Німецький фотограф про війну на Донбасі: Не можна залишати Україну наодинці | Політичні новини з Європи: аналітика, прогнози, коментарі | DW | 17.01.2022

Познайомтесь з новою DW

Скористайтесь ексклюзивною можливістю ознайомитися з бета-версією нової DW. Своєю думкою Ви можете нам допомогти зробити нову DW ще кращою.

  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Європа

Німецький фотограф про війну на Донбасі: Не можна залишати Україну наодинці

У Німеччині невдовзі відкриється виставка світлин фотографа та журналіста Тілля Маєра "Донбас: війна у Європі". Автор розповів DW про свою роботу в Україні та поділився роздумами про цей конфлікт.

Тілль Маєр побував на Донбасі 12 разів за п'ять років

Тілль Маєр побував на Донбасі 12 разів за п'ять років

22 січня у Баварському музеї армії, що у місті Інгольштадт, відкриється виставка німецького журналіста й фотографа Тілля Маєра (Till Mayer) "Донбас: війна у Європі". Автор виставки, починаючи з 2017 року, побував у зоні конфлікту на Донеччині і Луганщині 12 разів. Його фотографії висвітлюють як будні українських солдатів в окопах цієї війни, так і життя цивільного населення у зоні бойових дій, яке досі нерідко мусить ховатися від обстрілів у підвалах. У розмові з DW Маєр розповів, що мотивує його знову і знову повертатися до України і що він хоче показати німцям. Після виставки в Інгольштадті, повідомив фотограф, він планує показати світлини у Кельні.

Deutsche Welle: На своїй виставці ви показуватимете світлини зі своєї книги "Забута війна". Вам здається, що німці забули про те, що відбувається на Донбасі?

Спершу планувалося назвати виставку так само, як і книгу. Однак через скупчення російських військ на кордоні з Україною  у німецьких ЗМІ знову згадали про цю війну, і вона ніби не така вже і забута. Ми вирішили акцентувати увагу на тому, що це війна у Європі, зовсім поряд. Це ганебно, що у 21-му сторіччі у Європі йде війна. І ніхто не звертає на це уваги, поки знову не відбувається якесь загострення. За це може бути лише соромно. Якими не були би причини цього, але нічого не робити - це жахливо і просто небезпечно. Я вважаю неприйнятним, що у Європі силою змінюються кордони. Якщо ми допускатимемо це, то це буде дорогою до пекла.

Ви сподіваєтеся, що більше усвідомлення у Німеччині того, що відбувається на Сході України, зможе щось змінити?

Кожен може щось змінити, навіть якщо він лише показуватиме, що йому не байдуже. Ми живемо у демократичній країні, і політики роблять те, що їхні виборці вважають важливим. Якщо для німецьких виборців війна в Україні матиме лише маргінальне значення, то вона матиме маргінальне значення і для німецьких політиків. Тому я вважаю, що кожен, хто має позицію, має її демонструвати. Або у соціальних мережах, або на зустрічах з депутатами від свого округу. Виборцям слід нагадувати політикам, що для них важливо, щоби в Європі силою не змінювалися кордони, щоби панувала демократія.

Вважаєте, нині німці приділяють цьому замало уваги?

Я хочу нагадати, що так, як все є зараз, це залишатися не може. Ця війна - це катастрофа для людей, які там живуть. Для багатьох життя є нестерпним вже понад сім років. До того ж, ця війна розірвала родинні зв'язки. Треба показати жадібним до влади політикам, таким як Володимир Путін, де є межі, які не можна переступати. Дуже сумно, але такі люди як Путін вважають пошук компромісу ознакою слабкості. Ми ж у Європі звикли розв'язувати конфліктні ситуації на основі міжнародного права, а не за допомогою танків. Якби після анексії Криму Європа показала б адекватну реакцію зі справді болючими санкціями, на Донбасі ми не мали б того, що там зараз є. Вибори останніх років в Україні засвідчили, що переважна більшість українців бачать своє майбутнє в об'єднаній Європі, а не з Росією Володимира Путіна. І за це вони заплатили високу ціну, якщо дещо спрощено подивитися на причини конфлікту. Не можна залишати їх сам на сам із цією ситуацією.

Ваші фотографії яскраво засвідчують, що життя в окопах для українських вояків є не лише важким, а й небезпечним через снайперів і регулярні обстріли. Також на деяких фото видно, що відстрілюватися їм доводиться здебільшого зі старої радянської зброї. Як Ви сприймаєте у цьому контексті неготовність німецьких політиків розглядати питання про постачання Україні зброї, про яку просить Київ? А також скепсис Берліна щодо перспективи членства України у НАТО?

Я багато подорожую регіонами, які потерпають від війни. Я бачу свою роль більше у тому, щоби показувати лиха, яких завдають війни і зброя, яку у них застосовують. Тому коментувати питання постачання зброї не вважаю правильним. Однак загалом моя позиція чітка: якщо демократична країна обороняється від нападу, вона мусить мати можливість захищатися. Що стосується питання НАТО: я все життя як журналіст критично ставився до НАТО. Однак життя змушує мене переосмислювати деякі речі. Сьогодні я розумію, що якби країни Балтії не були членами НАТО, з ними сталось би те саме, що сталося з Україною.

Аби нагадати про реалії війни на Донбасі, Ви за останні чотири роки більше десяти разів були у зоні конфлікту. Чи потрапляли Ви у ситуації, в яких ризикували життям?

Подекуди небезпека була, хоча для солдатів на позиціях це були цілком буденні ситуації. У травні минулого року я був на позиції українських вояків, яка прострілювалася противником з трьох боків. І нам треба було 50 метрів перебігти до окопу через поле. Ми бігли дуже швидко. Щойно побачивши нас, сепаратисти відкрили вогонь з кулеметів. Вже сидячи в окопі я чув свист куль над головою. Мене вразили навіть не стільки ці кулі, скільки розуміння того, що для солдатів цей свист куль - буденність.

Ця війна в окопах триває вже більше семи років. Іноді настає тиша, потім знову стріляють. Як це позначається на настроях там, в окопах?

Це постійне напруження. Ніколи не знаєш, коли і звідки стрілятимуть. Це дуже виснажує солдатів. Крім того, життя у холоді і бруді бліндажів і окопів - не мед. Восени грузнеш в багнюці такій, що вона може проковтнути твоє взуття. Мене дуже вразило те, що там, на передовій, я зустрів чимало жінок. На виставці в Інгольштадті буде відведено ціле приміщення портретам жінок на війні. Можна по-різному це сприймати. Хтось побачить у цьому прояв емансипації. Так чи інакше, за цими портретами криються життєві історії, подекуди непрості. На війні я, наприклад, зустрів матір, яка сама виховує маленьку дитину. Дитину доглядають бабуся з дідусем. Мати бачить її лише раз на кілька місяців. Деякі солдати з перервами вже сім років на цій війні. Для них це дуже великий тягар. Я не знаю, як вони колись взагалі зможуть повернутися до мирного життя. Допомогти ветеранам повернутися до нормального життя - це великий виклик для українського суспільства. Ситуація ускладнюється тим, що чимало з них не відчувають визнання суспільством тих жертв, на які вони пішли, щодня ризикуючи життям.

Це - один з парадоксів цієї війни. Вона жевріє десь далеко на сході, а столиця живе своїм життям. Як Ви відчуваєте цей контраст між реаліями війни і мирного життя під час поїздок до України?

Я відчуваю цей контраст і в порівнянні з Німеччиною. Коли я зустрічаю в Україні 25-річного хлопця, який вже кілька років на війні, я розумію, що йому довелося значно раніше подорослішати, ніж німецькому студентові, який живе мирним життям. З іншого боку, для молодої людини - цілком нормальне бажання насолоджуватися життям.

Саме ці контрасти спонукають Вас нагадувати німцям про цю війну?

Мене спонукає передовсім те, скільки чудових людей я зустрів в Україні. Коли я вперше їхав до України, я ніколи не думав, що вона стане частиною мого життя. Сьогодні Україна - частина мого життя. Попри те, що я розумію, хто розв'язав цю війну, я не є якимось ненависником Росії. Для мене просто важлива мирна Європа. Мир у Європі можливий лише тоді, коли всі будуть цього хотіти, зокрема Росія. Хотілося б, аби у Росії колись при владі були люди, які бачитимуть у Європі шанс, а не загрозу. Українцям же я дуже бажаю, щоби вони нарешті здобули мир і мирно жили у єдиній європейській родині. Так, як вони цього хочуть.

У Вас є надія, що цей затяжний конфлікт вдасться розв'язати?

Я цього на даний момент, на жаль, не бачу. Навпаки, я бачу загрозу того, що ця ситуація вийде з-під контролю. Своїми фотографіями я хочу лише нагадати, що ми всі - європейці, одна родина. Якщо один з нас у біді, ми всі маємо бути поряд. Інакше ми не будемо європейською родиною. Якщо демократична Україна не матиме нашої підтримки - це буде фатальним сигналом для молодих українців, які вірять у демократію. Мені хотілося би, щоби більше молодих людей у Німеччині так цінували демократію, як її цінують молоді українці.


Дивитись відео 01:55

Війна на Донбасі: як виживають місцеві на передовій (16.12.2021)

DW.COM

Також за темою