Історикиня: Для Москви навіть "історія ДНР" надто українська

Окупувавши українські території, Росія нав'язує тамтешньому населенню не лише своє громадянство, але й своє бачення історії. На Донеччині цей процес почався задовго до анексії 2022 року. Щойно владу в частині області 10 років тому захопили підконтрольні Росії сепаратисти з так званої "Донецької народної республіки (ДНР)", вони почали диктувати свої порядки і в сфері освіти та науки. Численні працівники закладів, які відмовилися співпрацювати з окупаційною владою, були змушені залишити регіон. Серед них історикиня Ксенія Кузіна, котра до 2014 року працювала в Донецькому національному університеті, а зараз є старшою науковою співробітницею Інституту історії України Національної академії наук. DW поспілкувалася з науковицею на полях Четвертих читань пам'яті російського правозахисника Арсенія Рогінського, які в квітні у Берліні влаштувала організація Zukunft Memorial.

DW: Яку історію викладають сьогодні школярам окупованих територій Донецької області? Як змінювалася їх шкільна програма?

Ксенія Кузіна: Сьогодні в шкільних програмах самопроголошеної "ДНР" немає таких предметів як "Iсторія України". Натомість школярі на окупованих територіях вивчають "вітчизняну російську історію". У навчальних програмах також є навчальний курс "Історичне краєзнавство" або "Історія Донецького краю". Перший підручник з історії "ДНР" надруковано в 2015 році. Це видання було підготовлене в Донецьку викладачами Донецького національного університету, які погодилися співпрацювати з окупаційною владою. У цих підручниках школярам пропонується історія так званої "Донецької народної республіки" з найдавніших часів. При цьому географічні межі "історії "ДНР" охоплювали всю територію Донецької області, включаючи неокуповані тоді Бахмут і Маріуполь. Цікаво, що в цьому підручнику, виданому у перший рік окупації, автори все ще дотримувалися певної схеми історії України, яка їм була знайома, проте акценти було розставлено зовсім інакше. Наприклад, діяльність шістдесятників у Донецьку. Автори надалі згадували про таких відомих шістдесятників і дисидентів, як Василь Стус, проте зазначали, що ця діяльність була дуже незначною і її не підтримували широкі робітничі маси. За такою логікою, "незначні" події можна було не згадувати, але імена українських дисидентів залишилися на сторінках підручника "ДНР". Інший приклад - тема Голодомору 1932-1933 років, яка є чутливою для українського суспільства. Автори підручника, описуючи ці трагічні події в Донецькій області, називають їх "голодом", уникаючи слова "Голодомор". Проте, несподівано термін "Голодомор" все-таки може з'явитися в тексті. Історія "ДНР", починаючи з 1991 року, представлена в контексті боротьби "народу Донбасу" за право на самовизначення. Автори підкреслюють зв'язок Донбасу з Росією, вважаючи розпад Радянського Союзу катастрофою.

Читайте також: Дев'ять років без дому: що лишилось у футбольному клубі "Шахтар" від Донецька

А як подаються в підручниках "історії ДНР" події після встановлення там влади сепаратистів?

Окупацію Донецької області в 2014 році називають виключно "громадянською війною" в Україні, і тут зв'язок "народного ополчення Донбасу" з Росією, навпаки, замовчується. Причини цієї "громадянської війни", за твердженням авторів, - "донбасофобія" і ворожа ідеологія "київського режиму", а також небажання людей Донбасу слідувати принципам й ідеям, "несумісним з життям". Текст підручників дуже пафосний, з багатьма ідеологічними кліше, цю мову можна назвати радянською. Взагалі вся історія, яка пропонується школярам, - це гранд-наратив про нерозривні зв'язки Донбасу з Росією, про його промислову потужність і значення в рамках "великої країни". Успіх донецького регіону вимірюється виключно кількісними показниками: скільки видобуто тонн вугілля чи виплавлено сталі. У цьому наративі немає місця для локальної історії. Людина в цьому процесі абсолютно непомітна. Навіть історія повсякденного життя робітників, яких називають "гордістю і славою Донбасу", опиняється поза дужками історії "ДНР". І, звичайно, цей гранд-наратив виключно чоловічий, в ньому немає місця для жінок. Парадоксально, що автори підручників з історії "ДНР" заявляли про відновлення справедливості, оскільки раніше в загальній схемі історії України Донбас посідав "неповноцінне" місце, був начебто "меншовартісним" та "утисненим" у порівнянні з іншими регіонами України. І водночас у цих підручниках Донбас позбавлений агентності, він вписаний в історію (російського.  - Ред.) імперського центру.

Чи триває процес створення нового історичного міфу Донбасу досі, чи він уже завершився?

Я думаю, що цей процес триває. Запропонована донецькими істориками "історія ДНР" виявилася неприйнятною для Москви. У 2022 році перевірка підручників у "ДНР", проведена міністерством освіти РФ, визнала ці підручники незадовільними. Заступник міністра освіти Олександр Бугаєв заявив, що будуть створені нові підручники з суспільних дисциплін, історії, географії для шкіл "ДНР". Можливо, певна амбівалентність і невизначеність у трактуванні подій, присутність "українського сліду", навіть у спотвореному вигляді, не задовольнили чиновників цього міністерства. Проте уникнути цієї амбівалентності не можна. Наприклад, історик не може лягти спати радянським, а прокинутися українським. Або, як у випадку з донецькими істориками: автори підручників "ДНР" до 2014 року писали наукові статті про вишиванки та рушники Донецького краю, а після окупації потрібно писати про "донбасофобію". Мабуть, цю амбівалентність помітили московські ревізори. Можливо, вже першого вересня школи "ДНР" отримають нові підручники історії. Я ризикую припустити, що буде створено "історію Новоросії", і її географія включатиме, крім Донеччини і Луганщини, також Крим і південні області України, частина яких також окупована.

Читайте також: Рік після анексії: що розповідають жителі окупованих РФ територій України

Як впливає те, що викладено в підручниках, на світогляд нинішнього покоління? Чи не може трапитися так, як у Радянському Союзі, де всі знали, що шкільні підручники брешуть?

Пропаганда може мати велику силу впливу, коли немає альтернативних джерел інформації, включаючи історичні знання. Учням необхідно вивчати те, що пропонується програмою, щоб отримати хороші оцінки і вступити до університету, а після завершення навчання можна було б отримати роботу, переважно в межах невизнаної республіки. Після окупації Донецька у 2014 році частина викладачів та студентів Донецького національного університету відмовилася співпрацювати з окупаційною владою. Уряд України допоміг відновити діяльність українського університету у Вінниці. Якщо у перший рік роботи університету в екзилі було достатньо багато студентів з окупованого Донецька, Горлівки, то з часом це припинилося. Причина дуже проста - отримавши диплом українського вишу і повернувшись до Донецька, випускники могли стати безробітними. У 2021 році уряд України запропонував випускникам шкіл з окупованих територій, включаючи "ДНР", вступати до українських вузів за спрощеною процедурою. Але на період вступної кампанії всі пункти пропуска було зачинено так званою владою "ДНР", і випускникам шкіл просто не вдалося виїхати з окупованого регіону. Я не схильна вважати все окуповане населення "сепаратистами". Я точно знаю, що є жителі Донецька, які усвідомлюють, що відбувається, незважаючи на старанно нав'язану пропаганду. Моя знайома, яка живе в Донецьку, розповіла таку історію. Її син-підліток прийшов із школи і сказав: "Нам дали вивчити гімн "ДНР", але там погано говорять про Україну". На що мама відповіла: "Вивчи, розкажи і забудь". Наскільки ефективно працює пропаганда в окупованих регіонах, наскільки ці наративи закоренилися у свідомості людей, ми зможемо оцінити повністю після деокупації всіх територій України.

Те, що підручники історії постійно переписуються, компрометує історичну науку? Створює несерйозне ставлення до неї?

Сумно, коли історичні знання використовуються як аргументи пропаганди. У історії можна знайти факти, які підтвердять будь-яку теорію. Голоси популістів, які фальсифікують історію, чути набагато голосніше, ніж професійних істориків. Голоси істориків-професіоналів здаються незрозумілими та нудними для простих людей. Можливо, це наша, істориків, провина, і причина полягає в тому, як ми подаємо історичні знання. Щодо появи нових підручників - ревізія історії необхідна, оскільки відкриваються архіви, історики виявляють нові джерела, дослідники ставлять перед собою нові питання. Це природний процес. Перші підручники історії незалежної України в середині 1990-х мали схильність до гранд-наративу - оповідь про створення держави, в якій відсутні історії малих непомітних людей. У останні десятиліття українська історична наука розгортається у бік мікроісторичних досліджень, публічної історії. Ми поволі долаємо радянську спадщину в методології історіописання. Українська історична наука стає цікавішою.