Олена Стяжкіна: Допоки фронт стоїть | Deutsche Welle - Авторська колонка | DW | 04.03.2020
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Авторська колонка

Олена Стяжкіна: Допоки фронт стоїть

"Сьома весна війни. Географія могил та надгробків. Нова українська географія, яку майже ніхто тепер не вчить", - Олена Стяжкіна, спеціально для DW.

Олена Стяжкіна

Олена Стяжкіна

Наприкінці лютого, який не був лютим, тому що зими майже й зовсім не було, а були жарти про те, коли саджати картоплю - до нового року чи одразу після…

Наприкінці лютого, коли в аптеках зникли маски, й короновірус топтався, а може й ні, поблизу Нових Санжар, але точно дався  взнаки в Італії…

Наприкінці лютого, коли я читала казку про нове вбрання короля не тільки в книжці Ганса Крістіана Андерсена, але й постійно - в  новинах, на фронті, від кулі снайпера загинув "Фед", Володимир Федорченко, з 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр".

Він був з Луганщини, з села Нещеретове. Тепер там його могила. Йому було 46. Могила 34-річної Клавдії Ситник, яка загинула на початку лютого, - в Зачепилівці. Максима Хітайлова, котрий загинув в бою біля Золотого, поховали у селі Вирішальному на Полтавщині. Йому було 22 роки. Дмитру Гриню було 27. Він тепер лежить на цвинтарі у Шостці поруч зі своїм другом Антоном Хобою, який загинув місяць тому.

Сьома весна війни. Географія могил та надгробків. Нова українська географія, яку майже ніхто тепер не вчить.

Вона не буде іншою, ця сьома весна. "Україна - це розлад умів", - каже кремлівський диригент кривавих злочинів на Донеччині й Луганщині. "Специфічний розлад умів", який росіяни "лікують" кулями снайперів, мінометними обстрілами й катуваннями "на підвалах" окупованих територій. В них, в росіян, величезний досвід такого "лікування". Киримли, литовці, естонці, латвійці, поляки… Мільйони людей зі "специфічним розладом умів" упродовж багатьох років "примусу до братерства" (насправді - до не-існування) створювали власні географії могил й надгробків. Й чи не єдина гарантія того, що це не повториться з ними тепер, це український фронт, який вже сьомий рік тримають на Сході України живі та загиблі воїни.

Й поки фронт стоїть, ми можемо говорити про погоду, вірус, відставки й неотриманий кредит МВФ. Планувати відпустки, бюджети, весілля. Просто - планувати.

З Андерсеном

Й слухати та читати казки. Зараз я з Андерсеном, з його "новим вбранням короля". Того самого, який більш за все любив вдягатися й витрачав своє життя тільки на це. Й він був поганий король. Не просто дурний, марнославний, дріб'язковий, а поганий й такий, що точно не відповідав своїй посаді. "Він, - зауважує у другому реченні великий данець, - не турбувався про своїх солдат". Й саме тому його не шкода. У казці - жодної ноти співчуття. Й жодного слова про любов.

Це казка про страх, про глупство, про лицемірство, про самотність, про ганьбу, яку людина, хоч би вона була й королем, обирає й несе на собі сама. Два пройдисвіти, які продали королю мрію про чарівну тканину, яка відділяє розумних від дурних й тих, хто на своєму місці, від тих, хто займає чуже, існували у всіх країнах й у всі часи. Зрештою, змій також продав Єві та Адамові усього лише мрію. Але "купили" вони її самі - без примусу й насильства. Вони самі обрали зраду-яблуко або ганьбу тканину.

Але поки є Бог й поки стоїть фронт, здається, що все ще можна виправити.

Коли король у "новому вбранні" пішов вулицями міста у супроводі своїх міністрів, камердинерів й лакеїв, якась дитина вигукнула, що на ньому нічого немає.

Ми звикли думати, що той вигук був "король - голий". Але ні. Андерсен би так не зробив. Бо голий на вулиці, у натовпі - це вже майже смиренний. Це той, хто попри ганьбу, все ж йде туди, звідки прийшов, звідки всі ми прийшли.

Дитина сказала: "Men han har jo ikke noget paa" - "Але він немає нічого". Це точно, я подивилась, як це буде данською.

У тому-то й річ, що король був не голий. Радше за все, у спідній білизні - в якихось королівських панталонах, натільній сорочці, точно - у чоботах із золотими пряжками, точно - в короні. Може, навіть із шаликом від старого друга. А на шалику відомий тепер всім українцям й всім таким королям напис: "pohui". Й тому, коли місто стало повторювати за дитиною оце "Men han har jo ikke noget paa", ані король, ані його прислужники не схаменулися. Процесія продовжила йти, а король, якому було не холодно, а тільки трішки ніяково, виступав ще величніше, а камергери несли шлейф, якого насправді не було.

Він міг собі це дозволити. Фронт, воїни, про яких король не турбувався, все ще стояли на сторожі й захищали державу від ворога.

А коли вони зникли, то зник й король, який не мав на собі нічого, й дитина, й її батьки, і все місто, й навіть королівство. У казці Андерсена немає нічого ані про назву, ані про географію цієї країни. Такий собі типовий король у типових обставинах загрозливого марнославства.

Тут мав би бути якийсь підсумок. Про магічну таки тканину, яка своєю відсутністю таки визначає, хто є хто… Або про пройдисвітів, що виробляють порожнечу… Тільки от у перший день весни, сьомої весни цієї війни на фронті внаслідок ворожих обстрілів знову загинув український воїн.

Але фронт - стоїть. Й допоки він стоятиме, містами України та Європи ще можуть трохи походити королі, які не мають на собі нічого. Допоки фронт стоїть, у всіх є трохи часу, аби не перетворитися на знищений світ.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.

Реклама