Обійми на Олімпіаді - війна перетворює приватне на публічне
На літній Олімпіаді в Токіо українська легкоатлетка Ярослава Магучіх, яка здобула бронзову медаль, і російська колега Марія Ласіцкене, що виборола золото, обійнялися і зробили спільні фото після змагань зі стрибків у висоту. В руках обох була державна символіка. Магучіх тримала національний прапор, а Ласіцкене - прапор Олімпійського комітету Російської Федерації.
Через цей вчинок вибухнули соціальні мережі. Із заявами щодо неприйнятності такої поведінки виступила заступниця міністра оборони України, натомість бронзовий призер Олімпіади каратист Станіслав Горуна став на захист колежанки і наголосив на тому, що спорт залишається поза політикою. На підтримку спортсменки висловився і міський голова Дніпра Борис Філатов.
То чи справді спорт лежить у позаполітичній площині, чи він є частиною політики?
В одній зі своїх установчих промов П'єр де Кубертен, що займався відродженням Олімпійських ігор, зазначив: "Відправимо за рубіж веслувальників, фехтувальників, бігунів і тим самим започаткуємо вільний рух спортсменів, з допомогою якого в кровообіг старої Європи увіллється ідея миру". Його думку щодо миролюбності спортивних змагань весь час критикували.
Його "Ода спорту", де є рядки "О, спорте, ти - мир", досі використовується як спортивне гасло всіма можливими державними режимами, але таке світоглядне і поетичне бачення не завадило автору підтримувати Гітлера як "одного з найкращих творчих духів нашої епохи", і передати керування в МОК до нейтральної Швейцарії, коли сам він пішов воювати. Воювати зі зброєю, а не будувати мир м'ячем для регбі.
У Стародавній Греції на час проведення Олімпійських ігор дійсно припинялися всі війни й оголошувалося священне перемир'я. У новітній же історії змагань саме війна тричі спиняла їх проведення. Через Першу світову війну не відбулися Ігри-1916, Друга світова війна завадила Олімпіадам 1940 та 1944 років.
За час російської агресії в Україні не зупинялися спортивні змагання, такі особливості гібридних війн, під які підлаштовується дипломатія, але гібридна війна залишається війною - сонмом воєнних злочинів.
Змагальність між країнами, оприлюднення перемог, що обліковуються медалями, можливість розповісти або ж упроявнити країну, під прапором якої виступають переможці, природно переводить Олімпійські ігри в площину політичного впливу - інформаційного, гуманітарного, дипломатичного.
Зрештою, одним з результатів і показників кластеру "спортивна нація" програми Кабінету міністрів України 2020 року, інша ще не схвалена парламентом, є "збільшення кількості отриманих медалей на міжнародних спортивних змаганнях".
І Ярослава Магучіх є людиною, котра забезпечила цей урядовий показник своєю працею і талантом, але розділила свою оду радощів з людиною, що представляє і захищає інтереси країни-агресора.
Цей вчинок не є підставою для цькування спортсменки, але є підставою для осмислення моделей поведінки. Що є допустимо, а що - ні? Чому і в яких випадках спортивна радість переходить з площини емоцій в іншу?
Поведінка утримання від демонстрування близькості, та й навіть дружби, під час подій такого масштабу здається цілком зрозумілим людям, котрими пройшлася і проходиться війна, але в умовах української реальності, де багато лідерок та лідерів суспільної думки та політичного впливу дозволяють собі різні позиції стосовно агресії Російської Федерації, вимагати моральної стійкості, емпатії до загиблих та родин від однієї людини - неправильно.
Цей перехід, де приватне і людське перетворюється на публічне, дається не так просто, як може здаватися.
Де неможливо покладатися на те, що ніби й без нарікань і настанов зрозуміло, на чутливість особи, внутрішні людські налаштування, мають діяти протокольні правила, які містять норми прийнятної спортивної культури, коли йдеться про спілкування зі спортсменами, зокрема, країни-агресора.
Тому що йдеться не лише про висловлення особистих поглядів спортсменів чи спортсменок, не про симпатію та бажання розділити момент тріумфування, а про чітку і одноголосну позицію держави, що її дотримуються не лише в сесійних залах Ради безпеки ООН, ПАРЄ та міжнародних судів, а і в спортивних залах.
І ось це насамперед проблема і завдання не призерки Олімпіади Ярослави Магучіх, а Національного Олімпійського комітету і урядової політики.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.