Максим Покровський: Україна - це моя друга половина

Після вторгнення Росії в Україну музикант та лідер російського гурту "Ногу cвело!" Максим Покровський записав п'ять пісень, які засуджують війну та російську агресію. Остання на сьогодні пісня "Україна", яку виклали на YouTube-канал групи 12 червня, у день Росії, за тиждень набрала майже три мільйони переглядів. DW поговорила з Максимом Покровським, який з 2019 року живе в США, про наслідки відкритого висловлювання антивоєнної позиції, неоднозначне ставлення українців до пісні "Україна", виступи гурту "Ногу свело!" у Криму після анексії півострова Росією та можливості музикантів достукатися до росіян.

Deutsche Welle: Від початку вторгнення Росії в Україну і донині Ви записали п'ять антивоєнних пісень. У який момент Ви вирішили, що відкрито висловлюватимете в піснях свою антивоєнну позицію?

Максим Покровський: Це було навіть не рішення, це було дуже споріднене відчуття, але інше. Коли почалася війна, ми були в шоці. А буквально через один-два дні я подумав: господи, адже в наших руках є мирний інструмент. Мирний та дуже дієвий інструмент. Це, певна річ, пісня. І тоді було ухвалено рішення запропонувати колегам зробити спільну пісню.

Чому в результаті спільної пісні не вийшло?

Питання, мабуть, таки до колег. Але, скажімо, не до всіх. Скажімо, не до Дмитра Спіріна з гурту "Тараканы". Дімон був "за". Ще кілька людей вчинили по-чоловічому і хоча б чесно мені написали - не дивлячись у вічі, але тим не менше: "Дуже зараз тяжко, брате, не можу", "Їду" або "Сім'ю перевожу". Чому відмовилася решта, я не знаю.

Я дуже сподіваюся, що більшість із них відмовилася, тому що вони настільки круті, що "Ногу свело!" для них недостатньо гідний партнер. Це зараз іронія, сарказм. А так вони хочуть хором висловитись проти війни і зробити колективну пісню. Просто поки що в них руки не дійшли. Повторюся ще раз для тих, кому незрозумілий мій сарказм, - сарказм присутній.

Читайте також: Покарання за інакомислення: як у РФ переслідують противників війни в Україні

А Ви до багатьох Ваших колег по цеху зверталися?

Не дуже, але до достатньої кількості, щоби зрозуміти, що могла би бути непогана компанія.

Ви усвідомлювали, що Ваша антивоєнна творчість позбавляє Вас значної частини російської аудиторії?

Звісно, усвідомлював, але це не дуже нас турбує. Головне, що ми зберігаємо всіх, хто не підтримує війну. Є артисти, я можу не називати їх, їх і так всі знають, які пишуть пресрелізи на своїх ресурсах і кажуть, що вони на своїх концертах вітають представників усіх точок зору. Головне, щоб їх поєднувала музика. Коментувати такий підхід не хочу. Можу тільки сказати, що він не підходить. Тому це така собі втрата аудиторії. Дякувати богові, що ми її втратили.

Читайте також: "Тебе ж не посадили". Історії росіян, на яких донесли за антивоєнні погляди

Після виходу пісні "Поколение Z" проти Вас порушили перевірку щодо дискредитації російської армії та екстремізму. Вас не лякає кримінальне переслідування й те, що за найгіршого розкладу Ви ризикуєте взагалі ніколи не повернутися до Росії?

Мене це не може не лякати, бо будь-якій людині властиве відчуття страху чи відчуття переляку в момент отримання негативної інформації. Майже у будь-якої людини є інстинкт самозбереження. Значить - так на роду мені написано. Значить - за найгіршого розкладу, як Ви кажете, я не повернуся до Росії.

Зрозуміло, я хочу рано чи пізно повернутися до Росії. Мені є навіщо, до кого і до чого повертатися в Росії. Але якщо мені не вдасться повернутися, то така моя доля. Світ досить великий, і я досить вільно у цьому світі почуваюся. І я, і моя сім'я. Ми начебто в порядку.

Поговорімо про Вашу пісню "Україна". У своєму акаунті в Instagram Ви написали, що 34 роки існування гурту Ви йшли "непростими шляхами для того, щоб у цій точці, у цей конкретний момент часу з'явилася на світ саме ця пісня". Чому Ви вважаєте її настільки важливою у своїй творчості?

Ну, мабуть, це очевидно: по-перше, бо це глибоко зсередини. По-друге, тому що це все-таки сміливий крок. З погляду тих струн, за які ми смикаємо, які ми зачіпаємо в людських душах та серцях. Ну і просто тому, що в цьому одному слові зараз - усі наші думки. І не лише у слові. Мені здається, що якщо ця пісня залишиться після мене… Я чудово усвідомлюю, що після мене залишиться не стільки пісень, як після Beatles, але якщо однією з тих небагатьох, які залишаться, буде "Україна", мені буде... нормально.

Для людей у якій країні Ви її писали - в Україні чи в Росії?

Я її писав, зрозуміло, не лише для людей в Україні, але здебільшого - для них. Зараз бачимо, яка кількість напівкровок, які живуть у Росії і не лише в Росії, таких, як я, розриваються на частини. Причому я через якісь внутрішньородинні причини розриватися - розриваюся, але це не те, що мене прямо роздирає кожну секунду, хоча в мене там залишилися близькі люди. Але вже не так багато. Однак є ті, у кого там мами, тати... І виходить, що багато хто нам пише. Так, Україна - це моя друга половина.

Читайте також: Чи відкрила війна Росії проти України очі тим, хто "розумів Путіна"?

У Вас же прямі родинні зв'язки з Україною?

Більш ніж. Моя мама - уродженка міста Дніпропетровська (тепер Дніпро. - Ред.) Як я вже сказав, зараз у нас там не так багато близьких, але вони є. Включно з моєю тіткою. Я в Україні у своєму житті бував нечасто. Але в мене є прекрасні дитячі спогади, які назавжди залишаться. Коли ти прокидаєшся в потязі "Москва - Дніпропетровськ" вже на території України і чуєш: "Говорить радіо Київ", - і мелодія така… (співає).

Це пісня "Знову цвітуть каштани", позивні радіо "Промінь".

Серйозно? Ну ось, як можна цього не пам'ятати? Я згадую якісь, знаєте, розмови, близьких і не дуже близьких родичів, якісь розмови про родичів нашої української гілки. Дуже добре пам'ятаю, як у мами змінювався акцент, коли вона приїжджала туди. У неї одразу ж така "г" м'яка з'являлася.

А Ви говорите українською хоч трохи?

Ні, на свій превеликий жаль, не говорю. Я дуже добре знаю та відчуваю ці інтонації, але я боюся ними козиряти, тому що зараз люди в Україні надзвичайно чутливо ставляться до такого. Зараз не той момент.

Слухачі Вашої пісні в Україні розділилися на два табори: одні дякують Вам, інші чутливо відреагували на рядок "Україна - моя друга половина" і на слова "від Дніпра і до Берліна", що "відсікають" від країни лівобережну частину - до Дніпра. А один із коментарів українців, що найчастіше зустрічається у соцмережах: "Чому ми в Україні взагалі повинні слухати російських виконавців? Чому вони від нас не відчепляться?"

Найлегше розібратися з останнім коментарем. Ніхто не повинен, нікому це не нав'язують. На площах та вулицях міст із гучномовців наша пісня не звучить. Заставкою до новин та саундтреком до телепередач, документальних фільмів вона не стала. Щодо першого питання - так, все зрозуміло. Більше того, це не лише моя друга половина, це друга половина величезної кількості людей. А чому "від Дніпра до Берліна"? Тому що мій особистий зв'язок саме з Дніпром, тому що по матусі моє коріння знаходиться у Дніпрі. Це особиста пісня. Я просто нею поділився.

Але важливо ще й те, що ті, хто висловлюється з цього приводу, на мою думку, - це дві групи людей. Перша група - ті, хто зараз поранений і винятково вразливий. І у спілкуванні з цими людьми не може бути нічого, крім терпіння. Крім співчуття і крім розуміння. І я не позбавлю себе якоїсь гідності, якщо я подивлюся цим людям у вічі і скажу: "Дорогі мої, будь ласка, будемо молитися, щоб був мир. І вірте, що я це зробив від щирого серця. Якщо Вам тепер не хочеться цього слухати, не слухайте".

Друга категорія - це люди, які вирішили, що я чомусь маю звітувати. Це люди, які могли і не постраждати, і дай бог їм, їхнім рідним, близьким, їхнім бізнесам, їхнім господарствам, щоб вони далі розвивалися, щоб вони могли допомагати, приймати біженців, орендувати їм житло - бажано зі знижками.

Читайте також: Як живуть українські біженці в російських сім'ях у Німеччині

Я бажаю цього кожному з нас на території будь-якої країни земної кулі. І ось у цьому випадку в мене немає абсолютно жодних причин взагалі щось пояснювати. Мені нічого не треба від України, абсолютно. Мені потрібно лише одне: щоб світило сонце, щоб усі були живі-здорові, щоб закінчилася війна.

А ті, хто скаже: "Іди зараз до свого Путіна і скажи це йому"... На щастя, він не мій, я йому не можу цього сказати. Все, що я можу зробити у цій ситуації, я роблю. Я вже давно намагаюся триматися подалі від нього, але я не зрікаюся своєї Росії, тієї частини Росії, яка думає, співчуває. І вам, мислячі, прекрасні, великодушні українці, вам і не треба, мабуть, щоб я її зрікався. Тому що кому потрібен той, хто зрікається й перебігає? Нікому не потрібен. Я не зрікаюся і не перебігаю. Я просто з вами - у тій формі, в якій можу і хочу бути від щирого серця.

Я не можу не поставити Вам питання про Ваші концерти в Севастополі після російської анексії Криму. Як Ви ставитеся до цього зараз?

Я шалено радий, коли мені ставлять це запитання, тому що на нього потрібно дати відповідь. В Україні немає закону, який забороняє російському колективу чи російськомовному колективу виступати перед аудиторією на анексованій території. Закон стосується дотримання паспортного режиму, який я порушив. Чому я його порушив? Тому що був дурнем. Тому що я не приділив цьому належної уваги. Те, що я був заклопотаний у житті іншими справами, жодним чином не звільняє мене від відповідальності. І цю відповідальність я поніс. Моя нога не ступала на українську землю рівно стільки років, а може, навіть більше, ніж передбачено.

Але я ніколи не схвалював анексію Криму. Починаючи з якогось моменту, я почав висловлюватися голосніше, починаючи з недавнього моменту, з пісні "Поколенние Z", я почав висловлюватися про це у текстах своїх пісень. Якби можна було повернути час назад і стерти з нашої кар'єри ці концерти, я був би радий повернути час назад.

Але з іншого боку, ще до війни, скажімо, у десятих-двадцятих числах лютого, наша офіційна відповідь будь-кому, хто запрошував нас виступати на території Криму, була такою: ми готові, але тільки в тому випадку, якщо ми зможемо в'їхати на територію Криму, дотримуючись процедури, передбаченої українською державою, якій належить ця територія.

Гідна відповідь.

Дякую.

Усі Ваші антивоєнні пісні, за винятком "України", звернені до росіян, більшість із яких, згідно зі статистичними опитуваннями, підтримує війну в Україні. Ви намагаєтесь до них достукатися?

Якщо чесно, то до них я намагаюся достукатися, як-то кажуть, "до купи". Нехай вони також почують. Я відпускаю ці пісні у повітря, у тому сенсі, що я не знаю, хто їх почує. Я не думаю про те, хто їх почує. Просто тому, що я - музикант, це до мене приходить. Але я отримав багато відгуків про те, що ці пісні дають змогу втриматися на плаву ментально тим, кому зараз дуже важко. Ось, певно, до них звернені ці пісні, їм я їх адресую. І я знаю, що такі люди є.

Чи є шанс у тих музикантів, які пишуть антивоєнні пісні або збирають концерти на підтримку України, пробудити російське суспільство?

Практично ні. В одному недавньому інтерв'ю мені поставили чудове запитання: скільки ще потрібно пісень? Я сказав: "Пісні достатньо однієї. Але її мають заспівати всі". Артисти, музиканти - це в культурному сенсі цвіт нації. І якщо цвіт нації настільки згнив, що не може зібратися і заспівати одну антивоєнну пісню (а, як ми знаємо, багато хто робить зовсім протилежні речі), чого ми можемо чекати від нації?

Ви запитали, можуть артисти чи ні. Суто в теорії вони могли б, як і всі росіяни, протистояти пропаганді. Для цього не треба нічого робити. Для цього треба лише одну річ не робити. Просто не вмикати телевізора. Це могли б робити пересічні росіяни. А росіянам, які є цвітом нації, потрібно просто зібратися. Переслати одне одному партії по зуму, кожен по куплету, кожен по слову. Зміксувати в одному місці. Можна у моїй студії, що я і пропонував, а можна і без мене. Щоб артисти кращі були, ніж я. Більші. І зробити. Один у полі не воїн, одинак нічого не зробить. Треба робити всім разом. І російській опозиції також треба бути разом. Це складно, тому що багато хто собою милується. Ось так і милуватимемося далі.