Олександр Ірванець: Злочин без кари | Deutsche Welle - Авторська колонка | DW | 06.11.2018
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Авторська колонка

Олександр Ірванець: Злочин без кари

"Ті, хто хоче контролювати владу - певно, вискочки, їм більше за інших потрібно", - Олександо Ірванець, спеціально для DW.

Олександр Ірванець

Олександр Ірванець

Смерть Катерини Гандзюк сколихнула Україну.

Написавши цей рядок, одразу замислився: а чи це справді так? Ця звістка, звісно, збурила найбільш активну частину суспільства, пройшли мітинги під МВС та офісами інших силових структур - генеральної прокуратури, СБУ. Однак у цілому суспільство українське переварило цю звістку відносно спокійно (щоб не сказати - "байдуже") - як і попередні обурливі факти. Було вбивство юристки Ірини Ноздровської, були напади в Одесі на активістів, зокрема на Сергія Стерненка, котрий, захищаючись, мусив сам убити одного з нападників. Були ще десятки нападів "за активну громадянську позицію". Окремі сегменти Facebook клекотіли тоді від обурення - але конкретних наслідків це не принесло. Українське суспільство перетравлює такі поодинокі факти, звісно, не байдуже, проте без екстремальних виявів протесту. Поки що.

Смерть Катерини Гандзюк настала в лікарні від тромбозу, спричиненого, очевидно, кількома операціями, які їй робилися з метою порятунку її життя. Але в лікарні Катерина опинилася після нападу, коли її 31 липня у Херсоні облили сірчаною кислотою.

В мережевих обговореннях думки одразу розділились-розгалузились. Одні дописувачі обурювались (цілком справедливо) жорстокістю нападників, які є колишніми бійцями АТО (ще одна тема для глибоких роздумів, адже АТОвці в уяві пересічного громадянина - це герої, які воювали за Україну, а тут раптом брутальний напад на молоду жінку), інші піднімали питання лікарської недбалості, яка, вочевидь, могла мати місце - адже Катерина померла, перебуваючи під наглядом медиків.

За кілька тижнів відзначатиметься п'ята річниця початку Революції Гідності. Саме в листопадові дні, за збігом обставин, чи закономірно, українці вже двічі, у 2004 і в 2013 роках виходили на Майдан, протестуючи проти несправедливості, що її чинила влада. Відповідно, в суспільстві зростає увага до нових, свіжих випадків несправедливості, - якщо таким евфемізмом можна назвати кримінальні діяння: напади, що тягнуть за собою каліцтва і смерть активістів. Адже і Катерина Гандзюк, і Ірина Ноздровська, і Сергій Стерненко та багато інших були атаковані за їхню громадянську позицію, за їхню діяльність. І це наштовхує на глибші роздуми.

В українців є приказка про "хату скраю". Приказка негарна, неприємна, але точна - вона передає ментальність значної частини українців. Коли робиться зовсім нестерпно, громадськість прокидається, крайня хата в багатьох перестає бути крайньою. Так було в 2004-му, після проголошення перемоги Віктора Януковича на президентських виборах, так було в 2013-му після нічного побиття студентів на Майдані.

Несправедливість отримує конкретне, конденсоване вираження - і люди виходять на Майдан, спершу десятками, потім сотнями, тисячами і сотнями тисяч. Революція вирує кілька місяців, зносить стару владу, і громадськість розходиться по своїх хатах, які потроху знову робляться крайніми. Бо в суспільстві не прищеплена достатньо широко потреба контролювати усяку владу постійно, щодня, щохвилини. Навіщо? Адже при владі - наші, ті, хто був із нами поряд на Майдані, виголошував саме ті гасла, за які ми там стояли: про свободу, чесність і справедливість. А ті, хто хоче контролювати владу - то, певно, вискочки, їм більше за інших потрібно.

Дивитись відео 01:37
Now live
01:37 хв

Напади на активістів в Україні: безрезультатні розслідування (05.11.2018)

Ось у якій смисловій петлі опиняється суспільство. Не найактивніша його частина, а звичайна більшість, яка і є критичною масою для всіх збурень та революцій. Цю більшість дуже часто після завершення революцій ще й опосідає зневіра: та ці нові лідери нічим не кращі за попередніх, вони також крадуть і брешуть нам з високих трибун. Якщо додати сюди ще й потужну пропагандистську складову з боку недружньо (щоб не казати "вороже") налаштованих держав, одна з яких має багато засобів впливу на Україну через ЗМІ і не тільки, - тоді картина уявляється і виявляється вже дуже безрадісною.

Насправді ж усе це - довгий і важкий процес дорослішання народу. Коли виявляється, що за будь-які зміни на краще, навіть найменші, потрібно боротися. А супротивники цих змін діють зовсім не у білих рукавичках. Вони підстерігають і атакують головних агентів змін, саме тих, кому "найбільше треба", кому не байдуже. Щоб залякати і їх самих, і тих усіх, що позирають крадькома на все, що відбувається, крізь вікно у своїй крайній хаті. Щоб затримати зміни, чи й взагалі зробити їх неможливими.

Безкарність тягне за собою зневіру. Зневіру і безнадію. Тож мусимо змінюватися ми самі. Усі, і кожен зокрема. А зробити це значно важче, ніж сформулювати собі таке завдання. Втім, сам процес, що повільно, але рухається, уже вселяє надію, - і мітинги зі свічками під МВС, і увага суспільства, яка, звісно ж, значно загострюється після подібних трагічних ексцесів, - усе це свідчить про поступ, зростання, дорослішання. От тільки ціна цього поступу часом вимірюється людським здоров'ям і життям. Та схоже, іншого шляху у нас немає.

Аудіо й відео до теми

Також за темою

Реклама