Оксана Забужко: Великдень під час війни - кілька уроків | Deutsche Welle - Авторська колонка | DW | 13.04.2015
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Авторська колонка

Оксана Забужко: Великдень під час війни - кілька уроків

"Це - про війну. І про ту, яка другий рік точиться на нашій землі. І про ту, яка майже два тисячоліття точиться під небом християнства", - Оксана Забужко, спеціально для DW.

Оксана Забужко

Оксана Забужко

У Києві неприємність: зачинилось арт-кафе "Руський Клуб КультРа". Кажуть, через проблеми з орендою. Страх прикро, бо місце було атмосферичне, "пригріте"-облюбоване інтеліґентною публікою (там-таки була й книгарня, і перше, що бачив відвідувач при вході - це загорнутих у пушисті ліжники й коци дівчаток і хлопчиків з носами, встромленими в книжку над паруючим керамічним горнятком), а головне - це був єдиний на весь історичний "город Володимира" заклад в українському етнічному стилі і з "високою" національною кухнею, тобто такий, куди можна було запросити чужинців, аби навіч продемонструвати їм, що "Україна не Росія". Зі стрімко множеними нині по центру Києва вульгарно-крикливими вивісками "Вареничная Катюша" та "всякими-разними", "понаєхавшими" з окупованих територій, "Сплетнями" робити це буде значно складніше. Культурне обличчя столиці, м’яко кажучи, сильно перекосилось. Але зараз я не про це.

Що перечепило мою увагу - це те, як у соцмережах (які, хай і з натяжкою, можна все-таки вважати "воксом популі"), на хвилі масового дружного оплакування "культового закладу" швидко прорізалась і оформилась протилежна тенденція, що її слід би назвати самозахисною, - потреба негайно віднайти (а як не віднайти, то хоч вигадати!) в біографії потерпілого "Ра" щось погане: і директор їхній, виявляється, нехороший чоловік, і ціни були зависокі, і гурти не завжди бездоганні запрошувалися з концертами, і в книгарні хтось одного разу бачив на полиці щось расистське, ну, а вже "Велесова книга" - тут і мови нема, це ж стовідсотковий фейк… Безглуздо запитувати, "при чому тут міліція, як грім порося вбив?" - який стосунок мають усі ці, навіть якщо справді достеменні й нотаріально засвідчені, репутаційні плями до всім очевидного факту, що місто зазнало відчутної культурної втрати: такі плями на те й вишукуються, щоб амортизувати силу удару від того очевидного. Повірити в те, що потерпілий якимсь чином "сам і винуватий" - і тоді ми "нічого йому не винні", навіть співчуття: нічого не сталось, життя й далі прекрасне, і можна з легким серцем повертатися до порядку денного, який там у кого є…

І ось це вже - не про кав’ярню, це - про війну. І про ту, яка другий рік точиться на нашій землі. І про ту, яка майже два тисячоліття точиться під небом християнства.

"Je suis 84%"

Тому що це, звичайно ж, "людське, надто людське" - і вічне, те, що по-євангельському зветься "плоть слаба": всі ми любимо комфорт, у тому числі - психологічний. А жодному психічно здоровому індивідові не буває комфортно, коли на його очах чиниться якесь неподобство (несправедливість, кривда і т.д.), - це змушує до дій, спрямованих на виправлення ситуації, на відновлення своєї "пошкодженої світобудови" до стану, з яким "можна жити". Якщо ж такі дії в реалі, з якихось причин, унеможливлено (а якщо втручатися стрьомно? а якщо просто тупо - влом розбиратися?..), комфортолюбна більшість природно обирає, за законом душевної інерції, шлях найменшого спротиву - і виправдовує своє невтручання (класичний приклад - мовчки пройшов повз бандитів, котрі ґвалтують жінку) тим, що "скидає вину" - на жертву (а чого вона коротку спідницю одягла?!). Саме тут і пролягає межа людяности: та невидима "червона лінія", за яку так легко непомітно "заступити".

DW.COM

Вся історія людської цивілізації - це історія поборювання, притлумлення культурою в масах цього закону душевної інерції - по суті, інстинкту стада "позбутися хворої тварини" (того, кому зле), - і "рекламування" натомість допомоги нещасливому (скривдженому чи то людьми, чи долею) як норми цивілізованого співжиття. Вся історія радянського - і вершини його розвитку, російського - соціумів - це, навпаки, історія високотехнологічного "розлюднення" мас, перетворення їх на ідеально кероване стадо, де всі "функції допомоги" делеґуються пастухові ("начальству видніше"!), а всі горизонтальні зв’язки між особинами вкладаються в класичну гулагівську формулу: "падающего - толкни".

В цих умовах банальна душевна лінь, оте відрухове прагнення захистити свій "равликовий" комфорт від неприємностей (на біса кому здалися чужі неприємності?!) виявляються найкращим "гачком" для психологічної "вербовки" комфортолюбців на сторону злочинця - нашою "вічно-людською" зоною вразливости перед Імперією Зла. І інформаційна остракізація "лузера" (від "сам винуватий" до "так йому й треба!") є тут обов’язковою частиною програми: на пам’яті всіх живих поколінь у нашій країні "лузерство" було й залишається "чумним тавром" - від якого за СРСР треба було втікати, щоб і собі, крий Боже, не "потрапити під роздачу", а в останнє двадцятиліття, поки визрівав, заповняючи по вінця й наш інформаційний простір, російський "гламурний фашизм", глумитися з невдахи стало якщо й не добрим тоном, то принаймні чимсь морально неосудним (за радянських часів із виплюнутих системою аутсайдерів публічно глумилися тільки вже відверті покидьки!).

Технології "опускання" жертви за ці 20 років не змінилися - всього лиш масофікувалися. На початку 1980-тих КҐБ спеціально доручав "літературознавцям у цивільному" і тодішнім "властителям дум" нишком ширити в інтеліґентських тусовках "авторитетну думку", буцімто "Стус поганий поет" (отже, в підтексті, - ніякої трагедії для української культури, якби й не вернувся з табору...). Тусовки вірили - і заспокоювались (тим більше, що справдити "авторитетну думку" за текстами самого поета не могли, бо тексти були недоступні): в результаті, знищення таборовою адміністрацією всього Стусового доробку за 1980-1985 роки пройшло гладко - й нікого не сколихнуло як акт вандалізму… За такою самою логікою сьогодні в Росії 84% "підтримує Путіна" в війні проти України, - і це зовсім не означає, ніби населення Росії на 84% складається з монстрів-убивць: просто, всім цим мільйонам спокійніше вірити телевізору ("авторитетній думці") - тому що, здай вони собі, хоч на мить, справу з реального стану речей, - як їм накажете жити далі?..

"Миру стоять, или мне чай пить?"

Це самозахисне, авжеж. (Пітер Померанцев уже завважив, дуже влучно, що чекіст Путін зробив безпрецедентну кар’єру - йому вдалося завербувати цілу націю). Штука в тому, що ця інфекція не має кордонів. "У 84%" вербують не лише росіян. І всі ті європейські еліти, які майже рік глибокодумно дошукувались на ґвалтованій Україні "короткої спідниці" (фашизму-расизму-ксенофобії…), щоб хоч якось виправдати російську аґресію, теж далеко не завжди робили це за газпромівські гроші (не кажу тут про тих, хто цю "спідницю" попередньо не один рік нам був "малював"!), - просто, надто різким і брутальним стало для них пробудження з чвертьстолітнього сну "чаювання з Росією", надто страшною - відкрита за тим реальність, у яку непідготовленій свідомості важко було повірити, і їм потрібен був час на "ховання під ковдрою", щоб побороти в собі інерцію отих "84%", що живуть у кожній людині. На щастя, європейська культура має на те вироблені й давні імунні механізми.

А що буває, коли таких механізмів нема, недавно навіч продемонструвала Таня Малярчук. Її наївно-"реваншистський" текст про Крим, який "тепер" (!) "можна не любити", блискуче вписується в ту, від 1991-го сором'язливо винесену в нас "за дужки", традицію, котру відкриває ще Тичинине "Та нехай собі як знають, божеволіють, конають…", написане в 1933-му, коли божеволіли й конали - мільйони. Щоб у ті самі дні, коли в Києві підраховували точне число вбитих під час російської "мирної" анексії, у Сімферополі поліція вкидала до буцегарні студентів за організацію шевченківського мітинґу, тисячі кримчан стоконилися по країні біженцями, а цілому кримськотатарському народу окупанти на очах у всього світу в'язали руки, відрізаючи від нього його проголошену "нев'їздною" еліту, і закляплювали рота, закриваючи його єдиний телеканал, - в усю цю хмару густого, фізично дотикального болю й наруги, що чорним димом шириться з нещасного півострова, на весь голос переможно вигукнути: "А я на морі!" (Адріатичному, себто, і вашого вже не потребую!) - на це недосить самого тільки психологічного інфантилізму й браку емпатії. Треба бути продуктом культури, яка в чотирьох поколіннях учила - зневажати переможеного. Топтатися по ньому, пісяти йому в борщ 1933-го зі словами "ось тобі, куркуляко, ось тобі!" (факт документальний), випоминати свої жалюгідні "дівчинкові" кривди (ага, а ви мене "западенкою" звали!), - аби тільки тебе, крий Боже, з ним не ототожнили. Продуктом, коротко кажучи, наскрізь кримінальної за духом радянської/російської культури, яка батогом і пряником учила нас усіх - не любити нещасних. І ласо, з присьорбом пити свій чай, коли за вікном валиться світ.

Як бачимо, вчила небезуспішно.

В чьом сіла, брат?

"Сила Путіна" - умовного, звісно, бо йдеться не про особу, а про систему, - якраз у тому, що він звільняє від необхідності любити. На перших порах це здається (як-от і Тані Малярчук) полегкістю: всяка-бо любов - це труд, вона передбачає мобілізацію всіх наших ресурсів тонкого плану: треба думати, розуміти, співпереживати, діяти… Куди простіше розслабитись - і просто насолоджуватися життям, адже так?.. (Що з того виходить - бачимо на прикладі Росії, яка останні 15 років саме так, зразково-показово, і прожила - і тепер агонізує так дико, брудно і страшно, як жодна з імперій, знаних людству в модерну добу).

Дивитись відео 02:36

Володар перснів: у Росії культ Путіна доводять до абсурду

В істоті своїй, війна, яку веде Росія проти людяности - за "перемогу" в людині отих лінивих "84%", - це війна, вицілена проти самого осердя християнської культури (що нинішнє офіційне "російське православ'я" є, властиво, пародією на християнство, як диявол, за старою екзегетичною формулою, є "мавпою Бога", - це інтуїтивно, "на хлопський розум", очевидно вже й найзапеклішим агностикам). Розуміється, щоб "полюбити ближнього, як самого себе" (найточніша дефініція емпатії з усіх, мені відомих!), зовсім не конче бути християнином. Але унікальність християнства (як на мій скромний погляд агностика) в тому, що воно наважилося зробити свого бога не просто земним чоловіком - а абсолютним "лузером" з вибору: тим, хто, тріумфально проїхавши крізь юрбу, яка кричала йому "осанну" й сподівалася на царство, пішов натомість на найганебнішу, найпринизливішу смерть, призначену для покидьків і розбишак, - щоб перетворити ідеально кероване тодішніми політтехнологами-первосвящениками стадо "дітей імперії" на громаду "братів і сестер", скріплену діяльною любов'ю "по горизонталі": аналог сьогоднішнього громадянського суспільства. Отак, одним жестом (жертвою) перевернути всю шкалу вартостей - як стола торговцям у храмі…

Погодьмося: переконливішої гуманістичної революції за минулі дві тисячі років людство так і не зазнало. І жертва Небесної Сотні, і всі наступні, складені впродовж першого року війни, жертви наших добровольців мали для українського суспільства те саме "склеююче" значення - це була і є, насамперед, школа людяности - співучасти, співпереживання, словом - "любови до ближнього, як до самого себе". Саме в цьому й полягає наша головна сила, якій ворог нічого, геть-таки нічогісінько не має протиставити. І тому за всяку ціну, всією своєю надпотужною індустрією масового розтління намагатиметься цю силу підточити - розхитати і зруйнувати зсередини. І тут уже, без перебільшення, кожне наше "рака" на адресу ближнього - кожен полегшений видих "так вам і треба, тепер вас можна не любити!" у бік Криму чи Донбасу, кожен "самозаспокійливий" штурхан у спину тому, хто спіткнувся й падає ("сам винуватий!"), - це маленька "Путінова перемога": здача нами території духа - повзучій руїні з мертвою пустелею в остаточному ліміті.

Тож "будьмо уважні", як кажуть під час служби в християнських церквах. Наші Страсті ще тривають. І найосмисленішим гаслом у ці святкові дні звучить те, котрим віталися на Великдень українські повстанці минулої - порівняно з нинішньою, здавалось, геть безнадійної - війни: "Христос Воскрес! - Воскресне й Україна!".

Вірю, що так тому й бути.

Дивитись відео 26:39

"Геофактор": Небесна сотня як точка неповерення у боротьбі за свободу

Аудіо й відео до теми

Реклама