Жінки на Берлінале - за і проти системи

Берлінале - найполітичніший з кінофестивалів - традиційно відгукується на тенденції часу. Цього року в основному конкурсі беруть участь чотири німецькі картини, кожна з яких по-своєму показує відображення світу через жіночу оптику. Режисери говорять про жіночу несвободу, прагнення до діалогу і пошуки себе.

Навіщо жінка "одягає штани"?

У зруйнованому після Тридцятирічної війни віддаленому протестантському селі з'являється таємничий солдат. Глядачеві відразу відкривають секрет: під чоловічою формою ховається жінка, Роза. Вона заявляє, що є спадкоємицею занедбаного маєтку і намагається, замаскувавшись як чоловік, почати нове життя в ортодоксальній патріархальній громаді.

Це сюжет одного з головних фільмів основного конкурсу Берлінале. Історична драма "Rose" ("Роза") Маркуса Шляйнцера з Сандрою Гюллер (Sandra Hüller) у головній ролі розповідає, як влаштоване суспільство, де свобода - це привілей чоловічої статі.

Режисер прийшов до теми через історичне дослідження. "Ми вивчили долі близько трьох сотень жінок, які в різні століття одягали штани - щоб уникнути примусового шлюбу, щоб отримати доступ до роботи, щоб не стати жертвою насильства. Коли вони одягали цей символічний шматок тканини, вони миттєво отримували те, що хотіли - свободу, незалежність", - розповів Шляйнцер журналістам, представляючи фільм на Берлінале.

Головна героїня фільму обирає чоловічий одяг з тією ж метою - не через бажання змінити ідентичність, а щоб вижити. Роза, чиє обличчя спотворене шрамом від кулі, вже наражала життя на небезпеку на полях битв нарівні з чоловіками. Вона продовжує віддавати суспільству борг: невтомно працює на фермі, відновлює зруйноване господарство. На випалених полях знову з'являються квіти, діряві сараї залатані і наповнюються худобою. Вона повертає землі життя, яке знищила війна, розв'язана чоловіками.

Читайте також: Політика й гламур: найважливіше про Берлінський міжнародний кінофестиваль 2026

Коли правда розкривається, вдячність і повага суспільства миттєво змінюються на люту ненависть. Працівники, яких вона годувала, сусіди, яким вона дала роботу, жадають помсти. Система не терпить порушення ієрархії. Якщо жінка демонструє, що здатна "носити штани" не гірше за чоловіка, руйнується сама логіка побудови світу.

Розу і тих, хто намагався їй допомогти, чекає неймовірно жорстокий кінець. При цьому в кіно немає натуралістичних сцен насильства. На пресконференції Шляйнцер пояснив: "Зображення - це відповідальність. Я ніколи не хотів знімати сцени зґвалтування, такого достатньо в інтернеті. Але причини насильства ми зобов'язані показувати. Інакше це буде мовчанням про жертв".

Шляйнцер свідомо відмовився від щасливого фіналу. Тільки так, вважає він, можна розбудити суспільство: "Якщо фільм турбує і змушує вийти із зони комфорту, тоді хочеться діяти. Я не вірю в спокуту. У реальності є багато роботи, яку нам як суспільству потрібно виконати".

Фільм починається з кадрів руйнувань, диму, що здіймається над землею після битв. Випалена земля залишається після суду чоловіків. Історична декорація перетворюється на метафору системи, яка знищує все, що виходить за її межі або не піддається контролю.

Жінка в сім'ї та політиці

Німецький режисер з турецьким корінням Ількер Чатак (Ilker Çatak) у політичній драмі "Gelbe Briefе" ("Жовті листи") розповідає історію пари турецьких артистів - Дер'ї та Азіза - які стикаються з репресивною державною машиною через поставлену ними виставу, що критикує владу. Режисер грається з географією, заплутуючи глядачів: він знімає фільм у Берліні та Гамбурзі, але ці міста грають роль Анкари та Стамбула. Це свідомий драматургічний хід: Чатак показує, що політичний тиск може існувати і в центрі Європи, і попереджає глядача про крихкість європейських демократій. У "Жовтих листах" жінка стоїть перед вибором: продовжувати боротися з бюрократичною системою, яка не знає жалю, або віддати перевагу спокою за дочку і впевненості в завтрашньому дні. Там, де чоловік захоплений боротьбою за правду, жінка відступає, засуджувана вчорашніми соратниками.

Новий фільм Еви Тробіш (Eva Trobisch) "Etwas ganz Besonderes" ("Щось дуже особливе") переносить драматургічний конфлікт у простір сім'ї, де зіштовхуються відразу три покоління жінок. Головна героїня, школярка Леа, бере участь у телевізійному шоу талантів. Питання продюсера "Що робить тебе особливою?" виявляється для неї болючим. Успіх швидко руйнує шкільну дружбу, публічність перетворюється на випробування мідними трубами.

Але справжній конфлікт відбувається вдома. Мати Леї - вагітна від нового чоловіка жінка середнього віку - намагається почати життя заново. Для дочки це майже зрада, вона не готова бачити матір вразливою, пристрасною, живою. Її дратує все - нова вагітність, нове кохання, спроба матері знайти "жіноче щастя". Тітка - навпаки, фігура прогресивна, на неї Леї хочеться рівнятися. Вона реформує місцевий традиційний музей, переосмислює історію, ламає консервативні форми пам'яті. А бабуся, східна німкеня, як і раніше живе минулим, до місця і не зовсім згадує про падіння Берлінського муру і несправедливість Заходу щодо Сходу, і ставить питання: "Що таке демократія?".

Читайте також: "Сліди": на Берлінале показали фільм про сексуальне насильство солдатів РФ над українками

За побутовими суперечками проступає різниця установок поколінь і розуміння свободи. Нова етика стикається зі старим досвідом. А матері і дочки борються за право визначити себе поза ролями, які нав'язує минуле.

Ні боротьби, ні конфлікту

Жіноча оптика режисерки Анґели Шанелек (Angela Schanelec) вирізняється серед інших фільмів конкурсу. Одна з ключових постатей Берлінської кіношколи відома холодною, відстороненою, формалістською манерою. Якщо в інших режисерів героїня або бореться, або намагається примиритися з системою і суспільством, то в Анґели Шанелек жінка відмовляється брати участь у цьому діалозі взагалі.

Перші п'ятнадцять хвилин фільму "Meine Frau weint" ("Моя дружина плаче") неначе окреслюють інтригу. На екрані будівельник-кранівник Томас: лисуватий, незграбний велетень. Йому несподівано дзвонить дружина - вона потрапила до лікарні, її потрібно забрати додому. Тендітна, коротко стрижена Карла ридає на руках у чоловіка і зізнається: у неї був таємний роман, сьогодні вони з партнером потрапили в аварію. Чоловік загинув.

Томас приголомшений, пригнічений, розбитий. Звичний світ героїв балансує на краю прірви. Здається, що режисер веде глядача до піку драми, яка виллється в істерику, крик або крах родини. Але це обман. Шанелек байдуже до очікувань глядачів. Більше у фільмі нічого не відбудеться.

Наступну годину герої будуть мовчати або виголошувати довгі, відсторонені монологи про речі, що не мають прямого стосунку до трагедії. Нерухома камера буде фіксувати напівпорожні кімнати і міські пейзажі. Розмови будуть звучати дивно, ніби люди розмовляють не одне з одним, а вбік, а їхні інтонації будуть суперечити емоціям.

Якщо інші фільми конкурсу оповідають про конфлікт жінки із зовнішнім світом, то Шанелек показує її внутрішню ізоляцію - героїня не виправдовується і не пояснює себе. Фільм обходиться без кульмінації і без розв'язки. Режисерка відмовляється від контакту з глядачем, герої нескінченно віддаляються одне від одного. Шанувальники Шанелек бачать в цьому радикальну художню позицію, а для простого глядача фільм стає півторагодинним експериментом на витривалість.