"Пропаганда РФ завжди атакуватиме саме українські травми"

DW: Нині у Брюсселі у саду Європарламенту відкрита ваша інсталяція. Уже 9 вересня ви виступатимете як літераторка на подіумі Берлінського літературного фестивалю ilb22. За кілька тижнів у Німеччині вийде ваш щоденник "Початок війни". Які ваші основні мистецькі тези зараз? Що ви прагнете донести європейцям?

Євгенія Бєлорусець: Інсталяція у Брюсселі - залізний, іржавіючий стіл, що також має форму аркуша паперу. У його поверхню ритовано один день з мого щоденника, що я вела німецькою мовою у Києві з першого дня війни і до кінця облоги міста. У створенні скульптури брали участь українські мисткині Дана Косміна та Уляна Биченкова.

Метал нічим не покритий, мені важливо зробити поверхню уразливою, дозволити їй піддатися корозії, як піддаються корозії наші спогади і наша здатність прожити цю абсолютно травматичну для усіх ситуацію. Коли історія змінюється так швидко і боляче, наміри, світобачення, озвучені в певний час, можуть знецінюватися і часом перестають бути доступними. Однак ми намагаємося зберегти спогади.

Щоденник, який я вела з Києва, у перші дні війни був пов'язаний з надією, що коли міжнародна спільнота осягне масштаб злочину, вона віднайде спосіб зупинити агресора. Один день важливий, бо кожний день в ті перші тижні здавався мені нескінченно довгим, він ніби вміщав у себе тижні і безліч політичних можливостей.

"Ця війна - міжнародна катастрофа"

Так, ваш щоденник відразу перехопили міжнародні ЗМІ...  

Щоденник публікувався кожного дня німецькою і англійською, а також подеколи іншими мовами, публікувався і передруковувася в газетах, я зверталася до міжнародного співтовариства, адже ця війна - це міжнародна катастрофа, величезне порушення міжнародного права і порядку речей. І припинити цю війну можна тільки міжнародними зусиллями.

Літературний фестиваль у Берліні відкриватиметься у тому числі прочитанням мого звернення до німецьких інтелектуалів, які підписали не один уже лист проти озброєння України. І заперечення на такі листи саме зсередини України, на мій погляд, є важливим сьогодні. Кілька дуже важливих для мене митців, що підписують подібні листи, здається, керуються все ж не російською пропагандою, а власним несолодким досвідом повоєнного дитинства і глибоким знанням злочинів, що супроводжують воєнне насильство. І я готова продовжувати їх переконувати.

Згодом на ilb22 я братиму участь у кількох дискусіях і пріоритет для мене зараз - говорити про всесторонню підтримку і практичне озброєння України.

Читайте також: Новий лист до канцлера ФРН: інтелектуали - за постачання зброї Україні

Серед учасників фестивалю є і літератори з Росії - Віктор Єрофєєв, Ольга Мартинова, Борис Акунін. Вас це непокоїть? Адже багато ваших колег з України бойкотують заходи, де поруч на подіумі мають бути автори з Росії.

По-перше, на фестивалі звучатимуть тексти сучасного канону української літератури, і я бачу себе радше у цьому контексті. Ольга Мартинова вже давно живе у Німеччині, входить до німецького ПЕНу, та й пише німецькою. Інші стали мігрантами.

Я підтримую такий бойкот, наскільки можу, саме із солідарності з українськими культурними діячами, які дуже болісно ставляться до перебування українців на одних сценах з діячами з Росії. Саме із солідарності, а не тому, що це моя позиція. Мій вибір - бути солідарною з тими українцями, яким зараз боляче. Але все ж не мої цінності - бойкотувати вигнанців, тих, хто протестував чи сидів, хто постраждав, також по-своєму нещасних, які зазнали величезної політичної невдачі і ганьби, опозиційних російських письменників та митців. І це єдина категорія з колишніх росіян, до кого терпляче ставляться європейські організації та фестивалі. Інших тут не буває, якихось одіозних особистостей чи навіть тих, хто тихо іде на компроміси з режимом Путіна.

"Я б хотіла продовжити писати російською мовою"

До війни ви писали і публікувалися в Україні російською мовою. Чи пишете ви цією мовою досі?

Зараз я пишу переважно німецькою мовою. Тому що ця мова стала для мене шансом дистанціюватися від того, що відбувається, - просто заради того, щоб бодай щось сформулювати, щоб заховатися "не у моїй мові". Тобто російська та українська - це мої мови. А німецька - свого роду захист, мій простір відчуження. Однак я хотіла б продовжити писати російською, залишитися вірною собі, традиції, реальності, в якій я зростала і розвивалася. Мої мови належать українському простору, який формував мене. І було б дивно це зраджувати.

Читайте також: Українська письменниця Євгенія Бєлорусець отримала німецьку літературну премію

Чи наражаєтеся ви зараз на критику і негативне ставлення в Україні через таку позицію?

В Україні я бачу дуже велику підтримку - також і від суто україномовних, від колег-митців та письменників. Мені це дає велику надію. Адже політика мовної уніфікації - це політика радянська, російська. А європейська політика - це збереження різних мовних культур, а не їх витіснення. Тож я звертаю більше уваги на жести підтримки, на відчуття, що я серед своїх, якою б мовою я не говорила. І коли я бачу ксенофобне ставлення навіть від частини українського суспільства, я пояснюю це травмою, яку пережили і переживаємо кожного дня ми усі, пояснюю нездатністю взаємодіяти з цим фактично геноцидом, який учиняється в Україні.

"В атаці на музей Булгакова є принципова помилка"

Тоді не  можу не запитати про ваше ставлення до музею Булгакова у Києві і розгорнуту через це дискусію. Взагалі, які зміни, на ваш погляд, потрібні у трактуванні російських і радянських культурних героїв, які мають українське коріння? Чи потрібне Україні зараз нове літературознавство?

В момент гострого переживання травми, у той час, коли цю травму постійно атакує російська пропаганда для створення міжнаціональних конфліктів та для збільшення тріщин у суспільстві по будь-яких точках розділення, нам треба закривати музей? Сподіватися, що ми викреслимо якусь особистість, чийсь світ - і ніхто більше не буде ззовні нас атакувати, розділяти? Сумна ідея, - перевиховати себе задля агресора, "не давати привід" для наступних вторгнень.

Навіть одна людина має різні думки щодо одного і того ж питання. Політичні проєкти, які атакують український культурний простір на його розділення, не зникнуть і існуватимуть далі. Тому замість того, щоб створювати позірну єдність, нам треба вчитися цінувати і складну історію, і власну багатогранність.

А щодо музею Булгакова - мені здається, у атаці на нього є якась принципова помилка. Адже закривають музей через травматичну реакцію, а не через знання і розуміння того, яких поглядів дотримувався Булгаков, якими були його письменницькі практики. Критики посилаються на висловлювання персонажів так, ніби це думки самого автора. Ми ж знаємо, що його як письменника переслідували, його життя не було легким, як найважливіші свідки тієї епохи він писав тексти, що могли призвести до його смертного вироку. І ті українські літературознавці, які займалися творчістю Булгакова, були зазвичай антирадянськи налаштованими, належали до дисидентських кіл і теж переслідувалися. Тобто ми зараз знову ризикуємо щось загубити, втратити, завести репресивність на нове коло. Може, варто не квапитися? Після війни, після перемоги треба дискутувати про те, як нам створювати складний різноманітний і, головне, вільний простір, де усьому буде місце.