Коментар: 8 травня 1945-го - радість і травма для німців | Політичні новини з Європи: аналітика, прогнози, коментарі | DW | 08.05.2015
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Європа

Коментар: 8 травня 1945-го - радість і травма для німців

8 травня 1945-го - ключова для Німеччини дата. З відчуття "цілковитого кінця", яке було притаманне сучасникам, за 70 років в країні постав цілком новий світогляд. Але травма минулого живе й досі, вважає Фелікс Штайнер.

Для нас, німців, 8 травня 1945-го залишається найскладнішою датою сучасної історії. Найскладнішою, оскільки вона є вкрай суперечливою. При цьому здається, що впродовж останніх 30 років уже все розставили на свої місця: "8 травня 1945-го було днем визволення. Цей день звільнив нас від людоненависницької системи націонал-соціалістичної тиранії", - чітко й однозначно заявив на 40-ву річницю федеральний президент Ріхард фон Вайцзекер. І на відміну від перших десятиліть після завершення війни, сьогодні дев'ятеро з десятьох німців дотримуються такої ж точки зору.

Але якби 8 травня йшлося тільки про "День визволення", тоді це був би привід для святкування, тоді ми, німці, могли б відзначати цей день так, як це роблять чимало наших сусідів у Європі: урочисто, весело й радісно. Але саме це й через 70 років є недоречним. Як сказав ще у своїй промові 1985-го року президент Ріхард фон Вайцзекер: "Ми, німці, цей день відзначаємо наодинці зі собою. Це необхідно. Мусимо самі збагнути всі масштаби". Саме масштаби, оскільки одного головного масштабу тут нема.

Вина, жалоба, сором і вдячність

Насамперед - це відчуття провини та відповідальності за усі злочини, скоєні від імені Німеччини до 8 травня 1945-го року. Відповідальність, яка поширюється й на наступні покоління: тримати живою пам'ять про минуле й піклуватися про те, щоб щось подібне ніколи більше не повторилось.

Присутня тут і жалоба за жертвами та страждання власного народу: всі ті, хто помер, коли війна, в яку німці втягнули на п'ять з половиною років цілу Європу, з повною силою прийшла на власну землю. Жалоба за тими, хто загинув під час бомбардувань міст, під час втечі з німецького Сходу, під час військового завоювання фактично всієї країни впродовж лічених тижнів. Жалоба за жінками та дівчатами, тисячі з яких були зґвалтовані під час вторгнення та святкувань перемоги - і не тільки радянськими солдатами. Жалоба за німецькими військовополоненими, які після капітуляції загинули в таборах на берегах Рейну, а також у Сибіру. І жалоба за 12-ма мільйонами німців, які після 8 травня 1945-го року були виселені зі своєї батьківщини. Пам'ятати про все це - легітимно і необхідно, адже тут не йдеться про "взаємозалік" жертв або ж порівняння провини.

Оглядач DW Фелікс Штайнер

Оглядач DW Фелікс Штайнер

Це також і сором. Адже Німеччина самотужки не змогла позбутися чуми націонал-соціалізму. Ганебно й те, що нацистський режим дожив до останніх хвилин, хоча його приреченість вже була цілком очевидною. Багато з тих, хто зарано вивісив білі прапори або ж прибрав безглузді протитанкові надовби, поплатилися за це своїм життям. Це ж стосується й дезертирів, яких було страчено за вироками військово-польових судів тоді, коли війська противника вже стояли на підступах. Безглузда руїна повсюди - так, як і бажав цього Гітлер. Не було практично жодного мосту, який би 8 травня 1945-го залишався неушкодженим, згинули у вогні незлічені селянські будинки та майстерні в безіменних селах. І тільки тому, що якийсь фанатичний сержант вважав, що саме на цьому місці буде поворотний момент, який призведе до "остаточної перемоги". Все це дивує нас сьогодні. Але це частина нашої історії.

І нарешті вдячність. За те, що ми, німці, попри націонал-соціалізм, отримали новий шанс. Шанс не на те, щоби самим існувати в окупованій колонії, а на те, щоби мати змогу йти у майбутнє як самостійна та вільна нація. Франція, Великобританія й передусім США швидко зробили це можливим: вже 8 травня 1949-го року, рівно за чотири роки після безумовної капітуляції, 65 чоловіків та жінок ухвалили Основний закон Німеччини, що є чинним й досі. 1990-го року на його поширення на всю Німеччину дав згоду і Радянський Союз.

Поворотна точка

8 травня 1945-го року лише меншість німців сприймала цей день як День визволення. Ситуація тоді здавалась аж занадто безнадійною та непевною. Після того, як жах нацизму змінився свавіллям окупаційних сил, головним для багатьох було просто вижити. Але у ретроспективі цей день видається поворотним на шляху до сьогоднішньої доби: свобода, пошана до прав людини та ліберальності, якими ми так пишаємося сьогодні в Німеччині, без 8 травня 1945-го були б неможливими.

8 травня 1945-го є одночасно днем радості та травми. Тож той, хто дивується, чому німці виявляють таку обережність у приєднанні до міжнародних військових місій, чому ми в кризових ситуаціях віддаємо перевагу переговорам, ніж постачанням зброї, і чому в українській кризі насамперед Берлін виступає за продовження переговорів з Москвою, знайде відповідь у спадщині 1945-го року. Брутальність війни на власній землі залишається національною травмою, яка переживе своїх останніх свідків.

DW.COM

Реклама