Досвід Ізраїлю для допомоги нащадкам жертв Голодомору в Україні | Політичні новини з України: аналітика, прогнози, коментарі | DW | 17.06.2019
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Україна

Досвід Ізраїлю для допомоги нащадкам жертв Голодомору в Україні

Як допомогти подолати приховані травми Голодомору, що можуть переноситись на дітей і онуків жертв? Своєю методикою ділились психологи з Ізраїлю, що передають досвід роботи з жертвами Голокосту українським фахівцям.

Пам'ятник жертвам Голодомору в Києві

Пам'ятник жертвам Голодомору в Києві

Замовчана і не розкрита суспільна травма передається з роду в рід і впливає на прийдешні покоління жертв геноцидів. Як свідчать наукові дослідження, зокрема, і дослідження науковців з Хайфського університету від 2010 року, друге і навіть третє покоління нащадків жертв Голокосту має підвищений ризик розвитку психологічного дистресу. Українські науковці також проводили схожі дослідження щодо психологічних наслідків трансгенераційної травми поколінь на прикладі Голодомору.

Досвід Ізраїлю і Німеччини з надання психосоціальної допомоги жертвам Голокосту стане у пригоді й українцям, чиї предки пережили Голодомор, а також жертвам війни на Донбасі. Про це йшлося на міжнародному форумі "Розмірковуємо над минулим задля формування майбутнього. Робота з травмою після колективного насильства", що відбувся у Києві, 14 червня, за підтримки німецького фонду "Пам'ять. Відповідальність. Майбутнє".

Докладніше про це DW розпитала Мірі Лернер, психотерапевтку громадської організації АМСНА, яка понад 30 років надає психологічну допомогу вцілілим у Голокості та їхнім нащадкам в Ізраїлі.

DW: Як довго передається травма - на скільки поколінь?

Мірі Лернер: В мене є випадки людей, що народилися в 1920-ті роки, яким зараз понад 90 років і які перенесли травму Голокосту. Вони вижили і передали цю травму своїм дітям. Можна навіть не розповідати про пережите насильство але актуалізувати його у своїх діях. Навіть на прикладі моєї сім'ї: є мій дід, який загинув тут, на території України, і є його донька, моя мати. Щойно вона дізналася, що я їду в Київ, як спитала про номер мого рейсу, щоби стежити за літаком в інтернеті, а також зажадала дізнатися, чи застрахувала я цю поїздку. Її не цікавила тематика моєї поїздки, а лише моя фізична безпека. Такі акти і моделі поведінки передаються від батьків до дітей і далі, їхнім дітям. Так це передається з роду в рід.

Мірі Лернер з організації AMCHA

Мірі Лернер з організації AMCHA

У чому наслідки пережитої травми проявляються?

Підвищена стривоженість, підозрілість, надмірний контроль життя дітей… Іноді буває зворотній ефект. Наприклад, людина може сказати, що взагалі нічого не було, все вже у минулому і те, що сталося з нами вже стало неважливим. Головне, що тепер все добре у вас. Будьте щасливі і хай все у вас буде добре. Таке заперечення також є неправильною реакцією, бо воно не є правдою. Це не реальність. Реальність комплексна. Вона складається з багатьох позитивних і негативних компонентів. Вона не може бути виключно позитивною. 

Як можна боротися з травмою, якщо вона властива усьому суспільству? Якісь "терапевтичні" телевізійні формати, чи це якісь форми масової терапії? Або з такими травмами можна працювати тільки індивідуально?

Так, дещо можна зробити на суспільному рівні. Дуже важливо травму визнати, не замовчувати її. Бо інакше у переживанні такої травми людина завжди самотня, навіть якщо пережила цю травму разом із іншими. Тому головне, щоби людина не почувалася ізгоєм, не залишалася зі своєю проблемою на самоті. Наприклад, я дізналася про Голодомор лише коли приїхала сюди. Я народилася і прожила в Радянському Союзі 18 років і ніколи про Голодомор ніхто не згадував. Про Голокост також ніхто не згадував. Навіть в Ізраїлі це також відбулося не одразу. Під час створення держави Ізраїль багатьох прибулих людей з таборовими номерами на руках одразу взяли на війну і багато хто з них загинув, бо вони не вміли воювати, були слабкими, травмованими. Їх взагалі не сприймали, як жертв, бо державі були потрібні сильні і сміливі. Лише на початку 1960-х років, після процесу в Ізраїлі над нацистським злочинцем Адольфом Ейхманом, люди зрозуміли, що про все це треба говорити. Тривале замовчування спричинилося до певного колапсу. Тоді багато хто потрапив до лікарні з депресіями і психозами. 

У чому різниця між травмами тих людей, що безпосередньо пережили Голокост і їхніми нащадками?

Безпосередні жертви Голокосту - це люди, що можуть розповісти історію свого життя і подивитися на ті наслідки, які ця життєва історія спричинила. Усвідомити як це все впливає на їхню долю. Ті, хто безпосередньо не пережив Голокосту, схильні до надмірного контролю своїх близьких через неусвідомлений страх за їхнє виживання. Про це є багато досліджень. Є книга з назвою "Батьки, що проживають моє життя", тобто, такі батьки часто не відпускають від себе своїх дітей і намагаються їх контролювати навіть тоді, коли самі діти цього не хочуть. Таким чином йдеться про так звані "радіоактивні стосунки", коли людина з винятково благих намірів, сама того не усвідомлюючи, заподіює травму своїм близьким і дітям.

На форумі йшлося про Голодомор в Україні, який на думку експертів, має травматичний вплив на українців. Як ви оцінюєте такі висновки?

Я все це можу зрозуміти. Це все дуже логічно. Це все дуже сумно. Але травму замовчувати не можна. Можна спробувати її чимось змістити, або не говорити про неї… Але в травми все одно є своя динаміка.

Який конкретний вплив Голокосту на ізраїльське суспільство?

Хочу порадити вам передивитися французький фільм 2007 року "Сімейна таємниця". На жаль, він не набув широкої відомості. Але там розповідається про родину, де батьки намагаються забути, що в них була інші родина, яка була знищена. Та їхній син в дивний, містичний спосіб щораз більше відчуває, що в нього є брат. Зрештою, батько зізнається в усьому, що хотів би забути і не згадувати. Тобто, дитина на рівні неусвідомленої поведінки своїх батьків відчувала, що щось в родині не так. Тут ми теж бачимо, як травма впливає і передається з покоління до покоління на рівні поведінки, емоційних проявів і навіть снів. Це доводить, що такі переживання вимагають розповіді. Це абсолютно необхідно.

Як працювати із такою травмою в суспільстві, де, як на прикладі Голодомору, є і кати, і жертви?

Я думаю, що немає жодного суспільства, жодного народу, де би всі люди були з абсолютно чистими руками. В єврейському суспільстві це може не так сильно і чітко розділене на два табори, але також є різні люди. Були й такі, що за пайок могли зрадити друзів. Про це майже нічого раніше не було відомо, але останніми роками про це говорять щоразу більше. В екстремальних життєвих ситуаціях люди могли переходити з одного боку на інший. Це дуже боляче. Про це ніхто не хоче знати. Я думаю, такі речі вимагають більшого милосердя, спочуття і прощення. Більшого розуміння, що люди ніколи нічого не роблять просто так, що для такої поведінки були свої причини. Можливо, на політичному і загальнолюдському рівні зробити це набагато складніше, ніж на клінічному рівні…

Чи можна напрацьований Вами досвід застосувати до інших видів психологічних травм, наприклад, допомагати потерпілим від війни на Донбасі?

Так, це абсолютно універсальний досвід! Випадки, які ми тут розглядали, стосуються не тільки виключно єврейського населення України. В нас є один випадок роботи з біженцями з Узбекистану, які мусили втікати через свої політичні дії. Мої колеги працюють з палестинськими біженцями. Ми працюємо з усіма, хто пережив агресію і намагається зіп'ятися на ноги.

DW.COM

Посилання в інтернеті

Реклама