Бувають дні, коли за годину чи дві ти встигаєш прожити життя. Та ще й не своє, а людини, з якою за інших обставин би й не перетнулися. Зачерпуєш у неї всього - болю, зневіри, сили і надії, якщо пощастить. А потім думаєш, що з цим усім робити.
Весна 2023-го. Париж.
На губах у мене - гіркота поцупленого апельсина, швидко з'їденого, поки не побачили. Ну як поцупленого?.. В госпіталі у пораненого українського військового цих апельсинів-мандаринів-яблук-винограду стільки, що вистачило би на опівнічну ятку. Фрукти на столику біля нього, печиво там же, йогурти з пробіотиками. На підвіконні - копчена ковбаса українська (як?), сушена риба та інший джанкфуд штибу чіпсів. Як медперсонал дозволив це тримати у палаті?..
"Бувають дні, коли ці чіпси - єдине, що я можу в себе увіпхати, - посміхається хлопець на лікарняному ліжку. - А оці всі зелені боби і броколі, шо вони тут приносять, - від них реально нудить".
Я марно намагаюся виконати механічну дію: скласти все акуратніше на підвіконні. Оно який вигляд із вікна красивий: пів Парижа видно.
"Наступного разу принесу тобі якусь гарну коробку, - посміхаюся я. - Складемо всі оці дари природи".
Як мене занесло у військовий госпіталь?.. Все просто. Волонтери написали. "Добрий день, Ірено, в нас тут хлопчина поранений лежить, він ваші книжки любить. Ми би хотіли зробити йому сюрприз. Раптом вам вдасться прийти його провідати?"
Як доказ - фото молодого хлопця в лікарняній піжамі, з моєю книжкою в руках. "Як виходити заміж стільки разів, скільки захочете". Виглядало би комічно, якби не контекст.
Читайте також: Реабілітація зі складнощами: як в Одесі відновлюють військових ЗСУ
Хлопця-військового звати Сашко. Десантник, командир. Років на десять років за мене молодший. Французи наших військових беруть на лікування небагато, зате "під ключ". Від найскладнішої операції до максимальної реабілітації. Я придивлюся, наскільки це етично, дві ноги у хлопця чи одна. На ліжку - покривало, мені не видно. Спитати прямо - соромно. Аж поки він нарешті сам не відкидає ковдру: обидві ноги врятовані, просто дуже худенькі, з атрофованими м'язами через довге лежання. Сашкові пощастило - десь тут по сусідству хлопець з двома ампутованими. А його - врятували.
"То вінницькому лікарю дякувати, він один ще в Україні настояв, щоби не різали. Навіть проти головного пішов! - посміхається він. - Сказав, у Франції врятують. Тепер напише про мою ногу наукову роботу. Звьоздна нога, шо ти скажеш".
У палаті крім мене ще двоє дівчат - волонтерка Катя, яка приїздить сюди з-за міста після роботи й на вихідних, і психологиня Оксана. Її знаю давно - мати трьох дітей, теж волонтерить, коли пораненим потрібна психологічна підтримка. Мені писала Катя. Висока доглянута білявка з французькою родиною й хорошою роботою, що зараз вимахує перед нами коробкою з написом "для прокажених" і не розуміє мого подиву від цього сюрреалізму: "Та то мені ще треба після госпіталю коло метро постояти, зібрати донати для фонду одного… Ну а шо - вони нам помагали з медициною для України, а я обіцяла алаверди". Катя з прокаженими асоціюється мало, та ми їй бажаємо успіху.
Сашкові все ще капають величезну кількість антибіотиків. Я не медик - із того, що мені пояснюють волонтери, є небезпека, що якась бактерія знищить його вразливі кістки.
До війни Сашко танцював бойовий гопак - козацький танець, український аналог капоейри. Під енергійну музику - сьогодні це часто хіп-хоп чи хард-кор.
"Ще станцюєш!" - оптимістично каже Катя. Висока білявка, з добре влаштованим життям у пригороді Парижа, з хорошою роботою. Вільний час - на волонтерку. Госпіталь, бюрократія для поранених, відвезти ветерана до моря на інвалідному візку, поселити чиїхось родичів. Влаштувати благодійний концерт. Бігти, не спиняючись. І посміхатися.
"Ще станцюєш"…
Мене коробить від цього її оптимізму, можливо, порожніх обіцянок. Ми можемо обіцяти людям, що "все буде добре", бо що таке "все"? І що таке "добре"?.. Абстракція. Для кожного - своя. А от танець, бойовий гопак - це щось конкретне. Ніхто з нас поняття не має, чи зможе колись танцювати його складена зі шматочків, шита-перешита нога на залізному штирі всередині.
"Будеш тим штирем в аеропорту дзвеніти", - жартую я.
Сашко охоче ділиться подробицями про поранення. Розказує, як на нього сунула земля від країв снарядної вирви. І як при цьому "в гармошку" на його очах складалася його нога.
"Перше, на що глянув, - чи на місці дітородний орган. На місці - значить, буду жити".
Красивий хлопець, смішний. Подобається жінкам - оно їх скільки в палаті.
Читайте також: Як в Україні реабілітують звільнених з полону військовослужбовців
"А тоді в госпіталі зі мною в Вінниці один лежав, то раз проснувся - а ноги чорні. І їх відрізали. То для мене потім найстрашніше було - зранку заглядати під ковдру на ноги. Раптом почорніли?.."
Я залишаю Сашкові свою останню книжку, він дає мені почитати український переклад Алексієвич. Навряд чи я його відкрию до кінця війни. Достатньо болю в реальному часі.
В палату заходить інший військовий, вже на обидвох ногах, ходить, спираючись на ходунки, його от-от випишуть, а привезли сюди лежачим, з невеликим шансом "на ремонт".
"Ти знову курити ходив?" - журить його Катя.
"Так, куріння - моя життєва мотивація, - сміється він. - Я тут і на ноги-то встав, бо так курити хотів, що терпіти не міг. А в палаті - не можна".
Хлопець показує мені відео з його першими після поранення кроками. Хтось із волонтерів знімає його, поки він іде лікарняним коридором і голосно матюкається. На росіян. Обіцяючи тепер точно дійти до них власними ногами й поквитатися.
Він теж охоче ділиться спогадами про день, коли його поранено. Пам'ятає його до найменших деталей. Чи витре таке пам'ять коли-небудь?
"Я як почув, що летить, то в ямку заховався. Таку, маленьку, метр на метр, один пацан собі викопав, а я ж здоровий, весь не влізу. От по спині мені й дало - як сокирою! Перша думка: ну, будуть паралімпійські ігри значить. А тоді щось потекло по плечах, і я відключився…"
Його не залишили лежати "в ямці". Свої, хоч і мали міняти позицію, повернулися й забрали поранених і вбитих. Люди, що вже не дихають, і люди, яких ще можна врятувати. Поряд в одній швидкій.
Я дивлюся у вікно: місто на тлі пронизливо-весняного неба. Велетенський екран у нормальний світ по цей бік кордону. Париж. Місто мрій, у яке навряд чи хтось із цих хлопців мріяв потрапити таким чином.
У сусідній палаті військового шпиталю лежить ще один солдат, піхотинець.
"Тільки він не чує нічого, - каже Катя. - Оглухнув від контузії".
"Будемо писати на листках", - знизує плечима Оксана.
"Ми ж із пустими руками?" - жахаюся я.
"А ми зараз із Сашкового зберемо передачку, - каже холоднокровна Катя. - Він все одно всього не з'їсть".
Читайте також: У медзакладах ФРН пролікувалися 750 поранених українців
І ми пакуємо ковбасу, пиріжки, цукерки й фрукти. Сусід значно менш популярний за Сашка, до нього немає черги з відвідувачів. Сухенький старший чоловік. Певно, віку мого батька - добровольцем пішов чи що? Ветеран з 2014-го? За віком точно не мав би підлягати мобілізації. Серце стикається на вигляд цього дідуся зі штирем у нозі й одиноким бананом на підвіконні. Ми викладаємо свої "дари" на столику біля ліжка. Дідусеві байдуже. Катя бере його документ, щоби сфотографувати для якихось адмін процедур, і я виявляю, що "дідусь" усього на шість років за мене старший!
"Що там на вóйні?" - питає він голосно, як роблять глухі люди. Наголос на "о", людина з гір.
Ми з дівчатами перезираємося. З чого починати?
Тактика? Стратегія? Геополітика?..
"Напиши йому, - беру я Катю за плече. - Що Захід врешті решт дає нам зброю. Танки, літаки… все, як ми просили ще рік тому!"
Катя пише. Я, затамувавши подих, чекаю натхненної реакції. Та солдат, прочитавши, тільки махає рукою й байдуже відвертається.
"Що мені радості з тої зброї, - каже він, дивлячись у стіну. - Якщо я цими ногами не можу на войну піти…"
Він підіймає простирадло, не дивлячись на металевий штифт у нозі під коліном. Так, щоби ми його добре бачили. І накриває знову.
Хтось зітхає. Це дуже тягуче мовчання. Французи кажуть, у такі миті "ангел пролітає". Я не впевнена.
"Спитай, чи приїздили до нього родичі: жінка, діти, якщо є…" - прошу я Катю, володарку паперу й ручки, провідника у світ глухих солдатів.
Катя пише, показує йому листок.
Тепер солдат злиться, майже кричить:
"Та нашо вони мені тут треба? Вже в Україні були в лікарні! Одна впала, друга впала! Плачуть. Не хочу я такого бачити!"
Коли ми виходимо на вулицю, я відчуваю, як сама от-от розревуся просто в дворі госпіталю. Треба хоча би до метро дійти.
"Слухай, ну це ще не найгірший пацієнт, - гладить мене по спині Оксана, як, напевно, і належить психологу в такі моменти. - Ти щось занадто чутлива. Є он в іншому місці хлопець - 21 рік, без обох ніг, нікого не підпускає до себе. Глибока депресія…"
"Оксано, може спробуй до нього ще разок зайти?" - турбується Катя.
Оксана хитає головою:
"Я ходжу лише до тих, від кого є прямий запит. Насильно воно не працює".
"Так, я пам'ятаю. Якось дід до нього приїздив, ми ще діда селили в себе, помогли влаштуватися… Так і дід довго не витримав, вернувся в Україну", - зітхає Катя.
"А мама? Мама в нього є?" - тремтячим голосом питаю я, прикидаючи, що сама би запросто могла бути матір'ю 21-річного юнака.
"Мама не приїздила", - рівним голосом відповідає психологиня.
"Як - не приїздила?!" - я завмираю.
"Не знаю, що там у них за стосунки, - встряє Катя. - Але насправді…"
Вона замовкає.
"Що - насправді?"
"Насправді всі ці воїни - хлопець без ніг, оглухлий дядько - вони просто не хочуть, щоби близькі їх такими бачили. Хочуть лишитися в їхній уяві тими, із колишнього життя. Здоровими і сильними".
Ми мовчимо. Яскраве сонце у відчайдушно блакитному небі. Подвір'ям військового шпиталю туди й сюди шугають ангели, заглядаючи у вікна поранених.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.