Євгенія Бєлорусець: На Сході України людей кинуто напризволяще | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 30.01.2016
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

Євгенія Бєлорусець: На Сході України людей кинуто напризволяще

У Федеральному виставковому залі в Бонні відкрилася виставка стипендіатів Фонду імені Фрідріха Еберта. Серед них - роботи української фотохудожниці Євгенії Бєлорусець, присвячені щоденному життю прифронтового Донбасу.

Євгенія Бєлорусець

Євгенія Бєлорусець

Упродовж 2014-2015 років українська фотохудожниця Євгенія Бєлорусець, яка живе і працює в Києві та Берліні, багато разів бувала на Донбасі. Вона хотіла показати повсякденне життя людей, що живуть поруч з лінією фронту і фактично відрізані від усього світу. Про те, що вона побачила на Донбасі, Євгенія Бєлорусець розповідала в інтерв'ю DW.

Deutsche Welle: Що змусило Вас взятися за цей проект?

Євгенія Бєлорусець: Як і у багатьох людей в Україні, у мене було відчуття повного інформаційного вакууму. Здавалося б, інформації з прифронтових областей дуже багато. З іншого боку, я розуміла, що вона неповноцінна. Перехід ЗМІ у певний пропагандистський режим жахав, як і масові порушення прав людини, знецінення людського життя.

Одна з робіт Євгенії Бєлорусець

Одна з робіт Євгенії Бєлорусець

Під час Майдану ставлення до людського життя було іншим. Яких би позицій не дотримувалася людина, яка загинула на Майдані, волонтери та представники різних політичних рухів з'ясовували і потім оприлюднювали її ім'я, розповідали людям про обставини, за яких вона загинула. Рефлексія такого роду була дуже серйозною і системною. І ще: учасники мітингів на Майдані - волонтери, праві активісти або представники лівого сектора уникали правопорушень, а у випадках, коли вони відбувалися, робили все, щоб їм протистояти.

А коли почалася війна на Сході України, вся робота, пов'язана з культурою пам'яті, координацією дій людей за екстремальних умов, опинилася на плечах громадянського суспільства. Але воно тільки-тільки почало формуватися в Україні і не здатне було з усім цим впоратися. У результаті людське життя знецінилося, з'явилася неймовірна кількість безіменних загиблих. Взагалі всі досягнення Майдану, всі його цінності стали руйнуватися війною. Власне, це і стало причиною, чому я поїхала на Донбас. Мені хотілося зрозуміти, що ж насправді відбувається і які механізми цієї машини.

Коли Ви поїхали туди вперше?

У серпні 2014 року. Зупинялася в маленьких готелях, які були переповнені біженцями. З часом у мене там також з'явилося багато друзів. До цього у мене ж не було нікого на Донбасі, як і взагалі на Сході України. Місцем мого першого перебування стало Дебальцеве. Коли я приїхала, там вже не було ані журналістів, ані представників будь-яких гуманітарних організацій. Місто постійно обстрілювали. Зазвичай обстріли починалися після обіду і нерідко тривали до ранку. Магазини та школи були зачинені, взагалі нічого не працювало. Проте діяла міліція.

Як у Росії, так і в Україні міліція раніше мала дуже поганий імідж. Вона нерідко сприймалася як репресивний напівбандитський анклав. А в Дебальцевому, куди представники МНС уже відмовлялися приїжджати, міліціонери щодня здійснювали рейди з порятунку людей. У всіх мешканців міста були номери телефонів начальника міліції та окремих міліціонерів. Звертатися до них за допомогою вони могли в будь-який час доби. Взагалі жителі міста дуже підтримували одне одного. У них була надія, що все незабаром заспокоїться, що в Україні буде відновлено мир, що країна залишиться єдиною. Але ми знаємо, що трапилося на початку 2015 року.

Чому ж люди продовжують жити в зоні бойових дій?

Багато ЗМІ, включно з українськими, пояснюють це тим, що таким чином люди демонструють своє неприйняття України. Те, що вони залишилися на Донбасі, часто ставиться їм у провину і вважається ознакою проросійської позиції, а також нездатністю прийняти європейські цінності. Я ж бачу інші причини, чому люди залишаються.

DW.COM

На мій погляд, держави, які цю війну ведуть, тобто Росія, яка затіяла і почала воєнні дії, і Україна, яка не зуміла знайти політичні засоби і можливості для того, щоб цієї війни уникнути, прирекли мирних жителів Донбасу на смерть. Тим більше, що ніяких системних заходів з порятунку цих людей не проводиться. Їх не евакуюють, як, скажімо, під час чорнобильської катастрофи, їх кинуто напризволяще. Куди бігти за таких умов?! Для того, щоб виїхати кудись, необхідні ресурси, а у цих людей грошей немає. До того ж, серед них є літні, хворі.

Залишаючись на батьківщині і живучи під кулями, жителі Донбасу тим самим також висловлюють протест проти цієї війни. Вони намагаються створювати у своїх містах якісь мирні зони, куди не пускають ані сепаратистів, ані російських чи українських військових. Незважаючи ні на що, жителі таких зон намагаються жити, як до війни. Вони навіть ходять на роботу, не отримуючи за це зарплатні. Я вважаю, що це патріотизм стосовно України - хоча слово "патріотизм" взагалі-то не люблю.

Які зміни відбулися в регіоні за час Ваших поїздок?

Там стає гірше і гірше. Багато з тих, кого я знала, загинули. Надії розбиті. З кожним новим приїздом я бачила, як росте людський відчай і як важко витримувати це дивне існування на кордоні з війною. Жителям Донбасу не виплачують ані зарплати, ані пенсії. Україна таких можливостей не знайшла. Хоча я вважаю, що українській стороні треба було би підтримувати східні регіони. Мене все частіше охоплює розпач, бо я не можу зрозуміти, чому ця війна досі триває. У мене відчуття, що багато людей з нею вже змирилися - і в Росії, і в Україні, і в Європі. Мені здається, ЗМІ та суспільство починають звикати до неї.

DW.COM

Реклама