Координатор ООН в Україні: Я не можу закінчити цю війну

Організації системи ООН в Україні знову б'ють на сполох: асигнування на гуманітарні потреби України скорочуються з року в рік. Складений минулого літа план на 2026-й визначає гуманітарні потреби України у 2,3 мільярда доларів США - на 12 відсотків менше, ніж план 2025-го року, але водночас на половину більше за фактичне його виконання. Втім, це аж ніяк не означає поліпшення ситуації - гуманітарним організаціям, що працюють під координацією ООН, довелося суттєво змінити пріоритети з огляду на ті гроші, які вдається зібрати на підтримку України.

Матіасу Шмале (Matthias Schmale) - третьому за час повномасштабної війни гуманітарному координатору ООН в Україні - випала непроста задача рахувати бюджети та прохати про допомогу в умовах загальної "втоми" від російсько-української війни та послаблення світової стабільності. Утім, 63-річний німець, що присвятив гуманітарній роботі в Африці та на Близькому Сході більшу частину свого життя, знаходить час та сили тепер їздити Україною та особисто спілкуватись з постраждалими від російської агресії.

DW поговорила з Матіасом Шмале про причини скорочення фінансування, втому та моральні дилеми.

DW: Сім років тому, приблизно в ці самі дні, я брав інтерв'ю у Оснат Лубрані, яка була гуманітарною координаторкою ООН в 2018-2022 роках. І ви не повірите - ми говорили про те саме, про що й домовлялися поговорити сьогодні з вами: скорочення фінансування, яке змушує гуманітарного координатора постійно нагадувати світу про війну в Україні. Звісно, відтоді багато чого змінилося, але водночас у певних речах нічого так і не змінилося. Пане Шмале, чому ваш офіс знову зіштовхнувся з проблемою скорочення фінансування?

Матіас Шмале: Слід сказати, що ми все ж таки надавали щедру підтримку Україні з 2022 року. Я знаю, що конфлікт почався раніше, але у 2022 році підтримка була рекордна - понад 4 мільярди доларів. Торік вона все ще становила 1,5 мільярда. В будь-якій великій гуманітарній операції увага починає зменшуватися, тут немає нічого незвичайного.

Що змінилося торік, так це те, що низка держав-членів ООН, зокрема Сполучені Штати, почали масово зменшувати обсяги своєї підтримки для гуманітарної діяльності ООН. І я гадаю, це не пов'язано конкретно з Україною - просто певні держави поставили під сумнів правильність цього інструменту і надали нам набагато менше фінансування.

Минулого квітня в інтерв'ю "Голосу Америки" ви намагались спрогнозувати подальшу підтримку США в той час, коли вони призупинили фінансування ООН. Що ж відбулося після цього?

Протягом більшої частини минулого року раніше оголошене фінансування було заморожене, тому ми не могли його витратити. Під "ми" я маю на увазі ООН, а також наших партнерів-виконавців, багато з яких є українськими неурядовими організаціями (НУО). Ближче до кінця 2025-го і на початку 2026-го частина коштів була розморожена. А з початку цього року було оголошено про нове фінансування. Це хороша новина - 500 мільйонів доларів нового фінансування для гуманітарної роботи та роботи з раннього відновлення, включаючи енергетику. І я думаю, що близько 150 мільйонів доларів надійде через ООН. Це не той рівень, що був раніше, але це не так погано, як я побоювався в тому інтерв'ю в квітні.

Не так вже й багато для визначених вами критичних потреб у 2 мільярди доларів…

Після того як минулого року ми просили 2,6 мільярда, а отримали півтора, довелось встановити пріоритети. Головний - це реагування на лінії фронту, підтримка людей похилого віку та людей з обмеженою мобільністю, що досі там мешкають. Другий наш пріоритет - це вразливі люди, які евакуюються, а третій - оперативна реакція, допомога після військових ударів.

Раніше ми мали змогу надати більше допомоги. Ось наприклад - центри для внутрішньо переміщених осіб. Раніше ми надавали їм чималу підтримку, а зараз змушені звести її до найнеобхіднішого, до засобів для виживання. По-друге, низка наших партнерів-виконавців, українських НУО, були змушені різко скоротити свої послуги для дуже вразливих людей - жертв пов'язаного з конфліктом сексуального насильства, гендерного насильства, людям з нацменшин, наприклад, ромам.

Це через відмову США фінансувати гендерні програми?

Американці чітко дали зрозуміти - їхнім пріоритетом є те, що вони називають "порятунком життя", і це не тільки щодо України. Тому ми маємо доводити, що кожна стаття наших витрат насправді рятує життя. По-друге, у нинішньої адміністрації справді проблеми з різноманітністю, вони скептично ставляться, до всього, що стосується гендерних питань, меншин або вразливих груп, як то ЛГБТКІ-спільнота.

Ви провели велику роботу з перегляду пріоритетів - тепер у гуманітарному плані окреслені дві гуманітарні цілі та чотири гуманітарні пріоритети. До яких змін це призведе на практиці?

Як я вже казав, ми отримували щедре фінансування протягом перших двох-трьох років повномасштабної війни. Це дозволило нам робити певні речі, які зазвичай ми не робимо в гуманітарних операціях. Наприклад, підземні школи. Ми завжди надаємо пріоритет освіті в надзвичайних ситуаціях, але не на тому рівні, який нам вдалося досягти тут. Тепер я маю вибирати: привезти ковдри та ліки вразливим людям на передовій чи будувати підземну школу? І якщо зараз у мене недостатньо грошей, я надам пріоритет матеріальній підтримці вразливих людей та паралельно спробую сказати нашим державам-членам, включаючи Великобританію, Німеччину, США: фінансуйте підземні школи через бюджет на раннє відновлення.

Це означає, що між гуманітарними бюджетами та бюджетами відновлення існує конкуренція?

Не зовсім. Для більшості урядів це один бюджет. Швейцарія, наприклад, не робить різниці. Але є багато донорів - Великобританія, Німеччина, - які мають різні міністерства і різні бюджети. Тож я прошу їх: дайте нам достатньо грошей, щоб ми могли рятувати життя, а інші бюджети використовуйте для відновлення України.

Ось ще приклад - ситуація з внутрішньо переміщеними особами (ВПО). Ми перетинаємо чотирирічну позначку повномасштабного вторгнення, а загалом криза ВПО триває з 2014, і багато з них перебувають у критичній ситуації доволі довго. Це має стати проблемою розвитку. Внутрішньо переміщені особи потребують житла, робочих місць, але ці проблеми не може вирішити короткострокова гуманітарна допомога. Ми комусь надаємо багатоцільову грошову допомогу, яка покриває основні потреби на три або шість місяців. Але коли людина живе в притулку два, три, а то й 10 років, ми не можемо використовувати цінні гуманітарні кошти для вирішення її потреб. Нам потрібно знайти, як ми це називаємо мовою ООН, "більш стійкі рішення".

Повертаючись до мого інтерв'ю з Оснат Лубрані сім років тому - тоді ваш координаційний офіс уперше розширив смугу гуманітарної допомоги з 5 до 20 кілометрів від лінії фронту. Відповідно до плану на 2026 рік, гуманітарна допомога у цій 20-кілометровій зоні є для вас головним пріоритетом. Але ж хіба ви не в курсі, що, з огляду на повсюдне використання FPV-дронів, у 2025 році ця смуга перетворилась на kill-зону, де під атакою опиняється кожен рух?

Ця смуга, наскільки я розумію, ґрунтується на інформації від українського уряду, який визначає її як зону евакуації. Але нас цікавлять не кілометри, а потреби. Тобто там, де нужденні люди вирішили залишитися - за 20-10-30 кілометрів. Якщо йдеться, наприклад, про людей похилого віку, які не мають достатньо їжі або теплого одягу, -  ми надамо їм підтримку.

Мені зрозумілі ваші гуманітарні принципи, але ж на практиці все виглядає трохи інакше. Минулого літа ми їздили в Костянтинівку на Донеччині - тоді це була 20-кілометрова зона - щоб евакуювати людей з місією "Білих янголів". І коли поліцейські вмовляли деяких місцевих, які жили в екстремально небезпечних умовах, під обстрілами, що майже не припинялись, доводилось чути у відповідь: ми в порядку, ми сидимо тут за підтримки ООН, у нас є їжа, у нас є дрова. Евакуація - ваш другий пріоритет. Чи не вбачаєте ви тут протиріччя? Чи не вбачаєте власної відповідальності за те, що ці люди не їдуть звідти у безпечні місця?

Минулого тижня, коли я був у Миколаєві та Херсоні ми вкотре обговорювали це з нашими партнерами-виконавцями, тому що деякі з них, українські НУО, наводять саме такі аргументи. Але це лише одна точка зору, і я не відкидаю її, бо сам це бачив і чув. Але чи це реальність для всіх? Є люди, які виїхали і повернулися, бо не знайшли належного житла і підтримки - куди б вони не поїхали на заході країни, в Одесі, Миколаєві. І не наша підтримка була стимулом для повернення, а відсутність підтримки в плані житла і безпечної роботи. Деякі з них казали: там небезпечно, але у мене все ще є мій будинок, і я можу знайти способи виживання, в тому числі з вашою допомогою.

От вам ще один приклад з Херсона: жінка, яка прожила там все своє життя і працювала на суднобудівництві. Вона трохи говорила німецькою, тож коли я зустрів її в жовтні, то спитав: якщо я знайду для неї спосіб виїхати до Німеччини, чи вона погодиться? Вона сказала: "Абсолютно ні, бо я народилася тут, прожила тут все своє життя і хочу тут померти".

Це не мало нічого спільного з їжею, яку надавала їй ООН. Вона просто була дуже прив'язана до своєї історії, до землі, до свого дому. Тому все набагато складніше, ніж просто вважати, що допомога ООН утримує людей там. Як гуманітарні працівники, ми маємо ставитися до людей як до дорослих, які ухвалюють власні рішення. Було б зверхньо казати комусь, що я не вважаю його рішення правильним, тому не буду його підтримувати. Така от дилема.

Чи ви так думаєте не тому, що доставляти цю підтримку безпосередньо жителям Костянтинівки чи Херсона - не ваша робота? А як же думка ваших партнерів?

Так, деякі НУО, з великим ризиком проводять евакуації чи доставляють допомогу, втрачаючи навіть життя. Деякі з них сперечаються зі мною, як і ви, і кажуть, що справжнє рішення має полягати в тому, щоб усі ці люди поїхали. Але ці самі НУО кажуть: ми маємо поважати наших людей. Так, залишатись занадто небезпечно, але це наші люди, і доки вони мають потреби, включно із потребою евакуюватись, ми будемо намагатися робити все, що в наших силах. Ось вам іще одна гуманітарна дилема.

А як щодо донорів, вони не закидають вам, що ремонтуючи житло десь поблизу фронту ви просто спалюєте гроші?

Якби вони б так вважали, то не давали б нам грошей. Але тут постає ще одна етична дилема, спільна і для приватного сектору, і державних служб: чи слід нам ремонтувати школу чи об'єкт енергетики, якщо ми знаємо, що росіяни можуть знову його атакувати і знищити?

Як гуманітарний працівник, я не можу закінчити цю війну. Ні, це держави-члени ООН повинні чинити тиск на Російську Федерацію, щоб зупинити війну. Але доки є нужденні люди, ми будемо допомагати.

У вашому плані ви відзначаєте скорочення кількості місцевих партнерів минулого року – мінус 41 організація, понад 10 відсотків. В чому причина?

Їх декілька. Головним ударом було скорочення фінансування США. Але є й інші країни, західні країни, які підтримували нас, але скоротили або перенесли частину своїх гуманітарних витрат на бюджетну підтримку держав або на військову підтримку - Великобританія оголосила про це дуже публічно, моя власна країна, Німеччина.

Але ще люди просто втомлюються. Пам'ятаю, коли востаннє був у Харкові, я запитав представників місцевих НУО: як ви самі у холодних квартирах, без води продовжуєте допомагати іншим? І вони сказали: ми робимо цю роботу добровільно, це стосується нашої країни, і доки ми потрібні і можемо, то будемо підтримувати вразливих людей. Це дуже сильна віра, але й дуже сильна втома. І знищення енергетики, яке відбувається зараз, має на меті посилити втому, поставити людей на коліна.

Якщо гуманітарний працівник вирішує, що з нього досить, ніхто не має права його засуджувати - особливо якщо за чотири роки людина досягла межі. Те саме стосується і тих, кому ми допомагаємо, їх рішення поїхати чи залишитись. От особисто я не знаю, чи залишився б, якби був українцем, який робить гуманітарну роботу, чи якби був вразливою людиною.

Як довго ви ще залишатиметесь тут, як гуманітарний координатор?

Я можу залишатися до трьох років, і вже я відбув половину. Я розумію, що маю розкіш мати вибір, навіть тут у Києві. Нещодавно мені довелося переїхати, тому що через морози в будинку, де я живу, прорвало труби. Моя господиня хотіла б, щоб я залишився, але сама порадила мені переїхати, тому що не може гарантувати нормальне електро- та водопостачання до кінця зими.

Тож, коли мене запитують, чому я в Україні, я відповідаю: ніхто мене до цього не змушував. Я вважаю цю роботу цікавою та мотивуючою. Я зустрічаю українців, які служать своєму народові, приносячи великі жертви - робота з такими людьми мене мотивує.

Але як щодо мотивації ваших місцевих партнерів?

Я не здатен ані мотивувати, ані демотивувати людей, яких зустрів на передовій. Українці рішуче налаштовані робити свою справу, незалежно від того, що я думаю або кажу. Тому мої розмови з ними - про втому і вигорання і як цьому зарадити.

Велика дискусія точиться навколо безпеки. За півтора року, що я тут, ми перейшли від обговорення жилетів та шоломів до броньованих автомобілів, детекторів дронів, до засобів радіоелектронної боротьби з ними. Ось проблема: засоби для глушіння дронів вважаються військовим обладнанням. І зазвичай, як гуманітарні працівники, ми не фінансуємо таке обладнання. Наші донори чітко кажуть: жилети - так, але будь-яке військове обладнання - ні. Але ці штуки рятують життя. І ось ще одна важка дилема. Я досі вважаю, що ми не можемо використовувати військове обладнання. Але й розумію людей, які врятували б себе, якби його мали. Один з моїх аргументів: технології змінюються швидко, і до того часу, як ми отримаємо це обладнання, з'явиться нове покоління дронів. Зараз вже використовуються дрони на оптоволокні.

Ви коли-небудь замислювалися про доставку дронами?

Так, але я не впевнений, що це можливо в Україні. Дрони є невід'ємною частиною атак і оборони, тож як розрізнити гуманітарні?

Взагалі-то нещодавно, один високопоставлений урядовець, сказав мені: в Україні ви, як гуманітарний координатор, отримуєте уявлення про майбутні війни завдяки технологіям, випробуванню принципів та обговоренню етичних дилем. Тож я постійно повторюю: у нас є принципи, які працювали 80 років. Чи продовжуватимуть вони працювати ще 80 років? Не знаю.

Ви вперше ставите собі це питання?

Так, мушу визнати, Україна - це перший випадок, коли я сам стикаюся з такими складними питаннями. В інших контекстах, включаючи Газу, Судан, Нігерію, де я працював, способи захисту гуманітарних працівників працювали, воюючі сторони поважали гуманітарне право.

Навіть бойовики в Нігерії чи Судані?

Ні, але це хороше питання. В Нігерії ми не працювали на території, контрольованій "Боко Харам". Що відрізняє цю війну - то це те, що постійний член Ради Безпеки, який підписав гуманітарні принципи, порушує ці принципи. У Судані це робили недержавні угрупування, вони були поза законом. Звісно, ця проблема не нова - коли держави-члени ООН, які підписались під Статутом та міжнародним гуманітарним правом, починають його порушувати. Але для мене це новий досвід.

Повертаючись до ваших партнерів. Чи не кожного разу, коли мені доводиться відвідувати , якщо говорити вашою мовою, "райони гуманітарної кризи" - передову чи місця, куди переселились багато ВПО, - завжди знаходиться якась людина, яка неодмінно хоче розповісти, як розкрадається гуманітарна допомога. В Україні ведеться кілька розслідувань проти чиновників щодо цього. А що у вас?

Я не можу дивлячись вам в очі сказати: я абсолютно впевнений, що не було вкрадено жодних грошей, жодної допомоги. Але я можу стверджувати: ми створили надійні системи моніторингу, які попередять нас про підозру в корупції. Мені відомо про два таких випадки. В одному йшлося про поставки твердого палива до зими, отримувачі допомоги повідомили, що обіцяні дрова до них не доїхали. Ми провели розслідування і розірвали контракт з місцевим партнером.

А як щодо ваших донорів, вони мабуть часто запитують про корупцію в Україні?

Звісно, і я кажу їм те саме, що й вам. Чи можу я гарантувати на 100 відсотків, що ані копійки з наданих вами грошей не потрапить не в ті руки? Ні. Але в нас є надійні системи моніторингу, щоб цьому запобігти і, коли щось йде не так, ми це розслідуємо. Я вважаю, що найліпше свідчення на нашу користь - це те, що за чотири роки не було жодного гучного скандалу з нашою допомогою.