″Ми робили все, що потрібно″. Історії білоруських волонтерів в Україні | Політичні новини з України: аналітика, прогнози, коментарі | DW | 24.05.2022

Познайомтесь з новою DW

Скористайтесь ексклюзивною можливістю ознайомитися з бета-версією нової DW. Своєю думкою Ви можете нам допомогти зробити нову DW ще кращою.

  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Україна

"Ми робили все, що потрібно". Історії білоруських волонтерів в Україні

Деякі білоруси вирішили не їхати з України під час війни та стали волонтерами. Як вони допомагали нужденним і як виживали самі? DW поспілкувалася з деякими з них.

Волонтери Оболоні

"Волонтери Оболоні"

"Не можу сказати, що мені було страшно, я їхала з певною метою - допомогти людям. Я бачила, як багато людей хочуть повернутися додому, я їхала, щоб наблизити їх до цієї мети. Я теж, можна сказати, втратила свій будинок, але він хоча б цілий, і я вірю, що повернуся", - каже про своє рішення стати волонтеркою в зруйнованих українських містах колишня білоруська політув'язнена Марія Бобович.

9 вересня 2020 року поблизу місця загибелі учасника протестів Олександра Тарайковського вона написала на тротуарній плитці: "Не забудемо". За це дівчина отримала півтора роки так званої "домашньої хімії" - обмеження волі без направлення до виправної установи відкритого типу.

"Зрозуміла, що не хочу їхати з цієї країни"

У жовтні 2021 року Марія була змушена виїхати з Білорусі - за дрібні порушення їй загрожувало посилення покарання, дівчину могли відправити до жіночої колонії. Марія опинилася в Україні. Перші дні війни вона провела у Києві, але коли снаряди почали падати неподалік її будинку, вирішила поїхати до Львова.

Марія Бобович

Марія Бобович

"Спочатку були думки поїхати до Польщі, але коли я сіла в поїзд у Києві, мені стало так сумно, я зрозуміла, що я не хочу їхати з цієї країни. Ми приїхали у Львів, залишилися там на кілька тижнів, допомагали відкривати шелтер для біженців, щоб люди могли знайти дах над головою хоча б спочатку, щоб відпочити і поїхати далі", - розповідає білоруска.

"Ми робили все, що потрібно"

Через якийсь час Марія вирішила повернутися до Києва - українські війська звільняли передмістя і потрібні були волонтери для того, щоб їх відновлювати. "У перші дні, коли на блокпостах я діставала білоруський паспорт, починалися питання та агресія, але я пояснювала, що знаходжуся тут з жовтня, є волонтерські документи, що я, як і всі, намагаюся допомогти, - згадує Марія. - Буча, Ірпінь, Гостомель. Першим був Ірпінь, де кожен третій будинок або згорів, або був зруйнований. Ми робили все, що потрібно: військовим допомагали, вулиці розчищали. До нас там попрацювали рятувальники, бачила, як машинами вивозили померлих людей".

Читайте також: Вдома, в Києві: заможні кияни, що стали волонтерами

За словами Марії, у передмісті Києва було багато замінованих будівель, будинків, де знаходили снаряди, що не розірвалися після обстрілу. "В місті, не пам'ятаю в якому, намагалася розчистити будівлю. До мене підбігла бабуся і сказала, що тут замінована територія, мають приїхати сапери", - розповідає волонтерка. Зараз Марія у Києві, але найближчим часом збирається їхати до Чернігова, де, за її словами, для волонтерів великий обсяг роботи - постраждало і саме місто, і передмістя.

"Машина з написом "Діти" була вся прострілена"

"Ніхто не хотів мене везти до Бучі, казали, що все заміновано. Я відповідала, що як не хочете везти - піду пішки. 7 квітня я повернулася. Так спокійно я ніколи і ніде себе не відчувала. Може, це мій будинок, а я про це раніше не знала?", - ділиться волонтерка Каріна Потьомкіна.

Каріна Потьомкіна (ліворуч)

Каріна Потьомкіна (ліворуч)

Вона була громадянською активісткою в Солігорську (Мінська область), поїхала з Білорусі наприкінці 2021 року, бо, за її  словами, розуміла, що рано чи пізно за нею прийдуть. Дівчина деякий час перебувала у Києві, а потім переїхала до Бучі, за кілька днів до війни знайшла роботу.

"У перший день війни ніхто нічого не розумів, усі думали, що це швидко закінчиться, а на другий-третій день евакуація була вже неможлива. Найстрашніше, що немає зв'язку, ти не можеш нікуди зателефонувати, - розповідає білоруска. - Якось біля нашого під'їзду з'явилася легкова машина, яка була обклеєна аркушами з написами: "Діти", вона вся була прострілена. Сім'я їхала з Гостомеля, їх розвернули і стріляли услід. Поранило жінку і зачепило дитину. Я зрозуміла, що все погано, якщо розстрілюють серед білого дня".

"Я зустрілася з людьми, які були не в собі"

На початку березня Каріна вирішила спробувати вийти з окупації: "Я б не виходила з Бучі, але не стало газу, я розуміла, що готувати доведеться вночі на багаттях, це небезпечно, можуть почати стріляти з дахів". Білорусці вдалося знайти дорогу до Ірпеня, після чого дістатися Києва. Це було 8 березня, а за місяць Каріна знову повернулася до Бучі, вже як волонтер.

Білоруска каже, що багато людей, які пережили окупацію, були повністю розгублені: "Я зустрілася з людьми, які були не в собі. Наприклад, людина не пам'ятала, як вставити картку в банкомат. Я допомагала таким людям. Потім приїхав Червоний Хрест, я стала допомагати з реєстрацією жителів, - розповідає волонтерка.- У мене немає якогось одного завдання: колись шукаю ліки, колись звіряю списки загиблих і зниклих безвісти, повідомляю родичам. Багато мешканців мене вже знають і йдуть саме до мене”.

Найбільше Каріні запам'яталася бабуся, яка протягом тижня щодня приходила до міськради на реєстрацію. "Вона виходить, забуває, навіщо йде, потім повертається. На п'ятий день я розплакалася, у мене просто не витримало серце. Був ще хлопець, який приходив шість разів, бо забував, що треба взяти. Люди за часи окупації просто розучилися жити" , - каже білоруска.

"Люди дякують зі сльозами на очах"

Станіслав Каращенко переїхав із Білорусі до України у 2006 році, Роман Горобець ще у дитинстві. Вони входять у рух солідарності, "Разам" ("Разом"), що об'єднує білорусів в Україні, а під час війни обоє стали волонтерами.

Роман Горобець

Роман Горобець

"У перші дні війни були розірвані комунікації, не ходило метро, ​​треба було якось об'єднувати людей, - розповідає Роман. - Стало зрозуміло, що є величезна кількість бабусь, дідусів, яким треба щось їсти, їм потрібні медикаменти. Почали зі свого будинку, потім списки людей, які потребують допомоги, нам передала соціальна служба району: це, в першу чергу, хворі, люди з обмеженими фізичними можливостями, діти з особливими потребами. Про нас дізналися і почали проходити, в тому числі, військові, територіальна оборона, у пікові моменти ми адресно допомагали понад 1000 особам на день”.

Так з'явився рух "Волонтери Оболоні". До нього приєднався і Станіслав. "Допомога, звичайно, була адресною, всім допомогти неможливо. Якось я мав зробити доставку в сім'ю, в якій є дитина з дуже серйозними захворюваннями. Потім ці люди переїхали в інший район, але ми продовжуємо їх підтримувати", - розповідає Станіслав.

З часом рух розширився, волонтери стали працювати по всій Київській області, а також у Чернігові, Сумах, Харкові, Херсоні. Туди везли гуманітарну допомогу, назад - людей. Роман зізнається, що за два місяці було багато емоцій, щодня люди зі сльозами на очах кажуть, що завдяки волонтерам залишилися живі. За його словами, дуже важливо, що всі об'єдналися - саме взаємодопомога та здатність підставити плече утримали Україну.

Дивитись відео 03:58

Оперний співак отримав 5 куль, вивозячи людей з Харкова (17.05.2022)

Аудіо й відео до теми

Також за темою