Бачу фото з України та починаю плакати: як журналістка з ФРН допомагає Одесі та одеситам | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 16.04.2022

Познайомтесь з новою DW

Скористайтесь ексклюзивною можливістю ознайомитися з бета-версією нової DW. Своєю думкою Ви можете нам допомогти зробити нову DW ще кращою.

  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Культура й стиль життя

Бачу фото з України та починаю плакати: як журналістка з ФРН допомагає Одесі та одеситам

Іра Петер п'ять місяців жила в Одесі та вела блог про життя у цьому місті, в яке закохалася з першого погляду. З початком війни в Україні вона весь час присвячує допомозі одеситам.

Одеса під час бомбардування, 3 квітня 2022 року

Одеса під час бомбардування, 3 квітня 2022 року

Німецька журналістка Іра Петер (Ira Peter), яка у 2021 році вела блог про життя в Одесі, а у 2022 році отримала за цей проєкт нагороду у номінації "Новачок року" (Newcomerin des Jahres), перемігши у конкурсі "Золоті блогери" (Goldene Blogger), за її словами, закохалася в Одесу з першого погляду. Від самого початку війни Росії проти України Іра Петер практично весь вільний час присвячує допомозі улюбленому місту та його мешканцям: збирає пожертвування, організує доправлення гуманітарної допомоги одеситам та підтримує біженців, які прибувають звідти до Німеччини. DW поговорила із журналісткою.

DW: Як ви стали літописцем Одеси?

Іра Петер: Мені пощастило перемогти в конкурсі на здобуття стипендії міського літописця (Stadtschreiber-Stipendium), що присуджується раз на рік Німецьким форумом східноєвропейської культури (Deutsches Kulturforum östliches Europa) - громадською організацією, що збирає та поширює інформацію про культурне минуле та сучасність тих регіонів Східної Європи, де проживали чи проживають німці. В межах цього проєкту я п'ять місяців жила в Одесі та вела блог про життя цього міста.

А чому ви вирішили взяти участь у цьому конкурсі?

Головну роль відіграла навіть не потенційна нагода пожити в Одесі, а шанс побувати в Україні. Це батьківщина моїх бабусі та дідуся, які у 1936 році як етнічні німці були депортовані звідти до Казахстану. Цією темою я цікавлюся з 2018 року - відколи вперше з'їздила в Україну та відвідала село, де до депортації жили бабуся та дідусь.

Іра Петер

Іра Петер

Незважаючи на те, що до тієї поїздки я там ніколи не бувала, я одразу відчула свою належність до цієї країни та її народу - можливо, тому, що мої рідні і в Казахстані, звідки ми переселилися до Німеччини у 1992 році, продовжували жити на український лад, готувати українські страви та розмовляти на якійсь суміші німецької та української. Я й сама розумію українську, трохи її вивчала - правда, не говорю цією мовою. Проте в Одесі головна мова спілкування - російська, якою я говорю, і проблем увійти в контакт з людьми не було.

Що входило до ваших основних завдань?

Щодня я проводила від двох до чотирьох інтерв'ю - зустрічалася з людьми, що пережили Голокост, була в Музеї Голокосту, розмовляла з німцями, які за Сталіна були депортовані в Сибір, а через тривалий час повернулися назад на батьківщину. Також їздила в розташовані в Одеській області колишні німецькі села, відвідувала кірхи, що збереглися, німецькі цвинтарі.

З однією одеською німецькомовною школою реалізувала відеопроєкт. Тобто, з одного боку, моє завдання було відновити зв'язок часів, а з іншого - навести мости між Україною та Німеччиною, пробудити інтерес німців до України, а також ближче познайомити українців із Німеччиною. Тому свій блог я вела двома мовами - німецькою та українською.

Потрібно було також багато часу приділяти соціальним мережам - наприклад, буквально щодня викладати фото, відео та тексти в Instagram. І багато моїх читачів, раніше жодним чином не пов'язаних з Україною, просто закохалися в цю країну. Зараз я часто отримую повідомлення від незнайомих мені людей, які пишуть: я дуже близько до серця приймаю те, що відбувається в охопленій війною Україні, - саме тому, що читав твій блог і бачив Одесу твоїми очима. Завдяки такому зворотному зв'язку я тепер особливо добре розумію, наскільки важливою була виконана робота.

На який період припало ваше перебування в Одесі?

Я жила там із червня по жовтень 2021 року - причому, в самому центрі, на Пушкінській. І полюбила це зовсім особливе, не схоже на жодне інше місто всією душею. Квартира, в якій я жила, належить одній одеській письменниці та художниці-акціоністці, тепер вона моя близька подруга. Завдяки їй у мене з'явилося в Одесі дуже багато інших друзів, з якими я постійно на зв'язку. Чи могла я тоді уявити, що чекає на Одесу та Україну...

Якою була ваша перша реакція, коли ви дізналися, що в Україні почалася війна?

24 лютого о 6 годині ранку я отримала повідомлення від моєї одеської подруги. Вона писала, що вже цілу годину чує вибухи і звуки сирени повітряної тривоги. Я просто не могла в це повірити. Так, звичайно, обстановка на українсько-російському кордоні протягом кількох тижнів ставала дедалі напруженішою, Росія стягувала свої війська. Так, 21 лютого Путін виступив із промовою, в якій оприлюднив свою версію історії та таким чином легітимізував воєнні дії РФ в Україні. І все одно мені до останнього моменту не вірилося, що Росія йтиме на розв'язання війни.

Іра Петер на знаменитих Потьомкінських сходах в Одесі

Іра Петер на знаменитих Потьомкінських сходах в Одесі

Я відчула страшний душевний біль і просто розридалася від безвиході. Згодом я навчилася більш-менш справлятися з цим. Але щойно бачу фото зі сценами війни в Україні чи розмовляю телефоном із одеськими друзями, то не витримую і починаю плакати. Тож їм доводиться ще й заспокоювати мене. Вони взагалі дуже мужні люди.

А що зараз із вашими одеськими друзями?

Дехто залишив батьківщину, причому майже всі з тих, хто виїхав, знайшли порятунок у Німеччині. Але більшість залишилися вдома. Наприклад, коли один мій одеський друг, який не мав права в період війни залишати Україну через призовний вік, хотів відправити в евакуацію дружину та дитину, почув у відповідь категоричне "ні". Рідні вирішили, що у такий тяжкий час сім'я має бути разом. Також знаю жінку, у якої дитина з обмеженими можливостями здоров'я та літня мати. Якщо їй їхати, то доведеться мати залишити одну. Вона сказала, що ніколи на це не піде. До того ж люди не мають уявлення, що їх очікує в незнайомій країні.

Я дуже багато працюю з біженцями у Гейдельберзі та Мангеймі і добре знаю, як їм живеться. У кращому випадку, тим, хто знову прибув на один-два місяці, безкоштовно надають дах німецькі сім'ї, але в основному їх розселяють по гуртожитках та спортзалах. Як правило, ці люди не знають німецької, не орієнтуються в німецьких реаліях, не в курсі, до яких інстанцій звертатися, щоб, наприклад, оформити свою дитину до школи або влаштуватися на роботу. Все це дуже тяжко. Тому я розумію тих, хто нікуди не їде. З іншого боку, згадуючи про трагедії в Маріуполі та Бучі, думаєш: адже було б по-іншому, якби ці люди вчасно поїхали з охопленої війною країни.

Ви багато робите зараз для підтримки одеситів. Будь ласка, розкажіть про це.

Я співпрацюю у Гейдельберзі із Фондом Руннебаума (Runnebaum-Stiftung). Ми двічі організували транспортування до Одеси та Києва медикаментів та медичної техніки, придбаних нами на зібрані пожертвування. З автобусом, який возив таку гуманітарну допомогу, я також надсилала посилки для своїх друзів. Наразі зібраних нами грошей вистачає на фінансування ще п'яти таких рейсів.

Доставка цього вантажу в Одесу пов'язана з великими труднощами. Справа в тому, що наш автобус доїжджає лише до Молдови. Там люди з однієї церковної організації розвантажують його та доставляють вантаж до українського кордону, де передають його далі за налагодженим нами ланцюжком. Між іншим, жодна людина - а серед волонтерів є абсолютно незнайомі нам люди - нас жодного разу не підвів: вантаж з Німеччини обидва рази дійшов за призначенням. До Києва ліки добровільно доставляє на мікроавтобусі одна жінка, яка має можливість проходити через усі пости завдяки наявності посвідчення волонтера. Причому їздить вона туди й назад без супроводу. Залишається вражатися безстрашністю таких людей.

Ми також співпрацюємо з German Doctors - гуманітарною організацією зі штаб-квартирою в Бонні, яка надає медичну допомогу кризовим регіонам. Двоє лікарів-волонтерів від German Doctors вирушили нещодавно в Україну - на нашому автобусі, який повіз туди медикаменти. Цей автобус повертається до Німеччини не порожнім, а привозить сюди біженців з Одеси, які зуміли дістатися Молдови. Тривалість останнього рейсу з Молдови до Німеччини становила 36 годин. Тож пасажирам, серед яких були люди похилого віку і хворі люди, довелося нелегко.

Я допомагаю новоприбулим, віддаючи цьому майже весь вільний час - купую для них продукти, перекладаю, шукаю житло, збираю пожертвування. Звісно, ​​я не соціальний працівник, а журналіст. Мені також слід займатися своєю роботою. І, зізнаюся, я втомлююся від такого навантаження. Але незважаючи ні на що, я допомагатиму людям доти, доки не настане мир. Переживати чуже горе, лежачи на дивані - ні, на таку угоду з совістю я не зможу піти. Іншими словами, я буду й надалі робити те, що роблю, і при цьому мріяти про Одесу, куди вирушу негайно після того, як скінчиться війна, щоб знову побачити улюблене місто й обійняти дорогих друзів.