1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Наталка Сняданко: Йога, ЛГБТ та інші негаразди

9 серпня 2018 р.

"Парафіяни костелу спокійно вдихають сморід цих туалетів під час богослуження, потім самі справляють там нужду, дивлячись на розчищені реставраторами шматочки стіни", - Наталка Сняданко, спеціально для DW.

https://p.dw.com/p/32s81
Наталка Сняданко
Наталка СняданкоФото: Kateryna Slipchenko

Знайома поетка зі Словенії розповіла, що на кафедрі гендерних досліджень університету Любляни ухвалено рішення запровадити кардинальне нововведення до словенської граматики. Відтепер протягом наступних трьох років згідно з цим новим правилом вживатимуться іменники жіночого роду на позначення групи осіб, у якій є хоча би одна жінка.

"Відшкодування" репресованим фемінітивам, або "сам ти гендер"

Так, наприклад, на групу з десяти вчителів із однією вчителькою казатимуть "вчительки", а не навпаки, як прийнято у Словенії, та й у інших слов'янських мовах, включно з українською, зараз. "Вчителями" називають усю популяцію вчительок України, у якій чоловіки займають дуже незначний відсоток. Таке рішення було прийнято саме з метою відновлення справедливості і "відшкодування" репресованим у слов'янських мовах фемінітивам. Та і самим жінкам, не менш репресованим у традиційних патріархальних суспільствах.

Натомість знайомий поет із Болгарії розповів, що суспільне обговорення, яке почалося у Болгарії разом зі спробою ратифікувати Стамбульську конвенцію, завершилося несподівано. Слово "гендер" перейшло у розряд лайливих і з'явився навіть вислів "сам ти гендер", який вважається дуже образливим.

Інший мій знайомий, білоруський поет, сказав, що у Білорусі відбувається дещо схоже: білоруському поету зовсім не страшно заявити, скажімо, що він - квір. Бо більшість тих, хто про це довідається, і так не зрозуміють, що саме мається на увазі. Натомість, якщо він заявить, що він - фемініст і виступає за гендерну рівність, то можуть обуритися і побити.

Усі ці високочолі розмови велися у дуже поважній літературній інституції, яка вирішила організувати літературний фестиваль на тему "квір-писання". Оскільки фестиваль проходив у Берліні, то усі його учасники та учасниці змогли пройти на захід спокійно, а сам він проходив без поліцейського супроводу, на нього не зібралися місцеві праворадикали і ті, чиї релігійні почуття такі заходи зазвичай ображають, скажімо, в Україні.

Гендерні зміни у Нацгвардії: жінки стають командирами (27.06.2018)

Я не знаю, чи б'ють у нас тих, хто називає себе "квір-письменниками" або "квір-письменницями", бо наразі ніхто ще себе так не назвав. Не назвали так нікого і критики, бо критики у нас взагалі доволі рідко вживають складні і недавно виниклі терміни на позначення тих чи інших літературних явищ та трендів, обмежуючись, вочевидь, ближчими їм самим: "огидна пошлятина", "унила фігня", "тупа гадость" тощо. Мабуть, висловалюватися так вони звикли ще з тих часів, коли кожна кухарка могла керувати державою, а критерії естетичного смаку визначали трактористи.

Але я переконана, що фестиваль такого типу точно викликав би в Україні резонанс, причому не так інтелектуальний, як морально-етичний. Як це було, скажімо, навесні у Львові, під час спроби провести фестиваль рівності. Підлітки у балаклавах, які патрулюють вхід до заходу і дають коментарі у стилі:

- Такі заходи, я вважаю, не можна проводити, бо вони викликають розкол у суспільстві - одним подобаються, а іншим - навпаки, не подобаються. І якщо так, то люди починають сваритися, а для суспільства то недобре. Треба забороняти такі заходи.

Слід віддати належне підліткам у балаклавах, висловлюються вони грамотніше і не так образливо, як деякі літературні критики. Але балаклав, про всяк випадок, не знімають.

Фрески у туалетах

Але не варто недооцінювати українську громаду та її пильність стосовно недопущення тих чи інших культурних явищ у наше життя. Хоча і марно намагатися збагнути у цьому хоч якусь логіку. Скажімо, давно відомо, що у львівському органному залі, він же костел Марії Магдалини, туалети збудовані у колишньому баптистерії, приміщенні для хрещення немовлят. І що у тих же туалетах під тонким шаром крейдяної побілки збереглися фрески одного з найцікавіших сецесійних львівських художників Яна Генрика Розена, роботи якого, скажімо, у Вірменській церкві Львова, приваблюють тисячі туристів. Здавалося б, це привід не лише до скандалу, а і потужної громадської кампанії за збір коштів, пришвидшення ремонту тощо.

Але нічого такого не відбувається. Парафіяни костелу Марії Магдалини спокійно вдихають сморід цих туалетів під час богослуження, потім самі справляють там нужду, дивлячись на розчищені реставраторами шматочки стіни, і не почувають, що їхні релігійні почуття цим ображені. Вони смиренно чекають, аж поки проведуть необхідну реставрацію.

Але вартувало керівництву органного залу спробувати привернути увагу публіки не зовсім типовим для нашого регіону способом і провести в органному залі йогу, як львів'яни кинулися писати у соцмережах про свої ображені релігійні почуття, обурюватися і вимагати вибачень. Про те, щоб у майбутньому такі та інші заходи стали платними і допомогли швидше назбирати кошти на реставрацію, зокрема і даху, що перебуває в аварійному стані, у дописах не йшлося.

Перед вірянами вибачилися. Випадок поодинокий і вартий поваги, бо загалом вибачення, як і визнання власної неправоти наразі аж ніяк не належать до традиційних елементів ведення дискусії в Україні.

Скажімо, перед побитими у Львові чи інших містах членами ЛГБТ-спільноти ніхто не вибачався. Як не вибачалися, зрештою, і перед тими, хто прийшов на сеанс йоги в органному залі, прийшов зовсім не з метою наруги, але почув на свою адресу доволі брутальні вислови.

І як би ми не ставилися до підлітків у балаклавах, засуджуючи, чи навпаки, підтримуючи їхній щирий порив відновити порядок у суспільстві, суть найбільшої, як на мене, проблеми, у культурному житті нашої громади, вони сформулювали таки правильно: "Люди починають сваритися, а для суспільства то недобре".

Система української освіти все ще перебуває у посттоталітарній системі цінностей, яка не вважає дискусію важливим елементом формування громадської думки. І, відповідно, не вчить дітей аргументовано дискутувати. Потім діти виростають, але навички ці так і не з'являються. Політичні опоненти, учасники телевізійних шоу, блогери, дописувачі соцмереж, критики літератури та мистецтва, усі замість обміну аргументами закидають одне одного образами, вважаючи лише свою точку зору єдиноправильною та аксіоматичною. При цьому зазвичай забувається єдина аксіома, яка справді важлива у цьому контексті - а саме, що точка зору іншого заслуговує на таку ж повагу, як і твоя власна.

І поки ми не перейдемо у своїх дискусіях від обміну аксіомами до формулювання теорем, які уже потребують доведення і перевірки, доти і наше культурне життя залишатиметься консервативним, бідним на експерименти, залежним від оцінки малоосвічених і не надто фахових доморощених критиків.

Примітка редактора: "квір" (англійською - queer) є терміном-узагальненням для позначення сексуальних меншин.