Катерина Бабкіна: Не так і гаряче без варень | Deutsche Welle - Авторська колонка | DW | 09.08.2017
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Авторська колонка

Катерина Бабкіна: Не так і гаряче без варень

"Життя стало іншим. Майже нікому виживання не залежить від того, щоби літні дні і ночі проводити над плитою, нарізаючи, виварюючи і знімаючи пінки", - Катерина Бабкіна, спеціально для DW.

Катерина Бабкіна

Катерина Бабкіна

Міська спека мого дошкільного дитинства пахла послідовно вишнями, черешнями, полуницями, абрикосами і нарешті спеціями - маринадом на часнику, гвоздикою та кардамоном, чорним перцем, гілочкою вишні та хроном, бо саме в такому маринаді моя мама закривала на зиму помідори та огірки.

В червні я чистила для закруток всеможливі ягоди - від хвостиків та кісточок; руки були червоні, сік стікав по ліктях, змішувався з дитячим потом. В липні - привозили абрикоси і смородину, останні полуниці. У серпні, коли найчастіше бувало найбільш гаряче - консервували огірки та помідори, баклажанну ікру та якусь абсолютно дику і екзотичну страву - кабачки з малими жовтими сливками. Коли кабачки, огірки та помідори врешті закінчувалися, починалися ранні яблука, з яких варився джем.

Коли би не сталися спекотні дні, їх завжди доповнювали години стерилізації слоїків у духовці, і безжальне, безкінечне виварювання, викип'ячування, закипання на газових плитах. З вулиці до вулиці міста будинки розігрівалися ззовні та зсередини і не було між ними порятунку від всієї тієї спеки. Коли ввечері сонце здавало позиції, бабусі та мами підхоплювали працю з своїми слоїками, каструлями та чанами, ягодами, фруктами чи овочами.

Нечувано - в одній білизні жінки вигулькували на балкони з розпечених осель ковтнути спекотного повітря, - і поверталися назад до кухонь, начакловувати смачну (чи бодай ситу - як кому пощастило) - зиму.

Десь були - уявлялося мені в дитинстві, - щасливіші діти з сіл та малих містечок, або може з-над моря, які мали щастя бігати до води, на пісок, в очерет - прати, мити начиння. Котрі може випасали корів десь в прохолодних луках, блукали в тіні лісів в пошуках грибів, допомагали мужнім батькам на рибальських човнах. Десь в Америці чи Англії - уявлених мною з радянського телевізора і дитячих художніх книжок, - діти пролітали на роверах серед легкого вуличного вітру, розвозячи газети. За ними бігли щасливі волохаті собаки.

Про дітей, котрі нічого не робили взагалі, окрім як гралися, читали чи відпочивали, я не думала зовсім. Всі мусили допомагати дорослим і бути при ділі, а привілеєм здавалося мені, коли це твоє діло знаходиться десь за межами розпеченої і без того багатоповерхівки, де в однокімнатній квартирі на кухні мама уже четверту годину стерилізує в духовці одна за одною партії трилітрових банок.

Іноді щастило - і ті тиждень-два найнестерпнішої спеки припадали на море. Ми з мамою їздили в Крим, в пансіонати з дуже базовими умовами. Іноді умови ці були настільки базові, що пансіонатом називалася мережа кімнат, які здавалися в приватному секторі неподалік моря, а об'єднувало всіх відпочивальників хіба лиш те, що вони всі приїхали плацкартом і харчувалися в одній великій їдальні турбюро на Набережній. Їдальня, де й готувалося, пашіла вогнем зранку до ночі, як мамина кухня, коли вдома робили закрутки. Але їдальню можна було пережити - між походом на пляж, відпочинком на матраці або в гамаку в саду і ще одним походом на пляж. Тим паче, що мама була буржуазна на весь дрібний максимум, відпущений ідейній радянській вчительці, тож ми часто прогулювали їдальню та їли у кафе і навіть в ресторанах, де треба було додатково домовлятися і пускати в хід всю юну тоді мамину харизму (а була вона тоді дуже молодша за мене зараз), щоби пустили з дитиною.

Іноді щастило ще більше, і замість пансіонату від турбюро в Криму нам діставався справжній готель або номер в санаторії. Одного разу трапилась кімната з велетенською ванною і терасою, котра виходила на соснову діброву, за якою безмежною блакиттю розливалося море, іншого - велетенський блакитний басейн і вентилятор прямо в кімнаті.

Потім все це скінчилося. Не скоро і не одразу, але пам'ять витісняє і цілодобове пекло закруток, і рабську працю на міських городах - і, на жаль, кримські сосни і оливки, і ботанічні сади, і прохолоду водолікувальних галерей, і басейни, і тихі ранкові хвилі Чорного моря. В шістнадцять у Києві в гостях я побачила перший кондиціонер. Я добре це пам'ятаю, бо спитала навіщо кухонна шафка висить так високо і в кімнаті.

Я погано зношу холод, але спека і міське літо ніяк мене не засмучують. Всюди можна попросити склянку холодної води і майже всюди дадуть - просто так винесуть на літню терасу, в затінок, практично на кожній вулиці. В машині затінені вікна і клімат-контроль. Вдома можна тримати таку температуру, котра тобі до душі, а там, де кондиціонера нема, - принаймні є змога не вмикати плиту - хоч і цілими днями і навіть тижнями! - і не дизенфікувати годинами трилітрові слоїки в духовці, запікаючи одним махом в малій квартирі всю сім'ю. Не те щоби життя стало сильно кращим - зокрема, в той чудесний Крим уже не дістанешся, - але стало дуже іншим, і майже нікому виживання не залежить від того, щоби літні дні і ночі проводити над плитою, нарізаючи, виварюючи і знімаючи пінки.

Я люблю літо в місті. І я про всяк випадок жодного разу в житті не зварила варення і не закрила жодного, навіть найменшого, слоїка помідорів чи огірків.

DW.COM