Оксана Забужко: Пам′яті Оксани Радиш. ″Кохайтеся, чорнобриві…″ (частина друга) | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 21.09.2020
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Культура й стиль життя

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. "Кохайтеся, чорнобриві…" (частина друга)

"У 19-му столітті таких жінок називали "музами". 20-те змобілізувало їх на інші, цинічніші кар'єри", - Оксана Забужко, спеціально для DW.

Читайте також:

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш, або Про муз Чехова і довгу дорогу з Бад-Емсу (частина перша)

А тепер вернімось до початку - до США, де на українському цвинтарі в Баунд-Бруку знайшли свій останній спочин останні з тих еліт - і серед них Оксана Міяковська-Радиш, із чиєї "подачі" я це все й пишу. Бо з-поміж усіх многоцінних умінь і чеснот, якими володіли ті люди, нині найціннішим мені видається те, чого нам в Україні так гірко бракує: їхня абсолютна, генетична свобода від будь-яких комплексів стосовно Росії та її культури.

Повторюю, будь-яких. У них не було ні меншевартости, ні потреби щось росіянам доводити чи самостверджуватися за їхній кошт (польські еліти, наприклад, завжди на це страждали!), - ані містечково-переляканого (і часто експлуатованого Кремлем у нинішній війні собі на користь) бажання "відгородитися" від усього російського, прокукурікавши галицьким півником: по Збруч! по Збруч!.. Російську культуру "до і після Гоголя" вони вважали за одну з обов'язкових у курікулюмі освіченого українця й ставились до неї радше співчутливо - як до частинно "свого" (їхніми предками ж колись і твореного!), тільки, на жаль, безнадійно збитого з шляху, так що вже не направиш. Ідеалізувати, хоч у чомусь, Російську імперію на тій підставі, що її наступниця, СРСР, виявилася ще гірша, їм здалось би дуже дивною ідеєю. Діти, здебільше, "малоросійських дворян" і правобережної шляхти - чиї предки свого часу погодилися на перехід в імперську еліту зі збереженням королівських привілеїв (завдяки нашим тоді й великоруській знаті дещо перепало: її було звільнено од тілесних покарань, бо малороси з такої "еліти", яку шмагають канчуками, сміялися й рівнею собі визнавати не бажали), - вони надто добре знали і російську історію, і українську в ній роль, щоб мати ілюзії щодо якихось із Росією "союзів", однак не мали й притаманного європейцям страху перед нею. На еміґрації стосунки з росіянами вони будували на засадах винятково особистої довіри, як колись "за рекомендаційними листами", - так, як і нам би сьогодні повчитись.

Пані Радиш, наприклад, один час була працювала в "Новом журнале", заснованому російським прозаїком Марком Алдановим, - благо той був "теж киянин" і "порядна людина" (з типовим для дореволюційного київського єврея з асимільованої буржуазії ліберальним світоглядом і проукраїнським сантиментом). З того періоду в неї вдома зберігалося дві напхом напхані російськими еміґраційними виданнями шафи, де я вечорами залюбки нишпорила. Там виявилась купа прецікавої мемуаристики, частина видань мала нотатки на берегах - жанр, нині покійний (в добу соцмереж ніхто вже з автором на сторінках книжки не полемізує!), - і, переглядаючи раз такі нотатки на байопіку Ніни Берберової про баронесу Будберґ, коханку Максима Горького й Герберта Велса (коментатор явно знав особисто і її, й Берберову, раз у раз поправляв у тексті імена й факти, місцями тратив терпець і сварився:  "чушь", "чепуха", "пошлость"), - я вперше зрозуміла, що ця "железная" Мура, ця "Мария Игнатьевна Закревская", яка, схоже, мала дар зводити з ума всіх мужчин у полі зору, і розвідки всіх країн також (крім, нотабене, української: ад'ютант Скоропадського перед її чарами встояв і першим запідозрив Муру в роботі на НКВД!), - це рідна внучка Ганни Закревської, тої самої "Ганни вродливої", за якою був пропадав молодий Шевченко (вся його засланча любовна лірика - до неї: "Г.З.", "Якби зострілися ми знову…", лепет вдячного коханця: "моє свято", "мій покою", згадки, як вона на балу "чарує людські душі" "тими очима, /Аж чорними - голубими", що їх він відтворив на портреті, написаному 1843 році в маєтку Закревських у Березовій Рудці…): видно, жінки в цій родині відзначались не тільки потужною сексуальною харизмою, а й фамільною слабістю до славетних письменників.

Марія Закревська - малюнок Анатолія Бєлова

Марія Закревська - малюнок Анатолія Бєлова

У 19-му столітті таких жінок називали "музами". 20-те змобілізувало їх на інші, цинічніші кар'єри, де світські салони, в яких вони "чарували душі", вже контролювало як не НКВД, то МI5 (Мура провадила такий салон і в Сорренто 1920-х, і в Лондоні 1960-х), і ця соціальна трансформа того самого жіночого типу, особливо наочна в межах одної родини (де бабуся ще "муза" - а внучка вже, спецслужбівським сленґом кажучи, "медова пастка", хоча обом присвячують вірші й романи), насправді говорить про епоху не менше, ніж хроніки війн і державних переворотів. Тут би й ухопитися за такий ласий сюжет юрмам дослідників, та ба - не з нашим постколоніальним щастям: ні в російських, ні в англійських (котрі теж із російських джерел писані!) біографіях Мури нема згадки про її висококультурну бабусю (господиню, як-не-як, аболіціоністського салону, у Закревських не тільки "морди мочили"!), - а в жодній із шевченкознавчих розвідок, присвячених Закревським, відповідно, ні згадки про Закревську-Будберґ. Так, ніби за межі Березової Рудки ("нашого села") україністів досі не випускають, як сталінських колгоспників. Ніби над нами досі чинна влада Емського указу: поки на кону історії розігрується п'єса "из жизни простонародья" - поти й нашого, а тільки-но з'являються "пани" - не чуєм-не бачим, бо це вже "не про нас".

(До речі, у випадку Закревських це недогляд ще й політичний: Мурин двоюрідний правнук, Нік Клеґ, - впливовий британський політик, у 2010-2015 роках заступник Девіда Камерона, і тема, "чи була його родичка російською шпигункою", у Великобританії, де родовід урядовця все ще значить більше, ніж ми здатні собі уявити, мусується не лише таблоїдами. Подарувати Клеґові, замість політично каламутного "російського походження", бездоганне, як у породистого румака, українське - навпростець від шлюбу генерального обозного Гетьманщини Йосипа Закревського з сестрою гетьмана Розумовського, та ще й із вишенькою на торті - музою національного генія в роду й портретами предків у генієвому виконанні, - значило б не тільки сказати британській публіці щиру правду, а й зіграти в "дорослу" дипломатію, побивши Шевченковою "дамою серця" одразу всі путінські мантри про Україну як, буцім, частину Росії без власної історії, - та тільки ж для цього треба, щоб український політикум сам відчував своє переємство з елітами попередніх українських держав, бодай на тому рівні, на якому діячі 1918-го року відчували його з елітами Гетьманщини, а де ж нашим політикам такого відчуття і взяти, коли наша освіта й далі продовжує гасати по колу між Олександром ІІ і Сталіним, мов накокаїнений хом'як у фільмі "99 франків"?..)

Мура Будберґ, фото 1971 року

Мура Будберґ, фото 1971 року

Я так і не спитала тоді в пані Оксани, хто робив ті сердиті нотатки на книжці (гадаю, то був ще один її приятель-"киянин" - гетьманець Роман Гуль): ми мали з нею стільки тем до розмов, що не до того було. Головне ж - мені, котра завжди ненавиділа СРСР-івський карґо-культ "прекрасних дам", всіх тих Ліль-Брік та "Тімош", по факту - чекістських елітних куртизанок, якими нам пропонували захоплюватись, бо вони носили шовкову білизну й пахтились "Коті" в час, коли мільйони радянських жінок мусили носити кирзаки й куфайку, просто не уявлялось, щоб пані Оксана, така зразкова "королівна", що ніякий побут не міг її принизити (вона завжди сервірувала стіл "комільфо", хоч би й задля донату з маслом, і з гумором згадувала, як, народивши старшого сина в таборі "ді-пі", пила з голоду воду, щоб молоко не пропало: тільки серед старих підпільниць УПА мені ще траплялась така аристократична легкість у ставленні до своїх поневірянь), - така вся, сказати б, "лицареса ордену лілеї" (саме її я мала перед очима, коли вводила цей термін у "Notre Dame d'Ukraine") - може мати якісь точки перетину зі світом хай і небанальних, а все-таки, як не крути, - утриманок… Правда, Мура завдяки своїм вельможним коханцям змогла виростити трьох сиріт - двох власних, по вбитому 1918-го чоловікові, та доньку сестри - і дати їм усім в Англії першокласну освіту: мета безумовно шляхетна, виграш в НКВД теж безумовний, однак я знала, що моя бабуся в подібній ситуації навчилась доїти корову, а пані Радиш вечорами мила сходи в своїй мангеттенській багатоповерхівці, - і це дещо заважало мені захоплюватись відвагою Мури так, як захоплювались нею Герберт Велс і Грем Ґрін.

Але я помилялась. Те, що єднало "муз" і "королівен" - жінок, звиклих натурально, як щось їм належне, приймати поміч від закоханих чоловіків, і жінок, надто гордих, аби вдаватись до такого ресурсу під тиском зовнішніх обставин, - було для них самих важливішим, аніж те, що, в моїх очах, розносило їх по різних світах і взагалі робило істотами різної породи. Порода була та сама. Мені лиш бракувало в свій час належної оптики це розгледіти.

Читайте також: Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. Про трьох Оксан з "планети Ді-Пі" (частина третя)

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. Про колективний ПТСР (частина четверта)

Оксана Забужко: Пам'яті Оксани Радиш. …чи "українське чудо" (частина п'ята)

DW.COM

Також за темою