Президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра не захотіли бачити в Києві. Я свідомо вдаюся до безособової форми: нам не повідомлено, хто саме з українського керівництва ініціював таке рішення. В будь-якому разі Штайнмаєр не зміг долучитися до невеличкої групи інших європейських лідерів, що якраз їх у Києві дуже радо привітали. Далі я спробую поміркувати над тим, чому німецького президента спіткала така прикрість. Логічний наголос у попередньому реченні можна поставити і на слові "німецького", і на слові "президента". Я поки що не знаю, на якому з них доречніше його ставити.
Читайте також:Коментар: Відмова Києва прийняти Штайнмайєра - помилка
Але спершу - короткий екскурс у недавнє й особисте. Рік 2016-й. Наприкінці літа я опинився у Веймарі, де разом із видатним нігерійським фотографом та не менш видатним грузинським археологом отримував Медаль Ґете. У вечірній офіційній програмі була зустріч із трьома міністрами. Хто забув - є такий Веймарський трикутник, до якого належать Німеччина, Польща і Франція. Міністри закордонних справ цих трьох країн час від часу ритуально зустрічаються - не конче у Веймарі, але того разу саме там. Отже, згідно із програмою заходів, три міністри мали підійти до трьох новоспечених медалістів і привітати їх із відзнакою.
Скажу відразу, що наша зустріч протривала десь від однієї до трьох хвилин. Француз виглядав дещо знуджено або втомлено. Поляк - відверто чимсь невдоволено й насуплено. І лише Штайнмаєр, тодішній міністр закордонних справ ФРН, випромінював… Яке тут слово підійде?.. Ну так, він випромінював панібратськість. Здавалося, він ледве стримується, щоб не поплескати когось із нас - чи то по плечу, а чи нижче спини. Далі він вимовив щось на зразок "О, молодці, вітаю… Медаль Ґете! Супер, супер… Поділіться хто-небудь, за що її дають... За які такі заслуги?.." В цій тональності він і поспілкувався з нами трьома в тому блискавично короткому епізоді, не дуже нас і слухаючи. Телекамери встигли зробити своє - і тріо міністрів рушило собі далі у згоді з наступними пунктами протоколу.
Обмінюючись враженнями від так званої зустрічі, ми з панами Акінбії та Лордкіпанідзе погодилися, що все виглядало надто непрофесійно, а запитання Штайнмаєра краще вважати жартом, хоч і невдалим. Бо якщо жартом його не вважати, то стане ще сумніше. Ніхто з нас анітрохи не претендував на помпезність у вшануванні чи якісь особливі реверанси з боку панів міністрів. Але й така очевидна поверховість (і менш очевидна, проте відчутна зверхність) очікуванням також не відповідали.
Особливо моїм: я ж був із країни, спеціально для якої Франк-Вальтер Штайнмаєр на той час уже виписав свою безславну формулу. Не беруся стверджувати, що в його подальшій кар'єрі саме вона відіграла вирішальну роль і завдяки їй Штайнмаєр двічі ставав президентом ФРН. Натомість я можу з певністю стверджувати інше: саме через неї в очах українського суспільства він був і залишається зразковим путінферштеєром і ледь не "аґентом москви*".
Читайте також: Євродепутати про "формулу Штайнмаєра": пастка Путіна чи шанс миру
Горезвісна формула, яка остаточно втратила будь-який сенс 24 лютого цього року, де факто мала зафіксувати капітуляцію України на Донбасі. Вона до тієї міри відповідала тодішнім планам путіна, що справжнє її авторство не цілком безпідставно українці приписували москві. Штайнмаєр натомість, виконуючи побажання своїх російських друзів, начебто погодився надати цьому вбивчому для України проєктові власне ім'я і зімітувати авторство. Якщо таємна дипломатія - зло, то в цьому випадку нинішній німецький президент отримав патент на його втілення. Принаймні в очах дуже багатьох українців.
Не думаю, що Штайнмаєр поінформований про те, скільки разів українські медіа, особливо починаючи з 2019 року, повторили його прізвище в нерозривному поєднанні зі словом "формула". Без перебільшення - тисячі або й десятки тисяч. Пропорційною до цієї "популярності" є й лавина критики, недовіри та цілковитого несприйняття. "Формула Штайнмаєра" стала для українців синонімом чогось підступного й загрозливого, такого собі троянського коня для знищення української державності. Можливо, сам "автор", давно змінивши посаду на вищу, хоч і декоративнішу, встиг уже й забути, в чому суть винайденої ним формули. Але в Україні не забули, її згадували всі ці роки. І ледь не щодня. І ледь не з прокляттями. І завжди в поєднанні з його прізвищем. В українському антирейтинґу німецьких політиків Штайнмаєр поступається лише своєму колишньому шефові Шредеру. Що ж до політично активних донині діячів, то рівних йому просто немає.
Читайте також: Війна в Україні - ганьба для німецької зовнішньої політики
На прикладі Штайнмаєра елітам Німеччини дуже незайве дійти усвідомлення, як багато напсували вони двозначністю своєї політики в російсько-українській війні, ще починаючи з 2014 року. Причому напсували не так Україні, як самим собі: тавро партнера вкрай ненадійного, цинічного і лукавого, слова якого нечувано розходяться з діями, спричинилося до того, що Німеччина почала об'єктивно втрачати свою важливість і - стараннями не лише попереднього, але вже й поточного урядового кабінету - опинилася серед аутсайдерок. Українське суспільство - а з ним і дуже узалежнене від vox populi керівництво - ясно відчули той момент, коли вакуум підтримки заповнили США й Великобританія. Той момент, коли президентові Штайнмаєру можна (а з електоральних міркувань - і треба) сказати "ні".
Втім, "неважливий президент неважливої країни" ще може кардинально виправити ситуацію. Та й Німеччина загалом усе ще може повернути втрачені в очах українства позиції - й передусім там, де ні США, ні Великобританія рівного їй слова не мають. Себто у справі дієвого і зацікавленого просування України до членства в ЄС. Без загравань з агресором та пов'язаних із цим заграванням двозначностей.
*Авторську орфографію збережено.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle в цілому.