Манський: Підписання миру підкине хмизу в багаття війни

На Берлінале у програмі Forum представили фільм документаліста Віталія Манського "Час підльоту". У центрі оповіді - Львів, гарне європейське місто у західній Україні, віддалене від епіцентру воєнних дій, яке, проте, здригається від прильоту ворожих ракет. Головні герої фільму - музиканти військового оркестру, які щодня грають на похоронах молодих солдатів. Коли вони по кілька разів на день проходять центром у траурній процесії, Львів завмирає, а на вулицях люди стають на коліна. За три години неспішної розповіді на очах у глядача військове кладовище зростає. На ньому ніколи не буває порожньо. Навколо свіжих могил - вбиті горем матері, молоді дружини прикрашають цвинтарі квітами, навколо бавляться їхні маленькі діти. У розмовах, знятих делікатною камерою, люди діляться своїми трагедіями, а також надіями і планами на життя.

Коли фільм уже був знятий, прийшла новина, що оркестр розформували і відправили на фронт. Режисер розповів DW, як знімався фільм і чому він вважає, що переговори, які почалися між США і Росією, є зрадою України.

Deutsche Welle: Як з'явився задум цього фільму? З героя, історії чи з вашого рідного міста Львова?

Віталій Манський: Цей фільм почався з моєї персональної емоції. Фільму не було в моєму продюсерському плані. Я їздив на зйомки "Східного фронту" через Львів, і там я був дуже відкритий до почуттів у принципі, тому що це моє рідне місто. Я намагався набрати, накопичити ці емоції, і їх виявилося так багато, що я раптом відчув, що зобов'язаний ними поділитися. Не було пошуку чи ресьорчу. Тільки переповнення емоціями і бажання їх передати іншим людям.

Герої картини, музиканти військового оркестру, теж з'явилися випадково. Так влаштовано місто, так у самому центрі розташований цвинтар, що похорон зачіпає кожного жителя - ти просто не можеш опинитися поза цим простором. Я, як і інші мешканці, завжди зупинявся під час цього похорону і завжди вдивлявся в обличчя людей, які прийшли на прощання, бажаючи побачити тих, кого знав у юності. Щоразу це були нові люди, і тільки музиканти залишалися незмінною константою. Уже на третьому похованні ці музиканти стали видаватися знайомими. Я почав з ними розмовляти і, вже поїхавши і працюючи над фільмом "Східний фронт", відчув, що якісь гачки зачепилися, і через оркестр потрібно входити в цю історію.

Ваш фільм триває три години, дивитися його морально дуже важко, це душевно вимотує. Ви казали, представляючи фільм, що його великий хронометраж - це свідомий художній хід.

Для документального кіно ця історія вийшла радикально довгою. Я дуже вдячний Берлінале за те, що вони взяли її у свою програму, бо я сам директор фестивалю і я знаю, як складно ставити незручні за метражем фільми, як це ламає сітку. Тут я дозволю собі нахабство поділитися відчуттям, що цей фільм такий же незручний, як війна.

Ось є в Німеччині партія, яка йде до влади і каже: "Ну досить уже війни, наші дупи мерзнуть, їх обігрівати дуже дорого". Їм війна заважає вирішувати свої якісь утилітарні цілі. Мені здається, що фільми про війну не мають бути комфортними, не повинні так легко вбудовуватися в наше життя. Вони мають вводити нас у стан дискомфорту. Я знаю, що багато хто плакав на нашому фільмі. Ідеш у кіно за позитивною емоцією, а наш фільм їх не дає. Але я вважаю, що це чесно і справедливо.

Я дуже багато їздив із фільмом "Східний фронт". Він взагалі був чи не першим, який показав реальність війни в Україні. Я їздив, як правило, на фестивалі, які проходять у великих мультиплексах. Бачив, що паралельно з цим фільмом в інших залах ідуть прокатні якісь фільми. У той момент дуже широко у прокаті йшов фільм "Барбі". І я тоді дуже б хотів, щоб механіки переплутали файли і запустили для глядачів, які прийшли на "Барбі", наш фільм "Східний фронт" - і зачинили двері. Це дуже жорстоко, я усвідомлюю це. Але занурити людину у війну на екрані куди більш гуманно, ніж занурити її у війну в житті.

Я тверезо мисляча людина, я розумію, що такий довгий фільм, як "Час підльоту", подивиться дуже мало людей. Але мені здається, що навіть занурення в цей фільм на 20-30 хвилин випадкового глядача в будь-якому моменті цього фільму недаремне.

Перед глядачем проходить ціла низка людських життів і доль, і напевно багато чого залишилося за кадром. Яка з людських історій для вас була особливо важлива?

Я розповім історію першого й останнього кадру. Перший кадр фільму: камера їде вулицею, ми бачимо небо, верхівки будинків. Це небо очима загиблого хлопця, якого везуть на цвинтар. Щоб зняти цей кадр, ми обрали одну львівську вулицю, не найцентральнішу, не туристичну. Коли фільм був уже знятий, на цю вулицю прилетіла ракета і знищила сім'ю: молоду жінку та її трьох доньок. І вже потім я дізнався, що ця жінка, мама - донька мого львівського приятеля юності, прекрасного фотографа Михайла Французова, який після цього прожив ще чотири місяці. Це залишилося за кадром, але залишилося в мені, це те, що неможливо ніякими кліщами вирвати. Я з цим буду до кінця своїх днів.

Останній кадр - це барабан, який стоїть біля цвинтаря і чекає, доки його візьме молодий музикант, один із героїв фільму, який закінчив у Австрії консерваторію. Але цей барабан він більше не візьме, тому що в січні музикантів цього оркестру переведено до піхоти і відправлено на фронт.

Як ви сприйняли новину, що ваших героїв відправили на фронт?

Я досить тверезо мислю і розумію всю суворість часу, я не ніженка. Якщо на фронт ідуть актори, режисери, оператори і гинуть там, чому не повинні йти музиканти? Але це важко, коли ти так близько з людьми провів час, знаєш про їхні сім'ї, їхніх дітей, дружин, наречених. За кожним музикантом - життя. Окреме, унікальне. Наприклад, музикант Макс ішов вчитися грати на трубі, тому що хотів красиво прожити своє життя, граючи на весіллях. А не двічі на день грати на похованнях. І не з гвинтівкою сидіти в окопі.

У фільмі є такий кадр: я побачив випадково, як хлопці перед відправкою після учебки на фронт вийшли фотографуватися для дембельського альбому. Слухайте, ну це діти! Діти, одягнені у військову форму! Щодня на фронті гине кілька сотень людей. Хто з них зараз живий? Хто встиг пізнати любов?

Цей фільм весь про почуття і для людей, здатних відчувати. У мене є відчуття, що світ черствіє. І ця чуттєва зона звужується катастрофічно. Світ стає цинічним. Коли Америка виставляє рахунок за допомогу країні, яка страждає, у вигляді рідкісноземельних ґрунтів, я взагалі не розумію, в якому світі я живу і чи хочу я жити в цьому світі.

Один із ваших героїв, обговорюючи можливість мирного договору із залишенням Росії вже захоплених територій, каже: "Виходить, усе це було даремно?"

Усі три години фільму ми говоримо саме про це. Що залишиться цим людям після зради України, після підписання такого договору, який насправді ніякий, звичайно, не договір, а капітуляція з величезними втратами всього.

Була Друга світова війна. І щоб знищити нацистську Німеччину, молоді хлопці зі США, дуже далекої від європейської війни території, одягли військову форму, узяли до рук зброю і вирушили сотнями і тисячами гинути, щоб перемогти нацизм. Їхній уряд міг сказати - це європейські проблеми, нехай вони їх вирішують. Вони мали право так сказати, у них був вибір. Але світ зіткнувся з тією війною, яку потрібно було вигравати величезними жертвами.

Я розумію, що я сиджу в комфортному готелі в Берліні, я не з берданкою в окопі. Мені можна дорікнути, що я такий чистоплюй, який закликає до кривавої бійні, сидячи у глибокому тилу. Але те, що війну зі злом, агресором, потрібно вигравати - я в цьому переконаний. Нічого іншого не вийде. І моє найбільше переконання, що всі підписані документи тільки будуть хмизом у це багаття.

Ви помічаєте, що глядач втомився від війни? Чи стали світові кінофестивалі менше цікавитися Україною?

Я змушений визнати, що стійкість і певна професійна шляхетність Берлінале стає винятком із правил. Коли ми робили картину і нам була потрібна допомога на різних етапах, ми стикалися з думкою колег, які довірливо дозволяли собі казати: "Слухай, ну України вже надто багато, ти маєш зрозуміти". Я не розумію цього! Приїжджаю нещодавно на дуже великий фестиваль і бачу, що немає жодної картини з України: "А що, ми повинні, чи що?" Я сам директор фестивалю в Латвії, це одна з країн із найжорсткішою позицією щодо підтримки України. І я отримую сигнали, прямі й непрямі, що порядок денний треба змінювати. Але я ніколи не буду цього робити. Фестиваль зобов'язаний відображати реальність того світу, в якому ми живемо. Хто це робитиме, якщо не ми? Заради тієї людини, яка зараз сидить в окопі і поки що не вбита.

Ви б хотіли, щоб російські глядачі подивилися фільм "Час підльоту"?

Ви знаєте, я, напевно, маю вибачитися за свою реакцію, але в мене якщо щось і відмирає, то це думки про Росію. І мені якось байдуже, будуть вони дивитися цей фільм чи ні. І, можливо, навіть байдуже, що вони там дивляться. І що саме вони знімають.

Читайте також: Фільм про російську окупацію Чорнобильської АЕС вразив глядачів на Берлінале