Почуйте ці голоси з України! Монологи про війну

Берлінська режисерка Наталія Єфімкіна записує голоси війни. Наприклад, голос Сергія Семена. З ним Наталя говорила через кілька днів після того, як Росія напала на Україну. Сергій - художник і музикант із Києва, але наприкінці лютого 2022 року він, як і багато молоді в українській столиці, став робити коктейлі Молотова, "щоби було чим зустрічати окупантів".

Сидячи в своїй майстерні на півночі Берліна, Наталія згадує їхню розмову. "Мені хочеться не померти за Україну, мені хочеться жити за неї", - сказав їй тоді хлопець. За два тижні до війни Сергій закохався у дівчину, освідчився їй, збирався одружитися. А декілька днів тому Наталія дізналася, що він загинув на фронті.

Передавати емоції українців до Німеччини

Записувати монологи з України Наталія Єфімкіна стала майже одразу після початку вторгнення. Вона народилася в Києві, у 12 років переїхала з мамою до Німеччини, зробила там успішну кар'єру в кіно. Її дебютний фільм "Гаражани" про російську північ отримав приз Берлінале у 2020 році. Цього року Єфімкіна планувала знімати документальний проєкт в Україні. Але натомість стала записувати історії про війну.

"Це вийшло само собою", - розповідає Наталія. У день, коли почалася війна, вони зібралися з друзями в її майстерні, щоби підтримати одне одного. "У нас був шок. Ми не знали, що робити", - описує Наталія свій стан. "Але потім ми зрозуміли, що треба говорити з людьми звідти, передавати їхні емоції сюди, записувати їх". Друзі позичили їй обладнання для запису звуку, і Наталія почала дзвонити. Спочатку друзям і друзям друзів, а потім і незнайомим людям.

Як, наприклад, Ані з окупованого російськими військами Херсона. З нею Наталія розмовляла декілька тижнів тому, коли жінка з доньками та чоловіком лише виїхала з міста. "Було дуже страшно перебувати в Херсоні в окупації. Ти наче у своєму ж будинку, але як у в'язниці", - розповідає вона. "Я дітям казала: раптом що, надягайте на голови миски... Мені так було спокійніше, що я хоч щось зробила, якщо раптом (снаряд. - Ред.) прилетить в будинок". У Херсоні в Ані лишилися батьки та брат. Через кілька днів після інтерв'ю Наталія дізналася, що брата Ганни викрали. Він у полоні, новин від нього немає.

Читайте також: Як Херсонщина живе під російською окупацією

"Українці прагнуть бути почутими"

Ці розповіді від першої особи з різних частин України виходять у перекладі в ефірі та на сайті суспільної медіакомпанії "Радіо Берлін-Бранденбург" (Rundfunk Berlin-Brandenburg, rbb). Зі своїми співрозмовниками Наталія говорить "стільки, скільки потрібно", інколи по кілька годин. Але для радіопередач вона скорочує записи до трьох хвилин.

Запитання, які вона ставить своїм співрозмовникам, дуже прості. Як вас звати? Скільки вам років? Чим ви займаєтесь? Де ви? Що там відбувається? Її інтерв'ю більше нагадують антропологічне дослідження, ніж журналістські матеріали. Редактори часто питають, як у неї виходять такі автентичні розмови. Секрет Єфімкіної - просто слухати та не перебивати. "Українці прагнуть бути почутими", - пояснює вона.

Деякі герої самі пишуть Наталії, а когось вона шукає навмисно. Наприклад, психологиню Тетяну Єрусалимську з Києва, котра працює із жертвами насильства у Бучі. "Мені було важливо, щоби саме психолог про це розповів", - каже вона. Для неї ця історія - одна з найважчих.

"Зараз наші психологи стикаються з таким досвідом, якого в сучасному світі не було, напевно, ні в кого, - розповідає Тетяна. - Дівчатка від 12 до 15 років, які навіть не знали, що таке секс, зазнавали жахливого насильства. Ось з такими трьома дівчатками я працюю".

Для Наталії важливо передавати ці жахи війни такими, якими їх бачать люди на місці: "Це щось звіряче, це виходить за межу людського мислення, і мені важливо, щоби про це почули". "Ми маємо справу не з політичною ситуацією, - додає вона. - Ми маємо справу зі злом. І це стає зрозуміло, коли слухаєш Тетяну та її розповідь".

Читайте також: Коментар: Путін демонстративно заохотив жорстокість у Бучі

Людські історії проти пропаганди

Війна в Україні триває вже шостий місяць, і ця тема поступово відходить з перших шпальт німецьких газет і випусків новин. Але Єфімкіній важливо продовжувати розповідати про долі своїх співвітчизників. "Коли ми дивимося новини, ми емоційно не включаємося так сильно, як коли ми чуємо історію мами, яка рятує свою дитину. Найголовніше - включити серце і відчути, як було би тобі на їхньому місці", - каже вона.

Наталія розмовляє не тільки з українцями, а й з росіянами. З багатьма вона познайомилася на зйомках свого документального фільму "Гаражани". "Люди в Росії теж хочуть говорити", - розповідає вона. "Може, вони хочуть говорити не про війну, а про санкції, як їм складно, коли все дорожчає, що складно виїхати, ніхто не хоче приймати".

Але своє завдання вона бачить в тому, щоби дати голос українцям. Її найбільше бажання: щоб цей голос був почутий з іншого боку кордону - в Росії. "Для мене голоси - це правда проти пропаганди", - каже Наталія.

Читайте також: "Тебе ж не посадили". Історії росіян, на яких донесли за антивоєнні погляди