«Бандерівка» в Донецьку: Як учителька з Волині закохалася в Донбас
20 липня 2011 р.
Дівчина з крихітного села Бужковичі на Волині, закінчивши школу із золотою медаллю, мріяла «пізнати всю Україну» та жити у великому місті. Таїсія Мусієнко прагнула навчатися в Донецькому національному університеті, про який багато чула. Родичі запропонували переїхати на Донеччину.
«Коли я тільки почала навчатися в університеті, відчула, що на мене дуже звертають увагу як на сільську дівчину, яка ще до того розмовляє українською. Мене відразу назвали «бандерівка», - розповідає 29-річна Мусієнко. За її словами, такі штампи були для неї дуже неприємні. Вона намагалася заперечувати, що «в першу чергу вона - волинянка та українка» і тому принципово розмовляла рідною українською мовою. Щоправда, Таїсія визнає, що вона також мала певні стереотипи про Донбас як про «бандитський регіон».
Донецьк – строкате місто
Згодом молода жінка відчула, що «донецькі - комунікабельні та відкриті». А в колективі вчителів, де вона працює – гуманітарному колегіумі № 62 - «завжди йдуть на зустріч, коли виникає якась проблема».
З якого регіону людина не приїхала б, у Донецьку їй сподобається, вважає Таїсія. У Донецьку живе багато національностей, і «треба бути як вода, щоб обтикати гострі кути». Але саме «можливість пізнавати різні національності та менталітети тут на Донеччині збагачує і мене як людину», - каже молода вчителька.
За її визначенням, Донецьк - місто дуже «строкате» і дуже динамічне. На Волині більшість людей - селяни. У них «менталітет і стиль поведінки незмінний, вони роками живуть за одними правилами, дотримуються їх , пустити щось нове в своє життя їм дуже важко, як старим, так само і молодим, - вважає Мусієнко. - На Донеччині немає «гальм» у вигляді якихось традицій. Донеччани не тримаються за старе, тут кожен готовий до того, що в будь-яку мить його життя може кардинально змінитися».
«Надійність – особлива риса шахтарів»
Згодом Таїсія зрозуміла, чому це саме так. 1990-ті роки з «соціальною розрухою, економічною катастрофою» та бартерними розрахунками між підприємствами наклали дуже великий відбиток на людей. Шахтарські міста вимирали, в багатьох сім’ях на Донеччині дітей нічим було годувати. «Нічого подібного, що пережили люди тут всередині 1990-х, на Волині ми не відчули. У селян життя – незмінне, всі продукти ми мали в своєму дворі, тому ані брак харчів, ані жорсткі ринкові відносини нас у ті роки не торкнулися», - згадує вчителька.
Стосунки між людьми на селі «більше тримаються на довірі, ніж на прагматизмі», вважає жінка. На її погляд, саме витримавши «жах 1990-х», мешканці Донбасу стали більш розкуті, напористі та прагматичні. «На Донеччині люди пильні, вони, як каже мій чоловік, повинні мати очі не тільки на обличчі, а ще і на потилиці та над вухами». Окремо зазначає, що «надійність - особлива риса шахтарів». «От якби більшість наших чоловіків була за складом характеру як шахтарі – мужніми, відповідальними, непідступними, то нам було б усім легше жити. На превеликий жаль, зараз шахтарська професія нівелювалася», - каже молода жінка.
Регіональний патріотизм
«Нещодавно я спостерігала в супермаркеті таку картину. Син-школяр, напевно клас другий-третій, звертався до матері українською, а вона відповідала російською, - розповідає вчителька. - Мені приємно, що дедалі частіше я чую в Донецьку рідну мову. Це вже нормально, коли більшість батьків віддають своїх дітей в україномовні школи. Зараз у Донбасі не має такої мовної проблеми, як коли я вперше приїхала в Донецьк 12 років тому», - зазначає вчителька.
Вона вважає стереотипним погляд на Донбас як на російськомовний регіон, бо сюди переїжджають люди з усієї України, дуже багато із західної та центральної частини. «От якби всіх скликати у величезну громаду, то багато людей відгукнулося б, - вважає Мусієнко. - Тому що ми теж шукаємо всі можливості спілкування українською мовою. Я, крім викладання математики, займаюся ще національною вишивкою і дуже багато людей згуртувала навколо мови, української вишивки та звичаїв». Вона каже, що на Донеччині їй «не вистачає духу справжніх народних традицій чи свят як Різдво, Івана Купала».
На погляд молодої вчительки, приблизно третина мешканців Донеччини «позиціонуються як патріоти держави», а у двох третин переважає регіональний патріотизм . «І за Радянського Союзу, і зараз ідея Донбасу як регіону, який годує всю країну, сильно впливає на людей», - вважає Мусієнко.
Більше подорожей, більше порозуміння?
На погляд учительки, в українців мало можливостей чи бажання мандрувати саме Україною. Зокрема, на сході люди, як правило, виїжджають відпочивати на Азовське море чи в Крим. «Але ж треба дивитися і на центральну Україну, і на західну», - вважає Мусієнко. Вона скаржиться, що українська залізниця погано пристосована для того, щоб люди мандрували державою. «Їздити один до одного нереально. З Донецька до Львова – 23 години потягом. До Чопа чи Мукачева – іще довше, так само важко доїхати і до моєї родини на Волині. От якби було таке швидке сполучення як, наприклад, між Донецьком та Дніпропетровськом, то було б набагато приємніше».
Мусієнко вважає, що деяким політикам «вигідно, щоб люди зі сходу та заходу України між собою не контактували». «Якби була можливість мандрувати, контактувати, розуміти більше побут та традиції один одного, тоді й нашим можновладцям було б набагато важче стикати лобами людей із різних регіонів, як вони це зараз роблять».
Автор: Карина Оганесян, Донецьк
Редактор: Роман Гончаренко