1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW
СуспільствоУкраїна

Лариса Денисенко: Право на пам'ять

Лариса Денисенко - українська журналістка і правозахисниця
Лариса Денисенко
29 серпня 2023 р.

"Сприймала його загибель вона спокійно: всі померли, всі загинули, що про це балакати, такі часи, така доля", - Лариса Денисенко, спеціально для DW.

https://p.dw.com/p/4Vg6A
Українські військовослужбовці біля Могили невідомого солдата в Києві, архівне фото
Українські військовослужбовці біля Могили невідомого солдата в Києві, архівне фотоФото: Kyodo/picture alliance

У мене немає світлин моїх дідів. Була одна - батька мого тата - і зникла. Фотографії дуже залежать від людей: від їх уважності до минулого, але також банально від переїздів. Коли я заплющую очі, то ніби згадую, як дід виглядає: широкі штані, хуліганський кептар, напружений погляд. Він дуже молодий на цьому фото, я знаю, я пам'ятаю, але виглядає так, ніби йому за сорок років. "Таке тоді було життя, важке, не до посмішок", - часто коментують свої фотографії у молодому віці старші люди.

Крім дідових імен, я фактично не знаю про них нічого. Вони загинули під час Другої світової війни.

Читайте також: Таня Малярчук: Право на минуле

Де загинув один, ми начебто знаємо - Чернігівській край. Шукали згадування довго, знайшли наприкінці 1990-х, але це не точно - могила невідомих солдатів, серед них ніби був він. Що там сталося, як він загинув, чи лежить саме там посеред лісу, ніхто точно не знає, але трохи ймовірності існує.

А от іншого ніби і не було, якби не його діти - мама та її брат. Доказів його існування немає. А діти... Що ж діти, вони також не надійні докази, якщо йдеться про чоловіків, - знайдуться люди, котрі це можуть і стануть заперечувати.

Одна бабуся, яка пішла з життя в мої п'ять, говорила про чоловіка так, як про борщ. Ніби розумієш, з чого складається, ніби розумієш, що смачний, але не пробувала - не знаєш. Повторювала те саме, що записано було на ту платівку, що її вона крутила. Сприймала його загибель вона спокійно: всі померли, всі загинули, що про це балакати, такі часи, така доля.

Інша бабуся, котра пішла з життя в мої дванадцять, мовчала про все. І про діда також мовчала. Вона взагалі боялася, що десь проступить її ідентичність - жила як надійно замазана десятьма шарами фарби стіна, що була картиною. Що ж там? Як побачити цю багатосюжетність?

Відповідь на питання, де діди, була простою, і поширеною: загинули на війні. Як герої, певне. Як інакше гинуть? Та це питання переважно і не ставили. Бо ясно, де діди.

Читайте також: 75 роковини Бабиного Яру стали приводом для дискусії про історичну пам'ять в Україні

Я ж питалася про дідів щоразу після того, як бачила паради до Дня перемоги, або коли хтось з ветеранів приходив до школи розповідати про війну. Або коли читала книги про героїчну боротьбу радянського народу із фашистськими загарбниками. 

Або коли побачила вперше банани: їх в авосьці ніс один старенький з ветеранського магазину, я була малою і спитала не про те, де наш дідусь, а про те, а де наші банани? Мені довго розповідали про ветеранські магазини, про "інвалідський магазин", котрий також був ветеранським, і тоді я питала, а чому в нас нема дідів-перепусток в цей дивовижний світ невідомих мені продуктів. Відповідь була одна: війна.

Розповіді про війну під час уроків звучали однаково: щось анекдотичне, щось героїчне, обов'язково настанови, як ми маємо цінувати партію, Радянський Союз і вшановувати ветеранів, але з цього абсолютно було неясно, а що ж там було на цій війні? Що там робили ці оповідачі? Героїчного було вдосталь у поезіях, котрі ми вивчали і декламували під час шкільних подій, присвячених Перемозі. І в піснях, котрі ми співали, коли відбувалися "Дєнь совєтской пєсні і строя" у школі, достеменно не пам'ятаю, як воно правильно звалося, але ми, школярі, мали обирати рід військ, пісню і марширувати в спортивному залі, за це давали призові місця. А настанови про любов до Радянського Союзу були нашою буденністю.

Читайте також: Оксана Забужко: У війни - жіноче обличчя

Коли я стала в рази старшою, і коли Україна стала Україною, мені випала щаслива нагода спілкуватися з Анатолієм Дімаровим і з Євдокією Дімаровою, це були перші фронтовики, котрі багато розповідали мені саме про війну, в цих розмовах я отримала більше уявлень про це: про побут, про ставлення до бійців, про відчуття молодих хлопців і дівчат у боях, ніж навіть з написаного в книгах Дімарова. Це були дуже змістовні розмови, я дуже вдячна за них. Пан Анатолій говорив, що спілкуватися на цю тему, ділитися спогадами в рази легше, цікавіше і змістовніше саме з журналістами, людьми, котрі вивчають тему, ніж зі школярами та власними дітьми. Дітей намагаєшся вберегти, під час розмов зі школярами існувала цензура: самоцензура, політична, шкільна. А тут, в цих діалогах з журналістами, ніби не просто вертаєшся в ці часи, а і заново вивчаєш, відкриваєш себе.

Я думаю про те, що ця екзистенційна війна, війна нападу росії* на Україну, дуже діджиталізована, це щоденне навантаження на душу, це відчутний біль до серцестискання, але і перевага. І що потрібно збирати і фіксувати максимальну кількість інформації про дідів і бабусь.

Щоб онуки і онучки, нащадки, суспільство знали і пам'ятали про них усе. Про їхнє життя. І про їхню боротьбу. І про загибель. Щоб ніхто не був борщем чи чорною дірою в родинній пам'яті. І щоб державна політика пам'яті не перетворювала ці події в те, що зробила свого часу радянсько-партійна хтонь.

*Авторську орфографію збережено.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.

Мати і дружина військового розвіяли його прах на Фарерах