенвальда... Відтоді я не можу це забути.

Крім того, старші брати мого батька були безпосередньо залучені до злочинів націонал-соціалізму. Найстарший працював у гестапо у французькому Меці. Він відправляв ув'язнених у концтабір Дахау, але абсолютно серйозно запевняв після війни, що не знав, що це таке. Він нібито просто розписувався у відомостях здачі-прийому ув'язнених і нічого страшного не робив. Але ця історія йому не допомогла. Щойно він повернувся додому, у Мюнхен, сусіди обурилися. Мовляв, наші чоловіки, прості солдати, ще в радянському полоні, а цей гестапівець живе собі спокійнісінько вдома. Зрештою, його заарештували американці й судили - до речі, у Дахау.

Марґрет і Вернер Мюллер

Марґрет і Вернер Мюллер

Ще один брат батька працював на залізниці при нацистах. Він служив у будівельному поїзді в Польщі і, здається, будував бункер "фюрера". Я хлопчиськом бачив, як погано він поводився з людьми. І нічого з ним після війни не сталося.

Загалом, мною рухало бажання, глибока внутрішня потреба показати, що не всі німці - такі. Із середини 1990-х років ми з Марґрет стали їздити до Польщі та України, зустрічатися з людьми, які пережили війну, табори, гетто, приймати їх тут, у Німеччині. Ми побачили, наскільки важливі для них особисті контакти з німцями, які усвідомлюють своє минуле і засуджують його. Це дуже важливо, щоб таке ніколи не повторилося.

А як ви стали перекладати, публікувати, розповідати німецьким читачам про те, що зазнали люди, які пережили Голокост?

Вернер Мюллер: У 1996 році ми познайомилися у Варшаві, де супроводжували групу українських євреїв, які пережили Голокост, з істориком з України, професором Борисом Забарком, який хлопчиськом сам був у гетто в Шаргороді. Борис побачив, що в Польщі багато книжок про Голокост, а в Україні їх майже немає. Він почав збирати спогади вцілілих, їхні свідчення про те, що вони пережили. У радянські часи це було неможливо: трагедію євреїв замовчували, саме слово "єврей" було підозрілим. Та й люди самі дуже неохоче розповідали про пережите. У них залишилися ще страхи радянського часу, коли це було забороненою темою. І дуже важко було знову все згадувати.

У середині 1990-х ситуація змінилася. Але не було коштів, аби їздити країною, зустрічатися з людьми, записувати їхні розповіді. Ми допомогли Борису Забарку. Він опублікував тоді в Україні спогади кількох десятків людей. Тоді і виникла ідея перекласти їх на німецьку, опублікувати в Німеччині. Адже дуже важливо, щоб ці свідчення стали загальновідомими. Так з'явилася перша наша книжка - Nur wir haben überlebt ("Вижили тільки ми"). Борис Забарко й надалі зустрічався з уцілілими, записував їхні спогади. Зараз їх вже понад 600.

Загалом, стало зрозуміло: необхідно видати й інші розповіді. Адже тут, у Німеччині, про Голокост в Україні знають мізерно мало. Знають про Освенцім, про Варшавське гетто, але це - вершини, символи. Але в Україні були десятки, якщо не сотні гетто і таборів, безліч масових розстрілів - як у Бабиному Яру, так і в Умані, Харкові, у Богданівці Миколаївської області... Близько півтора мільйони євреїв загинули саме в Україні.

Хто буде читати цю книжку? Вузьке коло фахівців? Історики? Студенти університетів? Хоча "читати" - це слово тут навряд чи підходить…

Марґрет Мюллер: Звичайно, це не та книжка, яку читають перед сном. Її взагалі неможливо читати від початку до кінця, як, скажімо, роман. Книжка призначена, насамперед, для тих німців, які дуже мало знають або взагалі нічого не знають про геноцид євреїв в Україні за часів "Третього рейху". З людьми, для яких це важливо, ми стикаємося на різних конференціях, зустрічах, меморіальних заходах, що мають відношення до трагічного минулого, до відповідальності німців за нього, до нашої відповідальності, до того, як і чим ми можемо допомогти вцілілим, врятованим людям...

Робота над книжкою забрала, загалом, десять років...

Марґрет Мюллер: Це дуже велика робота. Вона ускладнилася тим, що важко захворів мій чоловік, який, в основному, займався складанням збірки, редагуванням. Він переніс кілька операцій, але потім знову взявся за книжку. А потім вислав інформацію про книжку, близько ста сторінок тексту, кілька географічних карт, наведених у книжці, у кілька видавництв, у тому числі - в берлінське видавництво Metropol. Воно видає книжки про націонал-соціалізм і сталінізм, про їх історію, злочини, сутності. І буквально через кілька годин звідти подзвонив видавець Фрідріх Вайтль (Friedrich Veitl) та подякував за честь опублікувати цю книжку.

Трагедія Голокосту - дуже важка тема. Важка й психологічно. Знаю, що ви в буквальному сенсі втратили сон, читаючи й редагуючи свідоцтва вцілілих. Але чи є якісь світлі плями?

Вернер Мюллер: Одного разу до мене звернувся Петро Рувимович Рабцевич. У 1941-1942 роках він був у Пінському гетто, яке повністю знищили есесівці. Вони вбили більше 20 тисяч євреїв. Врятувалися менше тридцяти людей, і серед них - Петро Рабцевич. І врятував його німець, військовий інженер. Рабцевич просив нас знайти свого рятівника, і ми знайшли його. Його ім'я - Ґюнтер Крюль (Günter Krüll). На той час він вже помер, але Рабцевич зустрівся з його дочкою, розповів їй про те, що зробив для нього - з ризиком для життя - її батько. І дочка отримала пізніше батьківську медаль "Праведника народів світу" в ізраїльському Меморіалі "Яд Вашем". Дев'ятеро осіб були удостоєні цього звання за порятунок євреїв у Пінську: восьмеро білорусів і один німець. У 2001 році ми видали книжку, у якій розповіли про історію Петра Рабцевича і Ґюнтера Крюля.

Реклама