Макс Чоллек до 100-ліття Пауля Целана: Двічі освітлена мова. Целан і німецьке забуття | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 25.11.2020
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Культура й стиль життя

Макс Чоллек до 100-ліття Пауля Целана: Двічі освітлена мова. Целан і німецьке забуття

"Речі міняються, і те, що ще вчора було домінантним, уже сьогодні стає сумнівним". DW та Meridian Czernowitz презентують серію есеїв до 100-річчя Пауля Целана.

Німецький поет Макс Чоллек

Німецький поет Макс Чоллек

До 100-річчя Пауля Целана DW у співпраці з Meridian Czernowitz публікує низку есеїв провідних українських та німецьких майстрів слова, присвячених видатному німецькомовному поетові ХХ століття, який народився і виріс у Чернівцях. 

Читайте також: Юрій Андрухович до 100-річчя Пауля Целана: Садгора-Михайлівка. Фуга Смерті

Катерина Калитко до 100-річчя Пауля Целана: Розколупування рани

…"Cмерть це з Німеччини майстер", - напише Пауль Целан в одному зі своїх найвеличніших творів "Фуга смерті" і увійде з ним в історію німецької поезії. Яку внутрішню межу доведеться перетнути у 1967 році Целану, коли він тиснутиме руку Мартіну Гайдеґґеру (Martin Heidegger) - видатному німецькому філософу, який до 1945 року був членом Націонал-соціалістичної робітничої партії? Під час відвідин будинку Гайдеґґера у гостьовій книзі Целан залишить рядок зі сподіванням на спокуту філософа: "З надією на прийдешнє слово з глибин серця мислителя"...

Макс Чоллек: Двічі освітлена мова. Пауль Целан і німецьке забуття* (уривок)

23 травня 1952 року поет Пауль Целан сидів у потягу. Його метою була десята зустріч впливового літературного об'єднання "Групи 47" у Нієндорфі на узбережжі Північного моря. У своєму багажі він мав видану 1948 року першу збірку віршів "Пісок із урн". Книга містила, поряд з іншими текстами, також "Фугу смерті" - вірш, який через кілька років стане символом художнього втілення Шоа (Голокост. - Ред.). Вже декламація цього тексту викликала сміх і неспокій, а з рядів "Групи 47" лунали вигуки на кшталт "Це ж немовби спів у синагозі!" чи "Він читає, як Ґеббельс!" Отож члени повоєнного літературного гуртка відреагували на текст єврейського автора, нейтрально кажучи, нерозумінням.

Пауль Целан

Пауль Целан

Через 15 років після подій у Нієндорфі - Пауль Целан був на той час уже відомим поетом - Фрайбурзький університет запросив його на літературне читання з його нової книги "Злам подиху". Наплив бажаючих потрапити на публічне читання 24 липня 1967 року був таким великим, що довелося відчинити інші аудиторії, аби вмістити невтомно прибуваючу публіку. Незадовго перед початком літературної зустрічі до зали увійшов Мартін Гайдеґґер зі своєю дружиною Ельфрідою і зайняв місце в першому ряду.

Читайте також: Німецького поета вразили українські письменники на барикадах

Після того, як Целан завершив читання своїх віршів і спустився з підмостків, філософ уже очікував його й хотів розпочати розмову. Проте поет спершу відвернувся від нього й вибіг із зали. У фойє університету Гайдеґґер врешті наздогнав Целана й запропонував провести наступний день у його гірській хатині в Тодтнауберзі. Під час короткої розмови представники преси налаштувалися сфотографувати обох і приготували свої камери. Проте Целан дав ясно зрозуміти, що він не бажає фотографуватися з колишнім кандидатом у придворні філософи нацистів і високоповажним рупором витіснення й замовчування їхніх злочинів після 1945 року. Гайдеґґер змушений був проковтнути цю відмову. Проте наступного дня обидва все-таки відправилися на спільну вилазку до Шварцвальду. Після чого Целан написав вірша "Tодтнауберґ".

Запис Пауля Целана у книзі гостей у будинку Мартіна Гайдеґґера

Запис Пауля Целана у книзі гостей у будинку Мартіна Гайдеґґера

За сім років до зустрічі Целана з Гайдеґґером поет виголосив свою знамениту промову з нагоди отримання Бюхнерівської премії. Подібно до вірша "Тодтнауберґ", Целан вказує у своїй промові на те, "що до кожного вірша вписане його "20 січня". Тим самим поет посилається, з одного боку, на "Ленца" Ґеорґа Бюхнера, що публіку, яка зібралася з приводу вручення Бюхнерівської премії 22 жовтня 1960 року, ймовірно, не здивувало. Проте 20-им січня Целан водночас вказує також на 1942 рік і тим самим на дату Ванзейської конференції, яка стала вихідним пунктом депортації єврейського населення із окупованих територій в концентраційні табори. Тільки згодом Целан приходить у своїй промові до вартого уваги поетологічного висновку:

"Можливо, все нове у віршах, які пишуться сьогодні, є саме те, що в них робиться найчіткіша спроба пам'ятати про такі дати?"

Чи можливо після Шоа написати вірш, який би не мовив про Шоа? Ми знаємо, що це питання не є загальним, воно знайшло свій вияв тільки в поезії певних авторів, у той час як багато людей до наших днів дотримуються точки зору, що мова пов'язана з минулим лише тою мірою, якою цього воліє автор і допускає публіка. У дискусіях про політичну критику літератури, які час від часу спалахують, повторюються одні й ті ж тези: Целан і "Група 47", Целан і Мартін Гайдеґґер, Целан і німецька мова. Поетика Целана демонструє, як ХХ століття вписується у цю мову, яка була як мовою його батьків, так і мовою їхніх катів.

Макс Чоллек

Макс Чоллек

На прикладі епілогу Целанових відвідин Фрайбурга це помітно з болісною чіткістю. Після свого від'їзду Целан надіслав Гайдеґґеру свій подвійно освітлений вірш. Проте Гайдеґґер виявився повним іґнорантом. Він листовно хвалив поета за вдалий текст і висловив свою радість з приводу чудового, разом пережитого дня: це варто невдовзі знову повторити. Чи Гайдеґґер брехав, свідомо замасковував очевидні кожному хоч трохи чутливому читачеві історичні зв'язки з націонал-соціалізмом, як і Целанове сподівання на "прийдешнє слово"? Я припускаю, що Гайдеґґер тут несвідомо відхилявся від справи. Але фактом є те, що йовіальне ігнорування вірша підкреслює дієвість жадання витіснення і бажання краще-нічого-не-знати в обходженні з написаними після 1945 року текстами - навіть з настільки чіткими, як вірш Целана. Спільне жадання постнаціонал-соціалістичної нормальності приводить при цьому до пакту між німецькими авторами, критиками й читачами, наслідком чого є деісторизація та деполітизація літературної мови.

Проте на дні Шпрее мандрує каміння. Речі міняються, і те, що вчора ще було домінантним, сьогодні стає вже сумнівним. Це також матиме наслідки для питання про те, як ми оповідаємо історію зустрічі єврейських авторів з постнаціонал-соціалістичним суспільством.

У мене склалося враження, що пунктуальне визначення позицій Пауля Целана, Неллі Закс чи Томаса Браша у дзеркалі німецького жадання нормальності загалом відбулося. Натомість я намагався розповісти історію зустрічей Пауля Целана з німецьким минулим трохи інакше. В усталеній історії зазвичай стверджується, що Целан був захопленим читачем Гайдеґґера і тому з вдячністю прийняв запрошення до спільної прогулянки. Й жодного слова про відмову фотографуватися, про Целанову вимогу вибачення за гострі нацистські та антисемітські висловлювання Гайдеґґера, починаючи з часів Веймарської республіки.

У звичній картині Целана як розчарованого прихильника Гайдеґґера звучить те німецьке жадання забуття, яке, за Гайдеґґером, уможливило витравити з нашої пам'яті історичну площину, фіксовану в категоріях насильства. Зокрема й тому, що цей спогад міг спровокувати також питання особистої, суспільної та художньої співучасті у злочинах націонал-соціалізму. А, можливо, й тому, що втрата невинності мови була для деяких літературних акторів та акторок просто нестерпною. Целан був поетом цієї нестерпності. І ми хибно збагнемо його поетику, якщо при інтерпретації цієї нестерпності будемо уникати її. Вона - основа поезії.

*Переклав з німецької Петро Рихло

Дивитись відео 07:50

Нацисти і Друга світова війна: як німці опрацьовують своє ганебне минуле (16.10.2020)

Аудіо й відео до теми

Реклама