Коментар: Олександр Лукашенко - вчитель Володимира Путіна | Політичні новини з Європи: аналітика, прогнози, коментарі | DW | 13.10.2015
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Європа

Коментар: Олександр Лукашенко - вчитель Володимира Путіна

На тлі "русского мира" білоруський президент позбувається диктаторського іміджу. Коротка історія пострадянської Білорусі - в спеціальному коментарі Олега Кашина для DW.

Дія породжує протидію. Зайвий, необов'язковий антикомуністичний жест призвів до найбільш вражаючого неорадянського реваншу. Пострадянська Білорусь початку дев'яностих - звичайна східноєвропейська країна, яка тільки-но мирно позбулася комyністичної влади. Парламентська республіка, очолювана професором-демократом Станіславом Шушкевичем. Помірковано-консерватиний уряд технократа В'ячеслава Кебіча. Мінімальна в порівянні з іншими пострадянськими країнами соціальна та міжнаціональна напруга. Зароджувана ринкова економіка на тій стадії, коли ще працюють старі заводи, однак обивателі вже заробляють поїздками на речові ринки в сусідню Польщу. Молодий бізнес, серед героїв якого можна знайти і респектабельних міцних господарників, і відвертих бандитів у шкіряних куртках. Якщо порівнювати ситуацію з Росією чи Україною, то життя, мабуть, краще, якщо з Прибалтикою - то гірше. У будь-якому разі - все попереду.

Випадковий президент

Спіткнулися буквально на рівному місці. У Мінську переховувалися від литовського правосуддя колишні лідери Компартії Литви. Литва мляво вимагала їх видачі, однак наполягала не сильно, питанням життя й смерті це не було. А білоруська влада навіщось вирішила їх видати. Заарештували та передали литовцям. Парламент, якому тоді належала реальна влада в країні, був не в курсі та опинився поставленим перед фактом. Депутатів це обурило, і посад позбулися всі республіканські силовики та перша особа республіки - за кілька місяців до президентських виборів Станіслава Шушкевича відправили у відставку.

Олег Кашин

Олег Кашин

Неважко було здогадатися, хто стоїть за цією інтригою. Фаворитом президентської гонки вважався прем'єр Кебіч, і, позбавивши Шушкевича адміністративного ресурсу, він, як всі гадали, міг розраховувати на найпростішу перемогу. Вона здавалася йому настільки легкою, що він, як тепер зрозуміло, поставився до виборів занадто легковажно.

Перемога, яка лежала у Кебіча в кишені, раптом дісталася молодому та агресивному голові парламентської антикорупційної комісії Олександру Лукашенку. Ані грошей, ані груп впливу, ані навіть власної партії в нього тоді не було - лише особиста принадність та телевізійний образ мужичка-правдоруба з народу. Для білорусів 1994 року цього виявилося доснатньо, щоб повірити саме йому.

Герой книг Маркеса

З тих пір, а минув уже 21 рік, Лукашенко - президент Білорусі - перший та єдиний. Ярлик "останнього диктатора Європи" пасував йому так само добре, як і маршальська форма, яку він одягає на свята. Маленький незаконнонароджений син, який усюди супроводжує його замість першої леді, завершує ідеальний образ героя книг Маркеса про латиноамериканських диктаторів.

Картопляне царство під радянським червоним прапором, найдивніша (конкурувати з нею може лише Туркменістан) державність на пострадянському просторі. Напевне, вся річ у тому, що на відміну від України чи країн Балтії, які встигли побудувати власну державність до приходу радянської влади, вся дорадянська історія Білорусі пройшла в тіні спочатку Великого князівства Литовського, а потім Польщі. Жоден президент не наважився би відібрати в українців їх жовто-блакитний прапор чи герб-тризуб, але Мінськ не Київ - виборці Лукашенка були раді, коли одним з перших своїх рішень він замінив литовський герб та прапор польської колористики на трішки змінену (без серпа та молота) символіку Білоруської РСР.

DW.COM

Відстала Росія

У 2000 році цей трюк у Росії з національним гімном повторить Володимир Путін. Зараз, коли і путінська Росія, і лукашенківська Білорусь прожили вже достатньо, аби порівнювати їхню історію, можна сказати, що Володимир Путін у певному сенсі виявився учнем Олександра Лукашенка. І свою "керовану демократію" білоруський лідер побудував років на п'ять раніше, ніж російський, і політичні в'язні з'явилися спочатку в Мінську, а потім в Москві, і свої "Болотні" з лютим ОМОНом Білорусь пережила набагато раніше, ніж Росія. Нарешті, західні санкції проти Лукашенка та його людей були введені ще тоді, коли нікому не прийшло б в голову приміряти їх до російських реалій.

Контекст

Іронія долі виявляється подвійною іронією, якщо згадати, що в допутінській Росії Лукашенко був не просто президентом сусідньої держави. Важко сказати, чи були в нього якісь амбіції щодо цього, але в Росії дев'яностих, яка мріяла про порядок та сильну владу, він дуже виграшно виглядав на тлі слабкого та старого Бориса Єльцина. Лукашенко активно цим користувався - його поїздки російськими регіонами дуже нагадували передвиборчі, і антиєльцинські газети, деморалізовані виборами 1996 року, прямо називали його ідеальним лідером для ідеальної Росії. І в цьому Лукашенко також схожий на Володимира Путіна, у якого в українській провінції 2014 року шанувальників було не менше, ніж у Лукашенка в російській провінції 1997 року.

Різниця, однак, полягає в тому, що експансія неорадянського "білоруського світу" так і залишилася нереалізованою, а "русский мир" минулого року побачили всі. Звання "останнього диктатора Європи" Лукашенко вже фактично позбувся, передавши його естафетою на схід.

Олег Кашин - незалежний журналіст та письменник, засновник та головний редактор інформаційного ресурсу kashin.guru. Автор щотижневої колонки на DW.

Реклама