Свято попри війну. На які подарунки чекають діти-переселенці

"24 лютого почалася війна, і це найгірший день у моєму житті. Ми жили в окупації п'ять місяців. Ми повинні були їсти їхню їжу, яка так само погана, як вони. Ми вирішили виїхати в серпні, тому що окупанти змушували піти до їхньої школи, - пише у своєму листі до Святого Миколая 12-річна Аліна з окупованої Новоолексіївки Херсонської області. - Ми стояли на рашиському блокпосту сім днів, при жарі. Вони спеціально пропускали повільно. Ми стояли під обстрілами, ми були як живий щит".

Лист 10-річного Сергія із окупованого Бердянська більш лаконічний - у подарунок він просить, "щоб з України пішли орки". "Допоможи повернути мого брата з полону, я дуже за ним сумую", - звертається до Миколая 10-річний Андрій із Маріуполя, також окупованого. А 6-річний Сергій зі звільненого Куньє на Харківщині хоче іграшковий автомат - "щоб допомагати нищити ворога".

Такі дитячі листи в кінці минулого року зібрали волонтери ініціативи "Олені Святого Миколая", заснованої в Харкові. Починаючи від 2014 року, волонтери влаштовували зимові свята для дітей-переселенців з охоплених війною Донеччини та Луганщини. А ще за два роки почали збирати у дітей, які лишаються у "сірій зоні", листи до Святого Миколая. Діти писали про свої мрії - мир, цукерки та іграшки. Волонтери викладали базу листів у вільний доступ, тож будь-хто міг зробити подарунок для конкретної дитини. Долучалися й цілі компанії. У грудні та січні "олені" везли пакунки до дітей - разом зі святом. Щороку кількість листів і, відповідно, подарунків збільшувалась - від 1200 до 3,5 тисяч. 

Читайте також: "Я хочу жити!": війна в Україні очима дітей

"Миколай шукає нас там, де нас немає"

Напередодні Різдва у розважальному центрі в Кам'янці-Подільському "олені" зібрали до 20 дітей. Із годину вони грали, співали й танцювали. Однак Миколай, із подарунками з дитячих листів, ніяк не приходив. "Можливо, він шукає нас там, де нас немає", - припустила одна з волонтерок із оленячими рогами на голові. Вона запропонувала допомогти Миколаю - розказати, звідки діти переїхали до Кам'янця-Подільського.

"Я - Женя з Харкова", - почала Євгенія Левінштейн, співзасновниця волонтерської ініціативи. Від початку повномасштабного російського вторгнення волонтери переїхали до Світловодська в Кіровоградській області. Вони зосередились на гуманітарній допомозі та евакуації з Харківщини та Херсонщини.

"Курахове, Мар'їнка, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Харків", - лунали назви населених пунктів - окупованих і тих, що опинилися на лінії розмежування. Називаючи свої рідні міста і села, діти складали маленькі ліхтарі у прозору вазу. Зрештою на цей "маяк", що засвітився в Кам'янці-Подільському, прийшов Миколай. Він подарував дітям подарунки - ті, про які вони просили в своїх листах. 

"Знімати дивовижні краєвиди України"

"Ми з родиною евакуювались із рідного Харкова. Моя мрія - це перемога і можливість повернення додому, - написав Миколаю 9-річний Дмитро Авдєєв. - Мрію про невеличкий квадрокоптер із камерою, щоб після нашої перемоги знімати дивовижні краєвиди України".

Разом із батьками Дмитро переїхав до Кам'янця-Подільського на початку березня, після десяти днів у підвалі на Салтівці в Харкові. "Був дуже масштабний обстріл, з авіацією, з важкою артилерією", - згадує останній день вдома батько хлопчика Ігор Авдєєв. "Зараз уже краще, - каже про психологічний стан сина Ігор. - Влітку займалися арт-терапією, з психологом. А до цього було складно - він лягав спати, не знімаючи взуття".

Родина живе в гуртожитку, куди їх поселили волонтери. Дмитро вчиться онлайн - у своїй харківський школі. У новому місті він знайшов друзів серед таких самих переселенців. А батьки займаються волонтерством. Нещодавно Ігор їздив на деокуповану Харківщину - допомагав евакуювати звідти дітей. Як і син, він мріє повернутися додому. "Харків - не проросійське місто, хоча його часто таким називають", - запевняє чоловік і згадує, як брав участь у Помаранчевій революції та Євромайдані.

"Повернутися додому до своїх друзів"

"Я дуже хочу повернутися додому до своїх друзів", - написала 10-річна Аня Потєхіна. Вона попросила в Миколая набір для малювання - скетчбук і маркери. Її молодший брат, восьмирічний Вова, побажав мобільний телефон - "щоб грати в свою улюблену гру, дивитись мультики та займатись з учителем". Діти - із нині окупованого Сєвєродонецька. До гуртожитку в Кам'янці-Подільському їх із мамою також евакуювали волонтери. Родина вирішила їхати, коли російська армія наступала на місто.

"Місяць жили в підвалі. Коли діти побачили тут душ - були в захваті", - каже їхня мати Ольга Потєхіна. Діти ходять до місцевої школи і не згадують про війну, запевняє жінка. На противагу вона розповідає про доньку знайомої переселенки зі Слов'янська. Йдучи спокійними вулицями Кам'янця-Подільського, дівчинка продовжує шукати місця, де можна сховатися під час обстрілу.

У гуртожитку Ольга подружилася з Оксаною Скрипник із сусіднього Рубіжного, теж окупованого. Її син, 10-річний Матвій, попросив у Миколая бездротові навушники. "Я взагалі не збиралась їхати, думала сидіти там до кінця", - каже жінка. Разом із сином вона також виїхала до окупації міста.

"Мамо, дивись - там воюють. Значить, нас скоро звільнять?" - Оксана із сумним сміхом переповідає слова Матвія, коли той побачив у соцмережах фото бойових дій у Рубіжному.

"Троє моїх братів служать", - додає Оксана. "А в мене - кума", - із гордістю відповідає Ольга.

Читайте також: Як Росія вивозить дітей із окупованих територій України

"Щоб скоріше закінчилася війна"

"Я хочу, щоб в Україні скоріше закінчилася війна, щоб можна було повернутися додому", - написав Миколаю восьмирічний Ілля Бутенко та попросив у нього мобільний телефон або трюковий самокат.

Родина хлопця - двічі переселенці. У 2014 році вони втратили дім у Мар'їнці на Донеччині. "Я тоді була вагітна Іллею, - згадує його мати Ірина Бутенко й одразу починає плакати. - Поселились недалеко, в Кураховому. Спочатку знімали житло, із часом купили власне".

Ілля народився в Кураховому, яке вважає своїм домом. Але звідти родині теж довелося поїхати, коли в лютому минулого року російська армія почала повномасштабний наступ на Україну. "А я знову була вагітна, - ще більше починає плакати Ірина. - Вдома у нас - немовля, назвали Максимом".

Домом, хоч і тимчасовим, жінка називає Кам'янець-Подільський, де родина винаймає квартиру. "Їхали в нікуди - де знайдемо житло", - згадує евакуацію Ірина. Через війну її чоловік втратив роботу - раніше він будував дороги. Витираючи сльози, Ірина радіє, що врятувала своїх дітей. "Вони жодного дня не були під обстрілами", - підсумовує жінка. 

"Більше зброї нашим військовим"

"Ми думали, що цього року українське суспільство не матиме можливості скидатися грошима на дітей. Адже всі допомагають армії, - розмірковує співзасновниця "Оленів Святого Миколая" Євгенія Левінштейн. - Але до нас постукалися дарувальники з попередніх років. А де ми будемо шукати дітей? Частина з них - в окупації та зоні бойових дій. Але нам почали писати мами дітей, які виїхали". 

У результаті "Олені" зібрали понад дві тисячі дитячих листів - від переселенців і тих, хто лишаються в деокупованих містах. Географія мрій розширилась до майже кожного регіону України. Зимові свята почалися у Світловодську, а закінчаться на деокупованій Харківщині.

"Цього року діти значно більше інтегровані в те, що відбувається. Майже кожна дитяча мрія пов'язана з миром і перемогою, - каже Євгенія. - Брат і сестра написали цілий список побажань: перше - Святий Миколай, дай більше зброї нашим військовим, друге - зроби так, щоб Україна перемогла, третє - дай багато цукерок і автомат із кульками".