Група 47: Чоловіче літературне товариство у жіночому супроводі | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 20.07.2009
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

Група 47: Чоловіче літературне товариство у жіночому супроводі

Група 47 - унікальне явище в історії німецької літератури повоєнної доби. Автори сідали на "електричний стілець" і вислуховували нищівну критику, не маючи права на заперечення. Тут дебютували Бьолль і Гандке...

default

Письменники Ґюнтер Ґрасс і Дітер Веллерсхофф. Зустріч Групи 47 у Швеції

6 вересня1947 року. Кілька німецьких письменників зустрічаються у мальовничому Альґойі, біля підніжжя Альп. Вони хочуть видавати власний літературний журнал, читають вголос свої тексти, а потім їх обговорюють. Журналу так і не судилося побачити світ, але редакційні конференції почали відбуватися регулярно.



«Що таке група 47? Це – коло друзів».


Таке визначення дав письменник Ганс Вернер Ріхтер. Але ці слова є занадто скромними, адже Група 47 була найвпливовішим об'єднанням німецьких письменників повоєнної доби. Вона визначала літературне життя тодішньої Німеччини. Ріхтер був ініціатором і сірим кардиналом цього товариства, оскільки тільки він запрошував на щорічні зібрання групи.


Трамплін в літературу


Найповажніші німецькі письменники спочатку приходили на ці зустрічі нікому невідомими авторами-початківцями. Тут дебютували Генріх Бьолль, Мартін Вальзер, Зіґфрід Ленц, Петер Гандке. Представниць жіночої статі у цьому клубі було всього лише декілька. Група 47 – це було чоловіче товариство з жіночим супроводом.

Deutschland Geschichte Kultur Tagung Gruppe 47 Hans Werner Richter

Ганс Вернер Ріхтер


«Автори, які тут зустрічалися, потребували певної основи, щоб привернути до себе увагу. І Ганс Вернер Ріхтер у своїй геніальній і водночас панібратсько-безцеремонній манері бурмотів: «Ходіть-но, я дам вам цю основу, ви зможете тут стати помітними».


Елітарне товариство


Група 47 не мала офісу, телефону, секретаря або рекламного відділу. Спочатку до цього кола належало близько дюжини людей. А 1960-го їх було вже 200. Письменники, літературні критики, видавці і журналісти. Вони проводили з'їзди двічі на рік. Зустрічі завжди скликав Ганс Вернер Ріхтер, розсилаючи листівки-запрошення.


«У своїх виступах він поставав обожнюваним і вільно мислячим деспотом», - згадує володар Нобелівської премії з літератури Ґюнтер Ґрасс, який став членом групи 1955 року. «Те, що він казав, ставало правилом, так було заведено. Не було жодних принципових дискусій», - каже Ґрасс.


Під час багатоденних зустрічей сиділи поруч поети і прозаїки, традиціоналісти й авангардисти, популярні і ще зовсім невідомі письменники, видавці та редактори радіо.

Нищівна критика

Той, хто читав вголос свій твір, повинен був сідати на так званий електричний стілець і не мав права після завершення заперечувати на критичні зауваження пленуму. Для декого це були справжнісінькі тортури. Наприклад, для Міхаеля Крюґера, чий цикл лірики «Вікно» критик Марсель Райх-Раніцкі зарізав за занадто порожні рими.

Der Literaturkritiker Marcel Reich-Ranicki

Літературний критик Марсель Райх-Раніцкі


«Я вважаю ідею з вікном невдалим рішенням, оскільки ця метафора мене не переконує. Мене переконують окремі рядки. Але мене не переконує відправна точка. Вікно спостерігає мене. Вікно вас зовсім не спостерігає. Світ взагалі не споглядає поета. Це поет споглядає світ. І коли вже йдеться про те, що світ споглядає поета, то цьому має дещо передувати. Не можна починати з відправної точки, що світ споглядає поета», - безапеляційно заявив критик.


Світоглядний терор


Часто Групі 47 закидали світоглядний терор та занадто консервативні літературні погляди. Автори, які в часи перебування при владі націонал-соціалістів стали вигнанцями, зокрема, Томас Манн, Альфред Дьоблін або Бертольд Брехт були у цьому клубі небажаними. Ті політичні заяви, які виголошувала Група 47, наприклад, щодо ядерної зброї, для одних видавалися занадто лівими, а для інших – занадто м'якими. Однак упродовж двадцяти років ці люди визначали, що належить до літературних канонів ФРН. На думку деяких критиків, великою проблемою було те, що об'днання справді не змогло інтегрувати до себе покоління війни, тобто письменників, які емігрували.


Ревнощі, переслідування власних інтересів та інтриги – все це теж було. Лунали гучні звинувачення. Пауль Целан, Луїза Рінзер або Вальтер Мерінґ залишили Групу 47.


На останньому з'їзді Групи 1967 року в Ерланґені студентське соціалістичне об'єднання влаштувало демонстрацію протесту. В їхніх очах Група 47 була буржуазним пережитком, а її члени мешканцями вежі зі слонової кістки.



«Група 47 – це макулатура!», - вигукували студенти.


Тож так само раптово, як і утворилася, група розпалася. Вона просто припинила своє існування, оскільки Ганс Вернер Ріхтер більше не надсилав запрошень.


Автори: Міхаель Марек, Наталя Неділько

Редактор: Леся Юрченко





Реклама