Фотомитець Борис Михайлов: У моїх знімках харківських безхатченків не було жорстокості | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 27.06.2019

Познайомтесь з новою DW

Скористайтесь ексклюзивною можливістю ознайомитися з бета-версією нової DW. Своєю думкою Ви можете нам допомогти зробити нову DW ще кращою.

  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Культура й стиль життя

Фотомитець Борис Михайлов: У моїх знімках харківських безхатченків не було жорстокості

У Берліні відбулася виставка знаного на Заході українського фотохудожника Бориса Михайлова. DW поговорила з харків'янином про жорстокість, німецьких безхатченків і Україну.

Фотомитець Борис Михайлов

Фотомитець Борис Михайлов

80-річний колишній харків'янин Борис Михайлов - відомий на Заході фотохудожник. Його роботи представлені в найбільших світових музеях, зокрема і в Берліні, де він зараз живе. Масштабна персональна виставка митця в німецькій столиці на честь ювілею зібрала все важливе - від "Історії хвороби", серії портретів харківських безхатченків, знятих в апостольських позах, до сміливих фотоавтопортретів в оголеному вигляді. Кореспондент DW поговорив з Михайловим про жорстокість, берлінських бомжів та Україну.

Deutsche Welle: Варто лише зайти в зал, і відразу стає зрозуміло, що для Вас цікаві люди …

Борис Михайлов: Я не можу сказати, що мені цікаві саме люди. Мене більше цікавить ситуація, в яку вони потрапили. Звичайно, красиво було б сказати, що мене цікавлять люди, - це була б традиційна відповідь. Але я не журналіст. Люди цікавлять мене лише зовні. Мене не цікавить, хто це або чим він займався до того, як потрапив на світлину. Мене цікавить зовнішня форма, про що говорять мої очі. 

Фоторобота Бориса Михайлова на виставці Before Sleep/After Drinking в Берліні

Фоторобота Бориса Михайлова на виставці "Before Sleep/After Drinking" в Берліні

Вашу серію знімків харківських бездомних звинувачували в жорстокості.

Не було жорстокості. Не було безсердечного ставлення. Навіть якщо це була гра, і ми (з дружиною. - Ред.) намагалися включити бездомних в нашу гру, це ніколи не було приниженням людей. Навпаки - було співчуття і повага до цієї проблеми. Це ж люди, викинуті з життя. Вони опинилися в цій ситуації ненавмисно, і я ставав для них можливістю спілкування з нормальним життям. Ми дійсно платили людям за позування. Вважається, що знімати таким чином начебто не дуже добре. Але важливо було показати це як явище. І це було сильніше, ніж "недобре" і "незручно".

Не було жорстокості і в інсценуваннях з безхатьками?

Інсценувань як таких не було. Що було - це п'ятихвилинне спілкування, за цей час складно придумати щось оригінальне. Ще, визнаю, виникає відчуття певних релігійних постановок. Але треба зауважити, що коли ми починали знімати, безхатні дуже легко приймали релігійні пози. Вони відмовлялися займатися коханням на камеру, говорили "ні", але моментально приймали релігійні пози - вони начебто вже існували у них всередині. Окрім того, до цього безхатченків фотографували вже дуже багато шляхом "підглядання" - ця техніка вже набридла, вже не працювала. Зйомка через спілкування здавалася сучаснішим стилем. Я говорив безхатькам елементарні слова: "Обійми його, якщо у тебе є почуття", "Стань ближче", "Стань далі". Нічого особливого.

Чому Ви поїхали з України до ЄС?

Так захищати треба свої картинки. Захищати, показувати, намагатися розкрутити, книжку написати, говорити, що це важливо. Тоді в Україні нічого не можна було зробити, а фотографії треба захищати. До того ж, було розуміння, що це потрібно робити - не тільки для себе, але і, якщо говорити пафосно, для історії. Крім того, в Берліні таке насичене мистецьке життя, що від нього відірватися неможливо.

У Берліні теж багато безхатченків. Можливо, слід зробити тут продовження "Історії хвороби"?

Ні, тут це інше. Тоді, в Україні, це було великою проблемою. Тут вона теж є, але не відчувається так трагічно, а радше як частина нормального життя. Крім того, без знання мови доведеться знімати "підгляданням", а це не моє.

А як Ви сьогодні ставитесь до України? Війна. Президентом став комік ...

З'явилася надія. Незрозуміла. Може, на те, що зникне агресія всередині. Зникне агресія між людьми. Ну і там, звичайно, кожен день щось змінюється. Складно стежити - це процес, який вимагає постійної уваги. Що я відчуваю останнім часом, так це надію і якийсь стан спокою. Кілька днів тому ми повернулися з Харкова, і там я не бачив жодного бездомного. Напевно, вони є, але я їх не бачив. 

Із серії портретів харківських безхатьків Історія хвороби

Із серії портретів харківських безхатьків "Історія хвороби"

У Харкові періодично з'являються художники європейського чи світового рівня - Лимонов, Ви, Жадан чи навіть "Дау" Хржановського. Що такого в цьому місті?

Це місто великих енергій, атомних, космічних виробництв, інститутів, і при цьому там дуже маленький музей. Немає простору для внутрішнього звільнення. І річки нормальної немає. Якщо на Дніпро можна дивитися і відчувати, що заспокоюєшся, то в Харкові цього немає. Тобто внутрішня накопичена енергія виривається назовні.

У Берліні є і річка, і достатньо музеїв. А нинішню виставку тут як сприйняли?

Люди нарешті сприйняли її, як потрібно. Ще 20 років тому у мене була виставка в Haus der Kulturen der Welt (Будинок культур народів світу в Берліні. - Ред.), але вона відбулася, наче її й не було. Люди не були готові таке сприймати. Сьогодні вони дозріли - і це досягнення, свято, задоволення. Таке відчуття, що ми отримали подарунок.