Ірена Карпа: Булінг у школі - що робити батькам? | Deutsche Welle - Авторська колонка | DW | 02.09.2019
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Авторська колонка

Ірена Карпа: Булінг у школі - що робити батькам?

"Була минулого року в класі одна дівчинка. Тероризувала інших дітей". Я стою і тетерію: ідеться про дітей-шестирічок, у Парижі", - Ірена Карпа, спеціально для DW.

Українська письменниця Ірена Карпа

Українська письменниця Ірена Карпа

Почула історію від однієї мами паризької школярки: "Була минулого року в класі одна дівчинка. Тероризувала інших дітей. Руки їм прив'язувала до меблів, ще щось... Щодня вона обирала собі "раба" і змушувала весь клас долучатися до його тортур: із "рабом" заборонено говорити. Той, хто перший із ним заговорить, сам стає рабом наступного дня..."

Я стою і тетерію: ідеться про дітей-шестирічок, у Парижі, в п'ятому - одному з "найпристойніших" районів французької столиці.

"І все це відбувалось на перерві, - провадить мама, - коли вчителі не бачили. А вдома дітям було соромно таке розповідати, то ніхто з батьків і не здогадувався. Тільки дивним чином моя донька стала якоюсь плаксивою... Аж поки одного дня мені подзвонили з її недільної школи і сказали, що вона знущається з інших дівчаток. Я вимагала у неї вибачень перед дітьми, і аж тут мала розплакалась і все розповіла про шкільну "рабовласницю". Я обдзвонила тих батьків, кого знала, і по черзі  "розкололися" всі діти. Хтось із батьків поривався серйозно говорити з батьками дівчинки-агресорки, інші їх урезонювали: мовляв, хтозна, що там за батьки і що ця дитина проживає вдома, раз транслює такий садизм у школі". А я просто пішла і поговорила з учителем. А він, своєю чергою, якось так поговорив із тією дівчинкою, що всі тортури припинилися. Не знаю, що він їй казав. Але всі йому досі вдячні..."

Дивитись відео 02:08

Як у Німеччині карають за булінг

Діти бояться почути: "Сам винен"

Цікаво, що думають про подібні ситуації фахівці? Спершу розпитала знайому українську психологиню Ларису Волошину. Від неї взнала жахливі цифри: за даними UNICEF, 69 відсотків українських дітей були жертвами шкільного булінгу, а 39 відсотків із них ніколи не говорили про це. "Найважча" категорія - 11-15 років, але є чимало випадків із куди молодшими дітьми. Ви, певно, чули про історію в Дніпрі із дитиною переселенців. Третьокласник став жертвою не просто дитячих знущань, а знущань під керівництвом вигадливої вчительки. Класна керівничка (щоб їй привид Макаренка спати не давав) створила спеціальний щоденник, куди весь клас записував претензії до хлопчика. Через два місяці в дитини стався нервовий зрив. Все так просто: "незручна" дитина стала об'єктом цькування. Кому їй жалітися, якщо батьків, які теж у не найлегшій ситуації, хлопчику страшно засмутити? А то і просто нарватися на "сам винен", як часто буває в пострадянських родинах, перспектива не найкраща.

Дивитись відео 01:16

#СтопБулінг: що НЕ ТРЕБА робити батькам, якщо дитину цькують

Узагалі, каже Лариса, давати раду емоціям - навичка, яка виникає в людини у процесі дорослішання. Роль школи і родини - щоб дитина виробляла ці самі адекватні реакції.

Говоріть з дітьми

Що в Україні, що у Франції по кожному випадку булінгу мало би бути окреме розслідування: які соціальні умови в агресора, звідки це в ньому, як із ним поводяться в родині, чи не є він сам жертвою насильства?

"І дорослим людям соромно зізнаватися, що вони - жертви. Що вже казати про дитину - тендітну, вразливу, ще зовсім не впевнену в собі. Швидше за все, вона до останнього не зізнається батькам у тому, що з нею роблять. Аж поки не дійде ліміту, - каже франузька психоаналітикиня Веронік Требюше. - А в коледжі (вік дітей 11-15 років. - Ред.) до інструментів цькування додаються ще й соцмережі... Універсальних рецептів профілактики немає. Хіба що говорити з дітьми. Перш за все, щоб вони знали, що таке існує і може з ними статися. І що причиною тому є не вони, а інший - власне, агресор".

Отже, повертаємося до вічного: говорити зі своїми дітьми. І просити їх довіряти батькам, хто би там що не казав і чим би не погрожував: довіряти і розказувати.

Обережно розказую цю історію доньці: вона не розуміє, про кого я, ми прийшли до школи цьогоріч. Допитує мене про ім'я дівчинки, але навіть якби я його знала, то не сказала би: неетично. А восьмирічна робить на мене круглі очі й каже: " А якщо вона нас зобов'яже?.."

Я у їхньому віці завжди була на позиції сили - староста класу і відмінниця, перед якою ходили на задніх лапках, щоби списати. Хлопців-забіяк я могла задушити авторитетом, ним же відбивала жертв від агресорів. Але мої діти - не я. Вони м'якші, чутливіші, скромніші й не такі впевнені у своєї позиції танка, якому море по коліно. Діти - не фотографічна копія. Наш прямий досвід їм не вкопіпейстиш.

Співати, взявшись за руки, можуть усі

"А взагалі, як їй, вашій дівчинці, в новому класі? Не ображають?.."

Ні, усміхнулась я, не ображають. Чи принаймні вона мені про це не каже… Восьмирічна Кая - це дитина, про яку ми звикли казати: "Оця не пропаде".

І тут же я згадую вчорашнє музичне свято, де в одній із пісень діти мали побратися за руки по троє чи четверо. Співали про дружбу, солідарність і збереження природи. І раптом моя Кая, стоячи в першому ряду, опиняється зовсім сама, не знаючи, куди їй подіти руки. (Всі інші діти пристроєні). Звісно ж, мій перший порив мами-курки - схопити її в обійми і сказати, що в неї є я. Але уявляю, як це може її зганьбити, і просто підбадьорливо дивлюся на Каю до кінця пісні. (Усередині серце обливається кров'ю від безсилої люті). Кая після концерту засмучена, але я кажу їй, що вона прекрасно співала. І не треба їй було питати дозволу взяти інших за руки, а просто брати самій, бо починається пісня. Скажіть мені, це правильно?..

"А взагалі, це круто, - кажу. - Бо співати за руки можуть усі. А ти от спробуй постій сама, не зареви і все до кінця доспівай. Ти справилася, Каю, ти крута!"

І вже дорогою додому думала, чи правильно це було, адже всім нам, людям, потрібен соціум. А про соціум дитячий я знаю так мало, що навіть не впевнена, чи може батьківське втручання бодай щось змінити у стосунках дітей з іншими.

Психологи кажуть, що може. Перш ніж перевести дитину до іншої школи, можна спробувати поговорити з іншими батьками, влаштувати одне на всіх дитяче свято (де розділити торт порівну, а не як в іншому сумному анекдоті з України). Так, це затратно по часу, але ж ніщо так не діє на дітей, як позитивний приклад. Коли батьки ставляться чуйно і з розумінням до всіх "інакших" - соціально, етнічно, релігійно інших - діти автоматично роблять те ж саме.

Тож, як не крути, основне батьківське завдання дуже просте і складне водночас: вчасно почути й побачити. І говорити, поки не пізно.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.

Дивитись відео 01:16

В Україні почали карати за булінг у школі

DW.COM

Аудіо й відео до теми