Бабусі як таємниця еволюції

„Ми, наприклад, завжди каталися разом на лижах. Мій брат та я їхали трохи позаду бабусі, наче патруль. Потрібно було допомагати Марті вставати, коли, втрачаючи рівновагу, вона вкотре опинялася в снігу. Щоразу ми втрьох заходилися від сміху, а найлункіше - сама чемпіонка з падінь, як бабуся себе називала. Батькам бракувало часу на такі розваги. Усі найяскравіші спогади дитинства пов’язані з нашою бабусею Мартою....”

Ніхто не розповідав цікавіших казок, не вмів ліпше втішати та не мав так багато терпіння... „Мамо, своєю поблажливістю ви псуєте дитину. Хіба можна її так балувати!”, - часто нарікають батьки. Вони – це ті, хто виховує. Бабусі та дідусі – що пестять. На відміну від заклопотаних мам і татів, старше покоління нікуди не квапиться й може повною мірою насолоджуватися спілкуванням з малечею. А головне - радіти разом з нею кожному найменшому успіхові в нелегкій справі пізнавання світу. Психологи встановили, що особливо в ранньому віці увага до дитини та щедрі похвали надзвичайно важливі для розвитку коґнітивних процесів мислення. Від них, зокрема, залежать здатність та бажання навчатися до сивого волосся. Діти та люди похилого віку утворюють, як кажуть науковці, ідеальні освітні пари. Перші отримують необхідну їм допомогу в оволодінні життям, другі, завдяки постійному „чому?”, скориговують свої уявлення про нього. Це рідкісний вид спілкування, коли немає підстав соромитися, що ти чогось не знаєш. З ментального, емоційного та багатьох інших поглядів, естафету поколінь важко переоцінити, погоджуються біологи, проте досі до кінця незрозуміло, навіщо бабусі знадобилися еволюції? Природний добір базується на жорсткій засаді: виживають лише істоти, які здатні до розмноження. Теоретично – а відомо й чимало практичних прикладів – здорові дідусі можуть мати нащадків у будь-якому віці. Але чому до глибокої старості доживають жінки, в яких репродуктивний період давно позаду? Професор соціальної біології університету міста Ґісен, Екарт Воланд:

„Нашім найближчим за еволюційною сходинкою родичам, шимпанзе, роль бабусі невідома. Навіть якщо в одній групі разом живуть жіночі особини трьох поколінь, найстарші мавпи не відчувають себе зобов’язаними піклуватися про молодняк. Почасти це пояснюється тим, що в шимпанзе здатність до дітонародження зберігається в середньому до 45-ти років, а довше цього віку живуть не більше трьох відсотків самиць.”

І в людей, і в тварин вирощування потомства вимагає багато часу та сил. Суттєва відмінність полягає в тому, що новонароджені телята, лошата чи кошенята одразу стають на ноги. Дитинчата людини в перші місяці життя цілком безпорадні. „Малюки найвищих приматів теж, - каже антрополог Інституту демографічних досліджень Ян Байзе. - Але ми єдині в природі, хто не в змозі добувати їжу ще й тривалий час по тому, як припинилося годування груддю”:

„Насправді репродукція означає набагато більше, ніж просто народити на світ дитину. Якщо вона не досягне статевої зрілості здоровою, то еволюційне завдання не буде виконано. Американські антропологи встановили, що в деяких племенах на території Танзанії діти виживають лише тоді, коли бабусі відшукують для них у савані коріння певних рослин. Фінські науковці виявили, що в багатьох етнічних груп у Скандинавії та на півночі Канади існує пряма залежність між кількістю новонароджених та віком бабусь. Що довше живуть останні, то більше в них онуків: щодесятиліття в родинах з’являється в середньому двоє немовлят. Нещодавно британські дослідники зіткнулися з іншим цікавим прикладом. В окремих місцевостях на півдні Ефіопії народжуваність теж залежить від довголіття бабусь, але не тому, що вони опікуються малечею. Доки вистачає сил, жінки похилого віку виконують усю найважчу хатню роботу - мелють кукурудзу, збирають дрова для вогнища, носять воду. Завдяки цьому в матерів залишається більше часу для виховання дітей.”

Здавалося б, хіба й без дослідів незрозуміло, що для процвітання родин, династій, народів і цілого роду людського бабусі незамінні. Однак наука довіряє лише мові цифр, причому – в історичній перспективі. У пошуках доказів професор Екарт Воланд та демограф Ян Байзе місяцями гортали пожовклі сторінки церковних книг. Об’єктом їхньої уваги стали 23 тисячі родин, що мешкали в східній Фрисландії у 18-19-му століттях:

„Цілком несподівано ми виявили, що наявність бабусь давала позитивний ефект лише тоді, коли це були мами з жіночої лінії. Якщо залишалася тільки бабуся з татового коліна, то дітей у родині не те, що не більшало, вони частіше вмирали в перші місяці життя. Такого ми ніяк не очікували. Переконливість статистики нас просто приголомшила.”

З церковних документів випливало, що коли батькова мати жила з родиною в перші чотири тижні після появи онуків на світ, смертність серед немовлят збільшувалася вдвічі. „Образ злої свекрухи виник у фольклорі аж ніяк невипадково, - веде далі Екарт Воланд. - Іще в Стародавньому Римі існував правовий постулат: хто є матір’ю новонародженого, завжди відомо напевне, хто є батьком – ніколи. У соціальній біології є таке поняття - „чинник невпевненості”. Безперечно, він впливав на поведінку тих свекрух, які не хотіли ростити „чужих невістчиних дітей”. Але головну роль, швидше за все, відігравали умови життя. У ті століття Східна Фрисландія була типово сільською глибинкою”:

„Не виключено, що свекрухи казали молодим матерям:„Послухай, невістко! На полі бур’ян по пояс, гороу ніхто не доглядає, хлів неприбраний... Берися швидше до роботи, бо я, стара, не можу впоратися. А за дитя не бійся, я догляну.” Було б несправедливо звинувачувати всіх татових мам у підступності, але нерідко ставалося так, що немовлята недоїдали. Мати не могла щоразу кидати роботу, аби вчасно прикладати їх до грудей. Свекрухи стійко зносили крики зголоднілих онуків, гадаючи, що це потрібно заради добробуту родини...”

Німецькі науковці припускають, що напружені стосунки між жінками з двох різних родів є виявом загальної соціальної проблеми, характерної, як для різних регіонів планети, так і для майже всіх історичних епох, окрім матріархату. Екарт Воланд:

„З усіх без винятку демографічних досліджень, які заслуговують на звання наукових, випливає, що доробок бабусь з материнської лінії був для родин набагато конструктивнішим, аніж внесок татових мам. Але, з другого боку, на сьогодні ми не володіємо репрезентативними даними, які б свідчили, так би мовити, про шкоду свекрух. Поки що схожа з Фрисландією екстремальна ситуація спостерігалася лише в пізньому середньовіччі в Японії. Там у родинах, де верховодили свекрухи, не тільки народжувалося менше нащадків, а й раніше вмирали невістки.”

Хоч би якого висновку дійшла наука, із власного досвіду більшість з нас знає: без бабусь та дідусів дитинство було б якимось неповноцінним. Звичайно, не всіх чотирьох онуки люблять однаково. Що впливало на наш вибір?..

„Бабусі відрізнялися одна від одної. Мамина мама була ласкавішою, добрішою. Татова – вимогливішою. Вона не дозволяла вмикати телевізор, читала вголос книжки, які мене тоді зовсім не цікавили, замість цукерок давала моркву... Не можу сказати, що я її не любила. Але друга бабуся чомусь завжди була рідніша...”

За матеріалами німецької преси