1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW
Історія

Заслання литовців до Сибіру: діти - про долі своїх сімей

14 червня 2021 р.

14 червня 1941 року радянська окупаційна влада почала масову депортацію жителів країн Балтії до Сибіру і Казахстану. Діти засланих литовців розповіли DW трагічні історії своїх батьків.

https://p.dw.com/p/3urTQ
Сім'я Казимера і Берти Маркаускас (діти зліва на право Ромуальдас, Іонас, Лілія та Леонардас), Якутськ, 1957
Сім'я Казимера і Берти Маркаускас (діти зліва на право Ромуальдас, Іонас, Лілія та Леонардас), Якутськ, 1957 рікФото: Privat

14 червня - трагічна дата в історії країн Балтії. Цього дня 80 років тому радянська окупаційна влада почала першу масову депортацію литовців, естонців і латишів до Сибіру та Казахстану. Тоді насильно виселили близько 40 тисяч осіб. У ході іншої масової депортації 1949 року - 100 тисяч. Напередодні роковин DW поспілкувалася в Литві й Росії із дітьми засланців, а також з учасником "Місії Сибір" - литовської молодіжної організації, яка займається доглядом за похованнями депортованих і допомогою їхнім нащадкам.

"Де зрадник Батьківщини?"

Іонас Маркаускас, син литовських засланців, депортованих у 1941 році, голова литовського "Братства засланих до моря Лаптєвих"

Мої батьки - вчителі. Батько був з багатодітної сім'ї, працював учителем молодших класів. Мати була з родини протестантів-ремісників, рано залишилася сиротою, закінчивши університет, викладала німецьку. Вони одружилися у 1938 році, у 1940-му переїхали працювати в Маріямполе, місто на південному заході країни.

Вчителі в той час дуже цінувалися в Литві: вони отримували хорошу на той час зарплату (300 литів), овочі з городу місцевого самоврядування, дотації на житло і паливо. У серпні 1940 року, вже після окупації, батько брав участь у з'їзді вчителів у Каунасі, і наприкінці вони всі разом заспівали литовський гімн. І, мабуть, цим підписали собі вирок.

14 червня 1941 року їм постукали у двері і, побачивши тільки двох (маму і тата), запитали: "Де зрадник батьківщини Ромуальдас Маркаускас?" Мати, яка, на відміну від батька, говорила по-російськи, показала на дитяче ліжечко дворічного сина - Ромуальдасом звали мого старшого брата. Їм наказали збиратися.

Іонас Маркаускас
Іонас Маркаускас біля юрти депортованих до Якутії в Музеї побуту Литви, 2019 рік Фото: Privat

Спочатку вони опинилися в Алтайському краї. Щойно встигли облаштуватися на новому місці, як на початку 1942 року вийшла постанова про переведення колгоспів у північні райони, щоб ловити там рибу і забезпечувати нею фронт. Майже три тисячі осіб були депортовані з Алтайського краю до гирла Лени.

На баржах і катерах висланих повезли до Якутська. Діти й старі важко перенесли цю поїздку. Було багато померлих, і їх просто викидали на берег. Ховати було ніде і ніколи, тому що треба було плисти далі. Коли дісталися Якутська, вони зустріли там якутів, яких також насильно відправили на рибну ловлю, - в основному, жінок, дітей і людей похилого віку. Їм, як і нам з Литви, дозволили взяти з собою по 16 кілограмів речей.

З великими втратами до кінця літа ми дісталися гирла Лени. Моя сім'я опинилася на острові Трофимівськ. Довелося облаштовуватися, будувати юрти, бараки, думати, як добувати їжу, дрова. У наглядачів із НКВС у Тіксі продуктів було достатньо, вони їх отримували за ленд-лізом (поставки продовольства, військової та цивільної техніки та обладнання із США до СРСР у роки Другої світової війни. - Ред.) А засланці голодували. На складах гнила риба, але людям її не давали. Вкрадеш рибу - потрапиш до штрафного табору "Стовпи", звідки живим ніхто не повертався.

Судячи з усіх спогадів, це було найважче місце. Звичайно, примудрялися рибку в штани засунути, якось пристосовувалися, але продовжували вмирати від голоду і холоду. При цьому трималися гідно: їжу одне в одного не забирали, самогубств не було.

Коли тіл померлих засланців на загальній купі стало занадто багато, енкаведисти вирішили їх заховати під лід: зробили ополонку і запихали трупи під лід шомполами. Але висохлі на морозі тіла, як риби, вискакували назад.

Коли ситуація стала зовсім критичною, влада злякалася і прислала до Трофимівська лікаря. Його звали Лазар Соломонович Самодуров. Він практично врятував від смерті тих, хто ще залишився в живих. Він вимагав нагодувати засланців, і буквально наступного дня нам видали по мисці гарячого горохового супу і по пів кілограма мороженої риби, яку за порадою лікаря їли сирою, щоб у ній не пропала аскорбінова кислота. Мабуть, він налякав енкаведистів, сказавши їм: якщо цих людей не буде, ви самі підете на фронт.

Іонас Маркаускас, Тетяна Янкелевич (дочка О. Боннер), представник "Меморіалу", Вільнюс, Сейм Литви, 2010 рік
Іонас Маркаускас, Тетяна Янкелевич (дочка О. Боннер), представник "Меморіалу", Вільнюс, Сейм Литви, 2010 рік Фото: Privat

Я народився у Трофимівську 26 липня 1946 року. Вижив я, напевно, тому, що мама була дуже охайною і вміла заощаджувати - перш за все, берегли хліб. У 1947 році батькам вдалося перебратися до міста Якутська. А після 1956 року литовців почали поступово відпускати додому. У жовтні 1957 року ми нарешті повернулися до Литви. Зупинилися у сестри матері - думали, на перших порах, а затрималися на десять років. Жили вшістьох на 16 квадратних метрах. Батьки цілий рік не могли влаштуватися на роботу, винайняти житло.

Мати у пошуках роботи якось поїхала до Вільнюса і випадково зустріла на вулиці знайому - Михаліну Мешкаускене, колишню комуністку, яка сиділа у в'язниці за незалежної Литви. Моя жаліслива мати тоді носила їй у в'язницю передачі. У 1957 році Мешкаускене вже була заступницею міністра культури і спорту Литви. Мама її запитала, чи не могла б вона їй хоч якось допомогти з роботою. Але та подивилася на неї і сказала: "Ні, Біруте, я тобі нічим допомогти не можу".

Читайте також: 100 років незалежності Литви: історія країни через долю однієї сім'ї

"Наша Ігарка - земля, просочена сльозами"

Вікторія Бабарикіна (Брашкіте), дочка литовського засланця, живе в Ігарці

У мене тато литовець, мати - росіянка. Батько - його звали Альгірдас - потрапив до Ігарки восьмирічною дитиною, коли його разом з мамою Валерією, братом Вітаутасом і сестрою Біруте депортували з Литви у 1948 році. Коли я була маленька, дорослі не торкалися цієї теми - боялися, та й нас оберігали. Але дещо батько розповідав: як їх посадили у вагон для худоби, і вони довго їхали невідомо куди, думаючи, що їх розстріляють.

Альгірдас Брашкіс
Альгірдас БрашкісФото: Privat

Одного разу їхній потяг зіткнувся з іншим поїздом, і в перших вагонах було багато жертв, їх накрили брезентом, але під брезентом ще подекуди ворушилися постраждалі люди... Ці страшні дитячі спогади у нього перемежовувалися з розповідями про Литву, за якою він дуже сильно сумував. Тато з любов'ю описував рідну природу і вчив мене деяким литовським словам - і мені в дитинстві Литва здавалася казковим краєм, куди тато обіцяв колись мене відвезти.

Коли їх привезли в Ігарку, бабусі довелося працювати пралею, щоб утримувати дітей. Пізніше з великими труднощами їй вдалося і тут завести велике господарство: відбудувати двоповерховий сарай, завести курей, корів і свиней. Але на самому початку хлопчики допомагали їй у роботі - носили воду з Єнісею для прання, вчитися у школі їм було ніколи. У підсумку мій тато залишився неписьменним, і все життя цього дуже соромився. Так і пропрацював, приймаючи каравани з деревиною на Єнісеї. Він загинув, коли мені було 13 років, потонув у Єнісеї. А я, активна піонерка, у цей час була на зльоті піонерів у Шушенському, і мені наснився сон, що тато лежить високо на горі, а я ніяк не можу до нього дістатися... Узагалі, я не дуже добре тоді розуміла своє походження. У бабусі вдома говорили іншою мовою, але в Ігарці це тоді було звичною справою: засланців було багато - і литовців, і поляків, і естонців. Наша Ігарка - земля, просочена слізьми.

Вікторія молиться перед іконою Богоматері в Тракаї під Вільнюсом
Вікторія молиться перед іконою Богоматері в Тракаї під Вільнюсом Фото: Privat

Коли заслання закінчилося, бабуся поїхала до Омська. На батьківщину не повернулася, бо, за чутками, хтось із її родичів обіймав у Литві важливу посаду, і повернення засланої Валерії могло йому зашкодити. Я все життя прожила в Ігарці, вийшла заміж, працювала бухгалтеркою. У 2016 році до нас в Ігарку приїхали молоді хлопці з Литви, учасники "Місії Сибір" - поставити хрести на могили депортованих співвітчизників. Коли вони дізналися, що я наполовину литовка, мене теж запросили на кладовище. І в цьому спілкуванні було щось неймовірно рідне, від них виходило таке ж тепло, як і від батька. Вони запросили мене на останній вечір, я їх пригостила рибою і морошкою, а вони мене - литовським салом. Коли їхній літак пролітав над моїм будинком, я плакала і казала: "Мої сонечка полетіли".

У 2017 році вони запросили мене приїхати до Литви. Коли я на поїзді під'їжджала до кордону, у мене в очах були сльози. І коли я опинилася на батьківщині тата в Расейняї, побачила школу, де він навчався до заслання, поле, де колись був будинок моїх рідних, я відчула, що батько поруч зі мною, що він мені ніби говорить, що хотів би лежати у цій землі.

Читайте також: Покарані двічі: доля колишніх в'язнів концтаборів після повернення до СРСР

"Говорити з росіянами можна про все, крім політики"

Арнас Змітра, учасник "Місії Сибір" у 2016 році

Арнас Змітра
Арнас Змітра, учасник "Місії Сибір" Фото: Privat

Я вчитель історії в литовському містечку Расейняй. У моїй родині не було депортованих до Росії. Але через мою спеціальність тема депортації мене завжди цікавила. І я вирішив взяти участь в проєкті "Місія Сибір", щоб своїми очима побачити, куди вивозили литовців, на місці почути живі історії людей, які пережили заслання. Тепер цими історіями і своїми враженнями я ділюся зі школярами.

Наша група пройшла шлях у п'ять тисяч кілометрів: на потязі до Москви, потім на літаку до Красноярська. З собою ми везли декоративні дубові сонця, щоб потім, згідно з литовською традицією, прикрасити ними дерев'яні хрести. Їх учасники місії встановлюють на кладовищах, де були поховані депортовані литовці. За десятиліття, що минули після репресій, ці кладовища сильно заросли. Їх доводиться розшукувати в лісі і своїми силами розчищати. Зазвичай за одну експедицію група встигає привести до ладу чотири-п'ять кладовищ. Але в Ігарці - одне з найбільших поховань литовців, його площа більше гектара. Ми його розчистили і поставили дев'ять нових великих дерев'яних хрестів.

Подарунок "Місії Сибір" зі стрічкою в кольорах литовського прапора
Подарунок "Місії Сибір" зі стрічкою в кольорах литовського прапораФото: Privat

Я їхав до Росії з відкритим серцем. В Ігарці ми швидко знайшли спільну мову з місцевими. Ходили в гості, знаходили дітей від змішаних російсько-литовських шлюбів. Ставлення до нас було дуже доброзичливе, але все ж був важливий нюанс: ми зрозуміли, що говорити з росіянами можна про все, крім політики. Може, боялися, що хтось передасть до спецслужб, що вони розповідають "неправильні" речі іноземцям, тим більше, литовцям. З іншого боку, ми й самі уникали розмов про політику, знаючи, що в таких питаннях, як анексія Криму, ми, швидше за все, опинимося по різні боки барикад.

Ми розпитували місцевих, що вони пам'ятали про депортованих литовців. І нам розповіли про людину на прізвище Даунора, який всі ті роки, поки жив у Ігарці, на кожне Різдво сам рубав ялинку, встановлював її в містечку і прикрашав. Саме такі прості історії зазвичай пам'ятаєш найдовше.