Юдит Германн у Львові: «Ніби побувала в іншому часі»

Стиль її оповідань простий і лаконічний, а тому зрозумілий кожному. Вона не намагається епатувати, як це роблять інші авангардні автори, чи нав’язувати читачеві свої думки. Вона не женеться за кількістю, нехтуючи якістю. Вона одразу підкорила літературних критиків – аж настільки, що за свою дебютну книгу «Літній дім, згодом» (1998) їй присудили найпрестижнішу в німецькій літературі премію Клейста. 2003 року вийшла її друга прозова збірка «Нічого, крім привидів» - і знову успіх. Тепер чекають на появу третьої книги, яка має вийти наступного року. За словами Тараса Прохаська, письменника та перекладача українською першої книги оповідань Германн:

«Унікальність її становища в українській перекладній літературі полягає передусім у тому, що вона є без перебільшення єдиною сучасною письменницею, чиї всі твори перекладені українською мовою. Цих творів є небагато – всього дві книжки оповідань, але вони всі перекладені. Тобто вона є та авторка, яку український читач добре знає. Відповідно це створює добрі підстави для розмови».

Юдит Германн цього року побувала на Львівському книжковому форумі в рамках Тижнів німецької культури в Україні. Разом з письменниками Тарасом Прохаськом та перекладачами своїх книг Юрком Прохаськом та Наталкою Снядалко Юдит Германн провела у Львові літературні тандем-вечори. Письменниця поділила з нами своїми враженнями:

«Це були дуже гарні читання. І в дуже гарних місцях, мушу сказати. Двічі вони відбувалися в одному старому театрі (театр Леся Курбаса), де атмосфера справляла враження якоїсь нереальної, зачарованої. Публіка була дуже позитивно налаштована. І що мені ще дуже сподобалося – це те, що, на відміну від читань у Німеччині, цей захід був великою мірою імпровізований. Ми лише дуже коротко на початку обговорили, хто що читає і про що говоритимемо».

Юдит Германн уперше побувала в Україні. Вона мало знала про цю країну. Так само, як і про перекладачів своїх творів українською. Тому раділа нагоді познайомитися з ними:

«До цієї поїздки до Львова я не знала, як звати моїх перекладачів і як їм працювалося над перекладанням моїх книг. Тобто вони знали щось про мене, а я нічого не знала про них. А тепер я мала нарешті нагоду познайомитися, і це було, мабуть, найприємнішим».

Коли Тарас Прохасько брався за переклад її першої книги оповідань «Літній дім, згодом», то робив це…

«…зокрема з тих міркувань, що мені здавалося, що українська коротка проза тоді перебувала в певному занепаді. І мені здається, що поява цього перекладу таки зробила свою справу. Тобто тепер у тих чи інших українських авторів, переважно авторок, я зауважую сліди читання Юдит Германн».

Якщо це насправді так, то мене це дуже тішить, сміється письменниця:

«Звісно, я не можу знати напевне: може, це лише його ввічливість щодо мене. Але якби так було насправді, я була б дуже рада. Я сама вважаю жанр оповідання дуже гарним – не лише в плані написання, але й прочитання. І рада, якщо мої відчуття поділяють також інші».

Крім того, каже Юдит Германн, приємно усвідомлювати, що в людських почуттях зовсім не має значення місце, де людина живе. Тобто якась історія відносин, описана в Берліні, так само могла би статися у Львові. Письменниця жалкує, що дуже мало знайома з українською літературою:

«Але тепер це зміниться. Я повертаюся до Берліна з чітким наміром прочитати щось написане українськими авторами. Я ніби пізнала трохи нового світу, і було б добре, якби він для мене знову не закрився, коли я повернуся до Берліна».

Літературна критика, загалом дуже прихильна до творів Германн, часто закидає письменниці надмірну неквапливість у написанні. Між першою та другою книгою пройшло п’ять років, між другою та ще не виданою третьою – вже майже шість.

«Я просто не можу інакше. Справді, панує така думка, що я дуже довго пишу. Але чому я так довго пишу, я сама не можу пояснити. Я вважаю процес написання вкрай важким. Спершу мені потрібно страшенно багато часу, щоб виміркувати, що я хочу робити. Потім мені потрібно ще щонайменше так само багато часу, щоб знайти початок. А тоді мені знову потрібно багато часу, щоб дописати до кінця».

Юдит Германн додає, що їй надто багато доводиться боротися зі своїм внутрішнім психологічним тиском, який вона сама собі створює під час написання кожної книги, аби ще зважати на тиск громадський чи видавництв. Письменник Юрко Прохасько цілком поділяє таку позицію:

«Як автор пише – це є його цілком приватна справа. Передусім автор не тільки нічим не зобов’язаний читачеві, а він навіть не зобов’язаний писати. А те, що є нетерплячка від сподівання наступних текстів, свідчить лише про те, що вона пише дуже добре».

Повертаючись до Берліна, Юдит Германн мала дивне відчуття: не хотілося залишати Львів, ніби вона ще не набулася в цьому місті:

«Мені складно описати всі мої почуття. В одній книзі, здається, Мартіна Поллака прочитала, що в Європі людина може просто так подорожувати в різних часових просторах, бо час тут розвивається в цілком різних стадіях. І тут, у Львові, я це дуже добре відчула – нібито я потрапила в якийсь інший час. Картина, яку ми в Німеччині маємо про Україну, є геть іншою, ніж те, що я тут побачила чи якою я відчула цю країну. Це було дуже приємне відчуття».

Хто знає, можливо, незабаром в одному зі своїх оповідань Германн опише свої враження від Львова, його мешканців і його особливого часового простору.