Володимир Рафєєнко: Дивний і страшний 2020 рік

От всі кажуть мені: як це круто, що ти живеш на дачах у лісі, тим більше в часи карантину.

І так, я згоден, це дійсно круто. Несамовито круто. Перебувати в лісі під час карантину, особливо коли не маєш власного транспорту, а всі місцеві автобуси скасували, і до аптеки, пошти і найближчого пристойного магазину щонайменше година пішки. Коли у тебе на руках теща, яка розміняла дев'ятий десяток, і кіт, свято впевнений, що ти відповідаєш за все, починаючи з погоди і закінчуючи реакцією української влади на карантин, то це, дійсно, така собі школа життя. Школа виживання, саморятування, вранішньої та вечірньої молитви, світлої радості та чорної безнадії, школа смирення та віри в те, що жодне лихо не може продовжуватися вічно.

Якщо ми троє - кіт, моя теща і ваш покірний слуга, суворі та мовчазні мешканці двоповерхового будинку на "Ближніх дачах" - переживемо цей 2020 рік, то я, мабуть, пам'ятатиму його до самої смерті.

Читайте також: Юрій Андрухович: Сезонні відхилення

Як до нас прийшов початок цього року? Зими не було зовсім. Сезони зламалися, сніг з'явився на кілька днів тільки наприкінці лютого і швидко зник. Більшу частину зимових місяців порожні ліси простояли під дощами, іноді - під важкою і сірою сумішшю води та снігової каші.

Пам'ятаю, до речі, що у нас на дачах саме у ті дні знайомі лікарі неодноразово розповідали про дивні і дуже важкі випадки пневмонії, котрі іноді завершувалися смертю молодих пацієнтів, що ставались в лікарнях невеликих містечок поблизу нас. Чув я про такі випадки і в Києві. І вони, що характерно, аж ніяк не були пов'язані з весною 2020-го, на яку припав початок боротьби з "ковідом" у Європі, а виникали натомість з листопада минулого року до лютого.

Утім, волога дощова зима нарешті змінилася весною.

На самому початку березня в гості до доньки в одну з країн Близького Сходу зібралася на кілька тижнів полетіти моя дружина. Три години літаком. Яке ж то щастя, боже ж мій! Пити холодний сік і дивитися з ілюмінатора на сонце і хмари внизу - щось нереально прекрасне (особливо чітко це усвідомлюєш зараз, на четвертому місяці карантину). Таким чином ми залишалися утрьох з тещею та котом і, власне, були не проти цього. На нас чекало щось на кшталт короткої вольниці, і ми розправили свої зомлілі крила. І дружина розправила, я так розумію. І сталося це буквально за кілька днів до початку українського карантину.

І ось спливає четвертий місяць, як вона десь там, а ми десь тут, і таке відчуття іноді виникає, що цьому всьому вже не буде кінця. Інформації про відновлення авіаційного сполучення немає, і чи наважиться хтось на регулярні рейси до України найближчим часом, чи відкриє Україна кордони - абсолютно не зрозуміло.

Читайте також: Ірена Карпа: Послаблення карантину в Парижі. Може, не треба?

Але ж на початку карантину ми цього ще знали. Власне, початок видався хоча й тихий, сумний, але медитативний. На початку карантину ми на дачах були трішечки розгублені й мало що розуміли, але дивилися в майбутнє з надією. Як далі бути, що робити, чи не буде перебоїв з постачанням до нас на "Ближні дачі" сухого котячого корму, - такі приблизно запитання читав я в очах кота, спрямованих на мене, і не знав, що йому відповісти. Ну бо одразу стало зрозуміло, що в нових умовах дістатися від нас до Києва майже неможливо.

Перші тижні я без будь-якого успіху намагався знайти десь медичні маски, медичний спирт чи санітайзер. Вимушений був замовляти через інтернет, бо ці товари в місцевих аптеках були відсутні. І це при тому, що у місцеві магазини вже не можна було потрапити без маски і рукавичок. Це правило діє і досі. Загалом, порівнюючи мій досвід перебування на карантині і моїх київських друзів, можу сказати, що на відміну від Києва у наших лісах народ до карантинних заходів ставиться дуже суворо. У місцевий малесенький навіть не магазин, а скоріше сарайчик, 12 метрів на п'ять, в якому торгують невеличким асортиментом товарів першої необхідності, покупців пускають тільки по одному, маски обов'язкові, й у черзі біля крамниці люди загалом витримують дистанцію між собою.

Хоча здавалося би, не столиця, ліс, можна було б попуститися, але ні. Бачу, що ті люди, які заполонили наразі місцеві дачі, дуже добре розуміють, від чого саме вони бороняться і для чого саме вони проводять тут час. Крім того, не є таємницею, що "ковід" докотився і до наших лісів. Є офіційно зареєстровані випадки захворювання в малесеньких містечках довкола нас. Згідно з офіційною статистикою, це поки що десятки людей, але ж хто в нас в Україні цілком і повністю довіряє офіційній інформації?

Варто було нам з котом розжитися масками і спиртом та придбати трішки німецького корму для котів, в Україні почали горіти ліси. То під Чорнобилем, то в Поліссі, то поблизу нас на Київщині. Дихати не було чим кілька тижнів поспіль. Ні кіт, ні теща цих речей не схвалили однозначно. Я намагався якось виправдовуватися, але тут почалися пилові бурі. Коли вдалося вигребти з дому землю, що її наніс несамовитий вітер, почався дощ і йшов майже місяць безупинно. Кіт приходив з прогулянки вологий, з запахом згарищ, що не встиг вивітритися з нього, і з чоловічою напруженою зацікавленістю дивився мені в очі. Я відводив погляд.

Читайте також: Наталка Сняданко: Карантин - подарунок долі чи нагода збожеволіти?

Наразі в нас стоїть дика спека. Все, що встиг змінити і зламати цей карантин, так і лежить в уламках. Що з цим всім робити, ніхто нам не скаже. Зірвалися тисячі подорожей, сотні важливих культурних і бізнесподій. Кордони закриті. Подруга, яка мешкає в Берліні, каже, що німці цього року відпочиватимуть в Німеччині. І мені стає зрозуміло, що навіть в жовтні я навряд чи потраплю до Праги на книжковий ярмарок, який мав відбутися в травні.

Дописую цей текст, дивлюся в очі коту і бачу, що мою хоробру кицю вже не здивують ні прибуття інопланетян в серпні, ні приліт астероїда в листопаді. Єдине, на що ми сподіваємося, - на невеличкий відпочинок у вересні, коли в наших лісах почнеться грибний сезон.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.