1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW
Олександр Роднянський
Олександр РоднянськийФото: Andreas Rentz/Getty Images
СуспільствоУкраїна

Роднянський: Культура РФ не впоралася. Я не впорався

Катя Тейзе
13 червня 2022 р.

Відомий теле- і кінопродюсер Олександр Роднянський розповів DW про своє ставлення до війни Росії проти України, про відповідальність за це культури і те, чи можливе примирення.

https://www.dw.com/uk/oleksandr-rodnianskyi-kultura-rf-ne-vporalasia-otzhe-i-ia-ne-vporavsia-a-62112926/a-62112926

Український та російський теле- та кінопродюсер Олександр Роднянський - багаторазовий призер Каннського фестивалю та номінант на премію "Оскар", володар "Золотого глобуса" та національної кінопремії Франції "Сезар". За версією міжнародного видання Variety він входить до рейтингу 500 найвпливовіших людей світової кіноіндустрії.

У перші дні війни в Україні Олександр Роднянський публічно виступив проти російської агресії, оголосив про закриття або заморожування всіх своїх російських проєктів і скасування найбільшого російського кінофестивалю "Кінотавр", продюсером і президентом якого він є. У середині березня The Insider повідомив про те, що міністр оборони РФ Сергій Шойгу вимагає виключити Роднянського з "культурного порядку денного" Росії.

В інтерв'ю DW Олександр Роднянський розповів про причини схильності росіян до пропаганди, про те, як він ставиться до своєї роботи в Росії після анексії Криму та агресії РФ на Донбасі, про відповідальність культури та про шанси українців та росіян на примирення після війни.

DW: Чому росіяни так схильні до пропаганди і не хочуть визнавати правду?

Олександр Роднянський: Я думаю, що в цього є дві ключові причини. Перша - певна картина світу, що складалася десятки років, в рамках якої величезна кількість людей почуваються дискомфортно, почуваються скривдженими, ображеними, ніби живуть в обложеній фортеці, яку атакують сили супротивника, які переважають.

Відповідно до цієї картини, весь Захід і всі у світі повстали проти Росії. З огляду на рівень освіти окремих росіян, причини того, чому всі повстали, тлумачать по-різному. Хто простіше, вважає, що вони дико заздрять російському розуму, красі та таланту і хочуть отримати доступ до корисних копалин, багатства російського. Хто розумніший і освіченіший, вважає, що відбувається війна інтересів, таборів, вічна боротьба за перебудову світового порядку. Про це ж, до речі, часто говорить і Путін, і війна в Україні на сьогодні - це ж не тільки й не настільки війна проти України, як бунт проти світового порядку.

Друга причина - це система психологічного захисту. Величезна кількість людей заражена стокгольмським синдромом, який провокує прагнення погодитися з кимось сильнішим і більшим. Сказати, що твоя країна веде агресивну війну зі сусідньою країною на її території, вбиває мирних громадян - це непросте завдання. І для того, щоб зберегти психічне здоров'я, багато хто вважає за необхідне заплющити очі. І все це - і це третя причина - на тлі колосального цинізму, який, мені здається, охопив усі верстви російського суспільства. Це не просто невіра ні в що, відсутність ідеалів, принципів та цінностей, а й невіра в те, що вони є в когось іншого. Дуже багато росіян переконані в тому, що всі без винятку так само цинічні, як і вони, тільки краще це приховують.

Звідки цей цинізм та повна відсутність емпатії? Є ж фотографії, зроблені після відходу російських військ із Київської області. Ми бачимо трагедію у Бучі, бачимо тіла загиблих людей, братські могили, надходить інформація про зґвалтування. Це факти, які важко не бачити.

Слідчий із міжнародної команди криміналістів оглядає тіла мирних жителів, убитих у Бучі
Слідчий із міжнародної команди криміналістів оглядає тіла мирних жителів, убитих у БучіФото: Carol Guzy/ZUMA PRESS/dpa/picture alliance

Це, знаєте, як під час гри в підкидного дурня. У звичайній грі в дурня ви молодшу карту б'єте старшою чи козирем. А у грі у підкидного дурня ви на шістку кладете свою шістку і перекидаєте сусіду. Коли вам показують фотографії знищеного Маріуполя, розгромленого Харкова, жертв у Бучі, Ірпені, Гостомелі, ви кажете, що це самі українці зробили. Вони займаються цим для того, щоб скомпрометувати чесних визволителів від імені російської армії. Росіяни переконані, що, по-перше, весь світ цинічний і робить те саме - ви ж чуєте це питання з ранку до вечора: чому ви мовчали, коли бомбардували Сербію, вторгалися до Іраку, Афганістану? Вони переконані, що вони такі ж, як усі, і так само мають право на все це. І впевнені, що при цьому вони ще добрі, чесні та світлі. Вони не могли допустити таких речей, не могли. Це таке базове внутрішнє переконання, яке далі покликає до життя будь-які конспірологічні теорії.

Після вбивства сотень мирних жителів у Бучі багато хто в Україні заговорив про те, що не можна більше говорити про російську культуру. Як ви вважаєте, чи назавжди змінилося ставлення українців до росіян? Чи все ж таки є якийсь шанс, що колись настане примирення?

Це залежить багато в чому від росіян, від того, як вони поведуться, коли закінчиться війна. Чи настане національне покаяння, визнання помилок, робота над ними... Є приклад результатів Другої світової війни. Німці зазнали національної катастрофи, настав тривалий процес денацифікації, внутрішній процес покаяння. І наступне покоління німців добре порозумілося зі своїми сусідами. Якщо народ, який став агресором, визнає агресію, покається і візьметься за роботу над помилками, мабуть, згодом примирення буде якось можливим.

Читайте також: Колишня вчителька з Канади - про свої квіти замість куль у Бучі

Я читав, що найпопулярнішим заняттям серед біженців зі східних регіонів України, які живуть у Західній Україні та навіть за кордоном - а їх дуже багато, як ви розумієте - є вивчення української мови. Зараз усі намагатимуться здобути національну українську ідентичність, мову, історію. Тим більше зараз на наших з вами очах народжується нова держава, зовсім інша. Зі своїм пантеоном героїв, зі своєю історією, навіть зі своєю міфологією в майбутньому. Тому примирення, скажімо, через 100, 200, 300 років - ну, можливо, наступні покоління цим і перейматимуться. А поки що…

Я не можу не спитати вас про це. Адже після анексії Криму та після дій Росії на Донбасі ви, як і раніше, працювали в Росії. Як вам було там працювати, знаючи, що Росія скоїла злочин щодо України?

Ви знаєте, це було поступово, на відміну від нинішньої ситуації, тоді не було такого різкого розлому. Коли відбулися ці події, здавалося, що у внутрішньому житті змінилося небагато. Я пам'ятаю, що коли це сталося, ми завершували фільм "Левіафан", який вийшов одразу після анексії Криму і по-своєму підірвав тоді російський соціум і викликав агресію на нашу адресу. І нам здавалося, що поки що у нас є можливість робити такого класу та звучання фільми чесно, доти ми намагатимемося змінити стан справ. Ось таке було наївне рішення.

Фільм Кантеміра Балагова
Фільм Кантеміра Балагова "Дилда", продюсером якого був Роднянський, отримав приз Каннського фестивалю за найкращу режисуру в конкурсі авторського кіноФото: Kino Lorber/Everett Collection/picture-alliance

Якщо чесно, то, з одного боку, зараз, коли сталася ця агресія, я розумію, що дуже легко сказати, що ми примирилися - я, зокрема, - з тим, що Росія веде війну проти моєї рідної країни, а з іншого боку, ми зробили найгостріші та найкращі свої фільми. Без допомоги держави - і "Нелюбов", і "Дилду", який розповідав про травму війни і був максимально антивоєнним фільмом, і дуже гострий і сучасний антивоєнний фільм "Мамо, я вдома". Якісні гострі російські фільми, як мені здавалось, мали потенціал змінити стан розуму. Але нічого не трапилося, і коли держава перетнула ту червону лінію, з якою я не міг уже змиритися, довелося залишити за спиною все, що було напрацьовано - і компанії, і проєкти - і практично почати життя якщо не наново, то принаймні втративши величезний обсяг зусиль, витрачених на побудову зовсім іншого життя.

Читайте також: Юлія Стахівська: Не пощастило з географією

Скажу вам чесно, зараз я болісно аналізую цей процес. Я не можу сказати, що мені від самого початку це було очевидним, що я це розумів як війну, як агресію. Розуміння прийшло не одразу. Мені здавалося тоді, що це якийсь політичний процес, що, як сьогодні кажуть, не все так однозначно. Що були помилки з обох боків і можна було вирішити ситуацію, підписавши мирну угоду… Я мав такі внутрішні ілюзії. Для мене це болісна історія. Я із цим внутрішньо продовжую обраховуватися.

Ви чуєте на свою адресу критику з боку українців? Вас критикують за те, що ви працювали останні роки у Росії?

Звісно, ​​чую. Не сказати, що я чую це якось масово, але якась частина кіноспільноти, і значуща, безперечно, - ясна річ.

Як ви сприймаєте цю критику?

Із розумінням. А що я можу сказати? З іншого боку, я завжди дивуюсь тому, що критикують, умовно кажучи, Лозницю, мене чи ще когось, а не тих, хто підтримує війну. Я аж ніяк не знімаю зі себе справедливості цих закидів. Я намагаюся зробити все, щоб максимально допомогти сьогодні. Але, з іншого боку, іноді може виникнути враження, що якби я промовчав і спокійно існував собі в Росії, жив би у своєму прекрасному будинку і займався б тими 15 серіалами, які у мене були у виробництві, то мене б і не згадували ті, хто сьогодні критикує.

Наприкінці січня, незадовго до початку війни, ви на врученні премії "Золотий орел" дякували каналу РТР за серіал "Сьома симфонія". При цьому канал брав активну участь у дегуманізації українців. Як ви зараз до цього ставитеся?

Я дякував за те, що дали можливість зробити фільм про симфонію Шостаковича, яку грали під час блокади Ленінграда. Про оркестр. Ось за це я дякував. Сьогодні, коли почалася війна, все у житті звучить інакше. А що треба було зробити, на вашу думку? Сказати: "Ненавиджу вас за те, що ми зробили "Сьому симфонію" - про Шостаковича та велику музику?" Чим більше з'являється якісного, здатного будити в людях щось людське, тим краще. Напевно, російська культура не впоралася із цим завданням. І якщр не впоралася культура, частиною якої я був, отже, не впорався і я. Але ж ми намагалися. Це важливо.

Як людина мистецтва, який би ви діагноз зараз поставили б російському суспільству?

Я боюся, що це не діагноз, а вирок - те, як я його відчуваю. Будучи внутрішньо людиною, яка завжди хоче залишити шанс на зміни, я намагаюся уникати інтонації вироків. Але відсутність емпатії - це не вирок? Якщо люди не співчувають іншим, якщо вони не здатні змінити своє життя? Відсутність сорому через те, що ти робиш... Сором - це еволюційне почуття, від нього все походить. Ось мені стало якоїсь миті соромно, і я все змінив. І це важлива зміна. Мені здається, у суспільстві цього немає. Немає здатності до внутрішньої рефлексії, до того, щоб відчувати сором, покаятися, розпочати внутрішню роботу над собою та змінитись. Ось цього поки що немає. Але шанс на це є. Залишимо таку позитивну нагоду.

Пропустити розділ Топтема

Топтема

Наслідки нападу на Одесу (архівне фото)

РФ дронами атакувала центр Одеси

Пропустити розділ Більше публікацій DW

Більше публікацій DW

На головну сторінку