Володимир Рафєєнко: Птахи останнього літа | Deutsche Welle - Авторська колонка | DW | 26.07.2017
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Авторська колонка

Володимир Рафєєнко: Птахи останнього літа

"Шпаки реально збожеволіли, кілька разів ні сіло ні впало просто опускалися мені на руки. Горлиці кидалися під ноги. Соловейки співали так солодко, що ставало моторошно", - Володимир Рафєєнко, спеціально для DW.

Український письменник Володимир Рафєєнко

Український письменник Володимир Рафєєнко

Не так давно за одним добрим столом довелось мені згадували дивні весну і літо чотирнадцятого року. У кожного, звичайно, вони були свої, але, мабуть, малося й багато спільного. Мені, наприклад, врізалося в пам'ять, що в центральному міському парку в Донецьку навесні чотирнадцятого з'явилося стільки слимаків та равликів, скільки я не бачив до того ніколи в житті. Стежинки серед білого дня постійно перебігали миші, що викликало дивну суміш легкої огиди та здивування. Вибачаюсь, це самісінький центр великого промислового міста. Що робиться?

Весна тоді видалася волога. Дерева зацвітали не по черзі, а підняли цвіт якось усі разом, як прапори смерті та любові, від чого на очі наверталися сльози. Тоді я ще не знав, що дерева одночасно цвітуть на війну, але воно вражало й без того, так би мовити, само по собі. Я дивився на цей цвіт, і щось настільки щемливе прокидалося у грудях, що бракувало повітря і слів.

DW.COM

Дощі стояли суцільною стіною. Вечорами небо йшло над містом синіми та чорними смугами. Кожного ранку, тікаючи від депресії, я намотував кола навколо ставків. І пам'ятаю, як кричало на мене молоде гайвороння і гналося за мною по верхах дерев, нібито гнало від цих ставків, від цих стежинок. Шпаки реально збожеволіли, кілька разів ні сіло ні впало просто опускалися мені на руки. Горлиці кидалися під ноги. Соловейки співали так солодко, що ставало моторошно. Якось нараховував дванадцять колін у співі пташки, що ніколи більше п'яти не робила.

- Що ти робиш? Облиш, сонечко, - благав я її, - в мене зараз станеться серцевий напад.

А вона все співала і співала.

Ґави, сороки, чижі, щиглики, жайворонки й інші птахи щось знали і намагалися попередити нас всіх. Всіх, кого мало сенс попереджати.

Так, саме тієї весни у самому центрі міста я побачив жайворонка. Цього не могло бути, про це вам скаже кожен притомний природознавець. Але я присягаюся, що так воно й було. Чесно кажучи, тоді був перший і єдиний раз, коли я бачив жайворонка у Донецьку. Був ранок неділі. Я йшов до церкви. Ну, як ішов. Щось мугикав собі, а може, навпаки, намагався розмовляти до Отця нашого небесного. Не пам'ятаю наразі, і це, здається, не важливо. Головне, що йшов. Сонце підіймалося, ранок був вологий, запашний і такий ніжний, нібито намальований. Таких ранків не буває у природі, це точно. Але він був.

Значить, я намагався абстрагуватися від цієї потойбічної краси і, кажу, щось мугикав чи, навпаки, читав молитву. І от раптом, раптом просто з невеличкого огородженого парканом садочка свічечкою вилетів жайворонок. Став над моєю головою і почав співати. Я не зрозумів спочатку, що відбувається. Бо, природно, ніколи не бачив ні в межах міста, ні навіть поруч із ним жайворонків. Вони ж зазвичай мешкають у полі, а зовсім не на розі такої-то і такої-то вулиці у трьох метрах від Оперного театру імені Солов'яненка. Такого просто не буває.

Але менш з тим. Кажу вам, я йшов до літургії. Запізнювався хвилин на п'ятнадцять. Але коли побачив цього птаха, рухатися далі не зміг. Все стояв і дивився. Ясно, що птах людині не замінить літургію. Бо літургія, як відомо, це серйозна справа. А як же. Вершина богослужбового життя Церкви. Спільне діло служіння Бога людям і людей Богові. Я слухав птаха, а в цей самий час Бог Отець уводив прихожан мого собору в повноту Свого життя, даруючи, значить, жителям Донецька Свого Сина. Син же у процесі літургії зазвичай дарував донеччанам Себе Самого в трапезі Тіла й Крові. Ну так у нас принаймні на Донбасі все відбувалося до того часу, як бойовики зайняли місто. Як там потім - не знаю.

Так от, літургія давно вже почалася, а я стояв і слухав.

Ми з жайворонком вдивлялися один в одного та в життя, що відкривалося для нас із різних фокусів Всесвіту. Йому зі свого, мені зі свого. І чомусь весь час, що я там стояв, я відчував, що в нас із цією пташиною теж якесь спільне діло. Шкода, що поруч не трапилося жодної людини, жодного свідка, з ким би я мав змогу розділити диво пташиного одкровення. В той ранок відбувалося щось таке, чого не траплялося зі мною жодного разу за всі ті сорок п'ять років, що я на той момент прожив у своєму місті.

Ясно, що спів та танець у повітрі однієї невеличкої пташинки - це зовсім не те саме, що літургія. Я й не кажу, що це одне й те ж саме, але ж ви пам'ятаєте, як це відбувається? Починаючи співати, ця невеличка, але прекрасна птаха швидким летом підіймається вгору, коло за колом. Нібито малює велику спіраль. Згори летить спочатку повільно, а потім раптово складає крильця і каменем падає додолу.

Саме так впала на нас війна.

***

Літо сімнадцятого інше. А весна, принаймні на Київщині, була багата заморозками. Кількість равликів та мишей не перевищувала середню по Універсуму. Але, кажуть, було багато грибів, як і тоді, у чотирнадцятому. Читаю новини і смішні дописи у Facebook про Малоросію як те, що має замінити Україну, і в серці підіймає голову льодяний змій. Рівно три роки тому в Донецьку з'явилися перші білборди, на яких пропагувалася так звана Новоросія. І тоді, я вам скажу, це було дивно і смішно. Майже так само смішно, як і зараз. Яка в біса Новоросія, з якого переляку? Що це взагалі таке? Здавалося, ми маємо справу з чистим, по суті, не затьмареним рефлексією божевіллям, яке, ясна річ, ніколи не зможе здійснитися. Але в подальшому виявилося, що зайвих конструктів російські політтехнологи не вигадують, а ті, які утворюють, просувають вперто.

Єдине, що мене трішечки заспокоює, це те, що птахи поводяться досить пристойно - що під Києвом, де я мешкаю останній рік, що у Відні, де живу наразі. То, може, з Європою буде все гаразд, хтозна. І все ж таки, все ж таки іноді я думаю, що той самий жайворонок, котрий злетів у чотирнадцятому році, він і досі у небі. Й досі лунає його спів. А я продовжую стояти і слухати його, не в змозі зробити крок далі.

Йде третє літо війни. У церквах у неділю вино та хліб стають Кров'ю і Тілом Христовим. Жайворонок робить великі кола, стоїть свічечкою і неминуче падає вниз.

Дивитись відео 00:50
Now live
00:50 хв

Bellingcat: сепаратисти використовують населення Донецька як живий щит

DW.COM

Аудіо й відео до теми