1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Кінофестиваль goEast: війна, успіхи Литви і деколонізація РФ

Дмитро Вачедін
4 травня 2023 р.

У німецькому Вісбадені відбувся кінофестиваль goEast. Колись через нього пострадянські фільми потрапляли на західний ринок. Нині, в умовах війни, фестиваль змушений шукати себе заново. І дається це йому непросто.

https://p.dw.com/p/4Qsw3
Кадр із фільму "Remember to blink" ("Не забувайте моргати") Аустеї Урбайте, Литва
Кадр із фільму "Remember to blink" ("Не забувайте моргати") Аустеї Урбайте, ЛитваФото: Fralita Films

Три головні премії 23-го кінофестивалю країн Східної та Центральної Європи goEast, що завершився 2 травня у німецькому місті Вісбаден, дісталися двом литовським фільмам і одному українському. Для форуму, через який кіно з пострадянських країн заходило на німецький кіноринок, вторгнення Росії в Україну стало справжнім шоком. Рік тому фестиваль, реагуючи на напад, змінив уже зібрану програму, відмовившись від фільмів із Росії - інакше б не приїхали українські кінематографісти.

goEast: "Ми починаємо чути інші голоси"

Цього разу фільми з Росії запросили, проте організатори приділили особливу увагу їхньому відбору. Неможливо уявити собі, щоб цього року чи найближчими роками до Вісбадена привезли високобюджетні російські фільми, створені за участі держави. Головним терміном, який виникає під час розмови про російське кіно, стала "деколонізація" - тому до програми увійшов якутський фільм "Айтал" про сучасного шамана або фільм "Без культури немає нації" (це цитата Кадирова-старшого) режисерки Владлени Санду, яка виросла в Чечні під час першої чеченської війни і яка є непримиренною критикинею російської та сучасної чеченської влади.

Читайте також: Режисер фільму про російську окупацію ЧАЕС: Документальне кіно - знаряддя опору агресії РФ

"Ми починаємо чути інші голоси. Ми починаємо знаходити в них правду, більше правди", - каже німецька продюсерка Юлія Шаґінурова (Julia Shaginurova), яка разом із Владленою Санду виступила в рамках дискусії про "деколонізацію" російської культури. "Дуже давно стало помітно, що коли російські режисери намагаються прорватися до правди, їм щось заважає. Особливо явно це помітно, якщо вони отримали державні гроші. Коли люди працюють у спотворених умовах у гібридній диктатурі, у них виходять гібридні твори. А якщо ти йдеш на багато компромісів поспіль, ти перестаєш бути хорошою людиною", - каже Шаґінурова про сучасне російське кіно.

Українська символіка на "Берлінале"

У будь-якому разі того старого goEast - фестивалю, на якому могли зустрітися молодий український режисер Олег Сенцов і молодий російський режисер Іван Твердовський - уже немає. Дороги остаточно розійшлися. Олег Сенцов відсидів кілька років у російській в'язниці і зараз бореться з російською армією, що вторглася в його країну. А Іван Твердовський скаржиться на те, що європейські партнери відмовляються працювати з його проєктами (колись його гучний фільм "Клас корекції" було зроблено у кооперації з Німеччиною), і збирається знімати спільне кіно з... Китаєм.

Юлія Шаґінурова бачить у російських кінематографістів брак емпатії. Замість того, щоб самим відкликати свої фільми з фестивалів і виступити зі словами солідарності з українцями, "ми бачимо надутих ображених людей, які вимагають уваги", каже вона. Якщо українська кіноіндустрія "обнулилася" через війну, то як може російська жити так, ніби нічого не відбувається, ставить вона риторичне запитання.

Війна відкинула російське кіно на десятиліття назад

Війна породила й іншу проблему. Ще в нульові та на початку десятих пострадянські фільми і фільми з країн Балтії, Чехії та балканських країн органічно виглядали поруч - як явища з одного культурного простору. Сьогодні очевидно, що поки інші країни йдуть у своєму розвитку далі, російський і білоруський кінематографи будуть, навіть за позитивних політичних змін, кілька десятиліть осмислювати війну. Війна відкинула російську культуру на десятиліття назад. Уже зараз фестиваль розпадається на "фільми про війну" та "інші фільми", між якими є мало спільного. Окрема історія - кіно українське, яке за підвищеного інтересу з боку західних країн і національного піднесення може і має здивувати.

Читайте також: Оскар -2023: Сім "Оскарів" фантастиці, фільм про Україну - без нагороди

На тлі війни, на жаль, легко не звернути увагу на феноменальні успіхи литовського кінематографа. Головний приз фестивалю отримав фільм "Не забувайте моргати" молодої режисерки Аустеї Урбайте - чудова драма про усиновлених литовських дітей у Франції. Щоб полегшити брату і сестрі інтеграцію в нову сім'ю, усиновителі наймають нянею литовську дівчину - і одразу ж починають побоюватися її надмірного впливу на дітей. Журі побачило в суперництві двох жінок і боротьбу Заходу зі Сходом, і приклад того, як "колоніальні практики, які ми увібрали з молоком матері, впливають на сьогоднішнє життя".

Кадр із фільму "Парад" Тітаса Лауціуса
Кадр із фільму "Парад" Тітаса ЛауціусаФото: afterschool production

Приз за режисуру дістався литовському "Параду" Тітаса Лауціуса - напрочуд зрілій і майстерно зробленій трагікомедії про те, як спроба подружньої пари, що давно розлучилася, домогтися церковного розлучення (в католицькій церкві це не так просто) змушує героїню переосмислити своє минуле, теперішнє і по-новому подивитися на суспільство, в якому вона живе. А ще це кіно - і тонке висловлювання про те, як функціонує сім'я, і роздуми про те, як традиційний інститут (та сама католицька церква) впливає на сьогоднішнє життя (і цей вплив однозначним не назвеш). Як так вийшло, що народжені вже в незалежній Литві тридцятирічні Аустея Урбайте і Тітас Лауціус зі своїми дебютними повнометражними картинами демонструють такий високий рівень на дуже непростому матеріалі? Загадка. Але Литву є з чим привітати!

Приз за найкращий документальний фільм дістався українці Алісі Коваленко та її картині "Ми не згаснемо", яку знімали кілька років, про українських підлітків, які живуть у донбаському селищі у прифронтовій смузі. За дві години глядач встигає не просто добре пізнати, а й полюбити цих дітей, які, завдяки особливій атмосфері довіри між автором фільму і героями, - як на долоні.

Кадр зі стрічки Аліси Коваленко
Кадр зі стрічки Аліси КоваленкоФото: Stranger Films Sales

Тим сильніше б'є розв'язка: буквально наступного дня після 24 лютого селище було сильно зруйновано під час боїв і окуповано російською армією. Миру, з такою увагою і любов'ю відображеного Алісою Коваленко, більше немає. Його зруйновано вщент. Частина підлітків змогла дістатися Європи, частина - живе на окупованій території, і контакт із ними втрачено, невідомо навіть, чи живі вони. Контраст між світлою (і по-справжньому відмінно зробленою) історією дорослішання і подальшою долею героїв винести майже неможливо, слова добираються насилу, забути цей фільм уже не вийде.

Церемонія вручення "Оскарів": що говорили про Україну