1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Як самосели пережили окупацію в Чорнобильській зоні

26 квітня 2023 р.

Нині у Чорнобильській зоні проживають близько 50 самоселів. Ані аварія на ЧАЕС у 1986 році, ані російська окупація у 2022 році не змусили місцевих мешканців покинути свої домівки. Що їх тримає в Чорнобилі?

https://p.dw.com/p/4QXS4
Покинутий будинок у Чорннобильській зоні відчуження
Покинутий будинок у Чорнобильській зоніФото: DW

Безлюдні вулиці та покинуті будинки, які вже 37 років занепадають без своїх господарів. З кожним днем Чорнобиль дедалі більше перетворюється на дикі хащі. Офіційно Чорнобиль віднесений до переліку міст без населення. Але життя тут все ж є - йдеться про так званих самоселів. Це люди, переважна більшість з яких уже літнього віку, котрі пережили аварію на Чорнобильській АЕС, евакуацію, але все одно, попри заборону жити на цих територіях, вирішили повернутися.

Із заквітчаного й доглянутого подвір'я виходить усміхнений літній чоловік. Це Михайло Шилан, один із найвідоміших самоселів Зони відчуження. Свою хату в Чорнобилі нині 85-річний чоловік придбав ще на початку 1980-х років.

Після аварії на ЧАЕС разом з родиною його евакуювали. Утім, довго без рідної домівки він не зміг. У покинуте й закрите місто повернувся у 2000-му разом із дружиною. Відтоді почав збирати різноманітні предмети й уламки часів Другої світової. Так поступово й утворився імпровізований історичний музей просто неба. Усі експонати Михайло збирав власноруч. Переважно після паводків на берегах річок Прип’ять та Уж.

Михайло Шилан
Михайло ШиланФото: DW

Здавалося, що після аварії на Чорнобильській АЕС жодна біда не ступить на ці землі, що лише цей музей буде єдиним нагадування про війну. Але 24 лютого 2022 року сюди на танках в'їхали російські солдати. У перший день повномасштабного наступу в окупацію потрапила ЧАЕС, а кількома днями пізніше - й саме місто Чорнобиль.

Що шукали російські солдати в Чорнобилі?

Раніше ворота садиби Михайла Шилана були пофарбовані в кольори українського прапора, проте під час наступу російської армії він вирішив швидко все зафарбувати, адже боявся за своє життя. "Тут у мене були герб і український прапор, а росіяни приїхали сюди. Так я позафарбовував все за день до їхнього приходу. Як-небудь позафарбовував. Чесно кажучи, злякався: а раптом прийдуть і розстріляють мене ні за що. Тому й зафарбував", - розповідає чоловік. І одного дня російські солдати таки прийшли. "Що шукали - так і не сказали. Можливо, когось із Правого сектору", - жартує старенький.

Згодом окупанти оселилися в сусідньому будинку, за яким Михайло доглядає вже багато років. "Йдуть у цю хату. Я кажу: "Хлопці, я вам ключі дам". А вони: "Нє надо нам ваши ключі!". Автоматами, тими прикладами повибивали замки, повибивали двері, перевернули все на світі", - згадує Михайло.

Читайте також: На відновлення зони відчуження ЧАЕС після окупації потрібно 225 млн євро

Окупацію старенький переживав наодинці, адже його дружина померла ще 15 років тому. Цю втрату він переживає й досі, тож найбільшим шоком для Михайла Шилана стала поведінка російських військових, які залізли… в труну. "Як вмерла моя жінка - я замовив труну в Чорнобилі, а діти привезли з Києва іншу. Поховали дружину в труні від дітей, а та інша - стоїть у хліву", - розповідає Михайло. За його словами, російські солдати ту труну перевернули, відкрили. "Що можна шукати в тому гробу - я не знаю. Певно, смерть свою там шукали", - обурено згадує самосел.

Та сама труна у будинку Михайла Шилана
Та сама труна у будинку Михайла ШиланаФото: DW

Онуки й діти Михайла виїхали з України через війну РФ. Тож сьогодні його життя - це город і садок, кіт, який вже настільки старий, що не виходить з хати, й спогади про покійну дружину, яку він з ніжністю називає Пашею Романівною. Він старанно доглядає квіти, які за життя посадила його дружина. "Я на 10 років молодшу жінку взяв, щоб на чужих дівчат не дивитися, а вона захворіла на ту погану хворобу й вмерла", - зі смутком говорить старенький.

Після всього пережитого - аварії на ЧАЕС і російської окупації - Михайло певен: тепер ніщо не вижене його з рідної оселі. І скільки б діти не намагалися його забрати до себе - самосел рішуче відмовляється. "З моїм характером і моїми болячками - кому я треба? Вони мене забирають, але я не хочу", - говорить старенький.

На запитання, а що ж його так сильно тримає тут, відповідає: "Мої квіточки… Моя Паша посадила квіточки. Мене це й тримає".

Читайте також: Після російської окупації небезпек на Чорнобильській АЕС стало більше

"Я зрозуміла, що не виживу без Чорнобиля"

Нині в Чорнобилі мешкає близько пів сотні самоселів. Усіх їх сюди манить і тут тримає надзвичайно сильний зв'язок із рідною землею. Ось що розповідає ще одна самоселка - 84-річна Валентина Кухаренко: "Це ж мій Чорнобиль. Я заради нього й повернулася. Може, я й не жила б уже… Тому що я зрозуміла, що без Чорнобиля не виживу. Ніщо й ніколи мені не замінить це місце. Якщо я на день їхала в Київ чи ще кудись, то мені здавалося, що з моїм Чорнобилем щось сталося".

Валентина Кухаренко
Валентина КухаренкоФото: DW

Саме тому через десять років після аварії на ЧАЕС Валентина повернулася до рідного Чорнобиля. І навіть російські солдати, які торік прийшли з війною, не змусили літню жінку покинути домівку. Старенька вірила, що українські військові визволять Чорнобиль. Тому, каже, за своє життя навіть не хвилювалась.

"За своє життя ми з донькою не боялися. А боялися за інших. Згадую, як летять ракети, а ми їх рахуємо: дев'ять штук, одинадцять. Це ж ми знали, що вони полетіли й що чиєсь життя закінчиться. Ми плакали з донькою", - витирає сльози Валентина.

Самосели розповідають, що понад місяць російської окупації прожили без води, світла, зв'язку й під постійним прицілом російських снайперів. Подвір'я Валентини Кухаренко, за її словами, було під постійним прицілом. "На будівлі, що видно з двору, лежали снайпери. Проходити, звісно, було дуже страшно. Вони цілими днями там лежали. Ну, дякуючи Богу, все обійшлося. Просто треба ще нам жити, напевно", - розмірковує вона.

Спогади про окупацію даються Валентині нелегко. Вона не раз починала плакати, адже ця тема для неї болюча. Війна Росії проти України вже торкнулася її родини. "У дружини мого онука рідний брат загинув 5 березня. Не було жодних повідомлень. Лише сказали, що вони не повернулися із завдання. Він був на фронті, у Бахмуті", - розповідає самоселка.

Попри все Валентина Кухаренко вірить у перемогу України й мріє дожити, щоб побачити її на власні очі. А для антистресу від жахіть війну - завела котів. Кожен з них має окремо ліжко й постійну увагу господині.

І хоча з кожним роком самоселів у Чорнобильській зоні стає дедалі менше, це аж ніяк не пов'язано з виїздом людей. Навпаки, ніхто з рідкісних тутешніх мешканців виїжджати звідси не збирається. Люди настільки прив'язані до цієї землі, що - попри радіацію та окупацію - обрали доживати свій вік у місті, яке вже майже зруйноване. І складається таке враження, що доки самосели тут житимуть, доти й житиме Чорнобиль.