На строковій службі військовим перекладачем у Ємені в другій половині 1980-х, я зустрічав "путіних". У радянських закордонних колективах, особливо невеликих,майже всі знали: хто співробітник КДБ, а хто ні. Власне, ці люди особливо і не ховались. Належність до "контори" була ознакою обраності і викликала повагу, тісно пов'язану зі страхом.
Як Андропов виховав Путіна
У всіх цих майорів і підполковників, які навчалися і зробили кар'єру під керівництвом Юрія Андропова, було три відмінні риси: переконаність у власній обраності та силі, невіра в КПРС та її відмираючу систему, особливо в соціалістичну модель економіки, і віра в невипадковість усього, що відбувається в житті суспільств. Простіше кажучи, не було теорії змови, яка не привертала б їхньої уваги. Масони та інші таємні товариства, сім'я Ротшильдів, навіть окультизм - інтерес до цього був дуже поширений у чекістському середовищі. Втім, і взагалі серед пізньорадянських громадян, які перестали вірити в комунізм і метушились у пошуках сенсу життя.
Володимир Путін - типовий представник останнього повністю радянського покоління співробітників політичної поліції. Його сходження до вершин влади почалося 9 серпня 1999 року, коли президент Борис Єльцин призначив тодішнього директора ФСБ прем'єр-міністром. Разом із Путіним у владу прийшли, щоб залишатися донині, сотні тисяч співробітників спадкоємиці КДБ -Федеральної служби безпеки. Прийшли, щоб сформувати унікальний в історії не тільки Росії, а й світу, режим. У ньому спецслужби - не опора й інструмент влади в особі партії або диктатора, а сама влада.
Партапаратник і колишній посол в Угорщині, Юрій Андропов очолив деморалізований хрущовською десталінізацією Комітет державної безпеки 1967 року. Він перетворив його на інструмент впливу на партійну верхівку, що їй після смерті Сталіна КДБ підпорядковувався. Він також вселяв в кадебістів нову гордість за себе, як за своєрідне таємне товариство обраних - освічених, які все знають і все розуміють та вирішують долю країни в тіні.
КДБ створив собі в суспільстві репутацію найінтелектуальнішої і найнекорумпованішої частини радянського держапарату. Прихід Путіна у владу супроводжувався надіями людей, які досі добре пам'ятали радянське життя: от тепер, за добре поінформованого і непідкупного офіцера КДБ нарешті прийде довгоочікуваний "порядок".
Читайте також: Коментар: Кремль узяв право в заручники
Як Путін перетворився на Штірліца
Андропов плекав репутацію освіченого партійця, шанувальника джазу і друга (лояльної) інтелігенції. На замовлення КДБ знімали художні фільми, що славили "чисті руки, гаряче серце і холодну голову" чекістів. До знімальних груп КДБ приставляв консультантів, які забезпечували "правильний" творчий підхід.
Головним славослів'ям чекістам став телесеріал "Сімнадцять миттєвостей весни" з харизматичним секс-символом 1970-х В'ячеславом Тихоновим у головній ролі радянського агента Максима Ісаєва, він же штандартенфюрер СС Штірліц. Знімали серіал за книгою головного довіреного автора КДБ Юліана Семенова. Роль фільму в історії Росії воїстину фатальна.
Як розповідав нині покійний політконсультант Гліб Павловський, у 1999 році він та його Фонд ефективної політики спішно шукали наступника важко хворому Єльцину. Їм спала на думку ідея провести роботу у фокус-групах з образами масової культури - до якого з них найбільше довіри? Виявилося, що саме до Тихонова-Штірліца!
Начебто свій, але й трохи чужий, відсторонений, і навіть говорить іноземною мовою. Добрий (годує безпритульного собаку), але може бути рішучим і жорстким, навіть жорстоким (вбиває агента гестапо, як муху). Начебто у формі, але не в армійський (армії громадська думка не довіряла, давалися взнаки спогади чоловіків про два роки безглуздого копання траншей "від паркану до обіду" і дідівщини). Путін ідеально вписувався в образ.
Результат роботи Павловського і досі дається взнаки в житті Росії та світу.
Держкапіталізму - так, демократії - ні
На Заході досі поширена думка: буцімто Путін спочатку був "демократом", а лише пізніше звернув на шлях диктатури. Це типовий результат нерозуміння психології співробітника КДБ пізньорадянського періоду. Так само як і Андропов, який побачив радянське господарство у глухому куті, Путін вірить: в економіці мають бути елементи приватної власності та конкуренції. Але це не стосується "командних висот" - нафти, газу, виробництва зброї, алмазів. Усе це має залишатися під повним контролем режиму.
Викрадення співробітниками ФСБ в Чечні кореспондента "Радіо Свобода" Андрія Бабицького у січні 2000 року показало усім, хто хотів це побачити: тоді ще в.о. президента РФ Путін ненавидить незалежні ЗМІ. Арешт власника НТВ Володимира Гусинського з метою забрати в нього телеканал НТВ у червні 2000 - що випускникові юрфаку ЛДУ Путіну байдужа ідея права і презумпції невинуватості.
Чого Путін спочатку не розумів - то це як будувати відносини із Заходом. Хоча з дистанції сьогодення зрозуміло: бажання зберегти пострадянський простір як зону виняткового впливу Москви було в нього від самого початку.
Я розмовляв про це з одним із колишніх високопосадовців адміністрації Джорджа Буша-молодшого. На його думку, після американського вторгнення в Ірак 2003 року Путін дійшов висновку, що США і Захід слабкі. За словами мого співрозмовника, у цьому російського президента переконували (і переконали) тодішні головні партнери на Заході - канцлер ФРН Ґергард Шредер (Gerhard Schröder) і президент Франції Жак Ширак. Обидва були відомі своїм скептичним ставленням до США і, схоже, змогли передати свій скепсис Путіну.
І не намагайтеся, як багато наївних людей у Росії та на Заході, спіймати Путіна та його оточення на суперечностях: "Чому ви - "державники" і патріоти, а у самих мільярдні статки, та й сім'ї живуть у палацах на ненависному вами Заході?" Вам не можна, а їм - можна, бо ще Андропов навіяв їм, що вони - еліта правителів, яка має бути гідно винагороджена за невтомну службу державі.
У 2004 році в промовах президента Росії з'являються цитати з російського філософа-емігранта Івана Ільїна, який помер 1954 року. І ось це дійсно віха. Досить побіжного огляду виступів Путіна на сайті Кремля, щоб побачити: Ільїн - найбільш цитована ним людина. Прибічник створення в Росії корпоративістської держави за зразком фашистської Італії з православним "регентом" на чолі, ненависник ідеї незалежності України, який із симпатією ставився до політики німецьких нацистів, Ільїн сьогодні - практично офіційний ідеолог путінського режиму.
Зеленський проти Ільїна
У деталях ми дізнаємося це тільки після кінця путінської диктатури, але особисто я переконаний: той, хто першим звернув увагу Путіна на творчість Ільїна, змінив і його долю, і долю Росії. Хлопчина з Ліговського проспекту, який, за власним зізнанням, прийшов до КДБ за силою і владою, схоже, побачив в ідеях забутого філософа себе і своє життєве призначення.
Штірліц-Путін захотів і повірив, що може і має стати новим великим правителем Росії. Правителем, який, за заповітами Ільїна, врятує її душу та поверне її велич. Звідси і раптовий інтерес до історії, що прокинувся у Путіна, і залицяння до білої еміграції, і возз'єднання РПЦ і Російської православної церкви за кордоном. Звідси ж і війна проти України, і ненависть до Володимира Зеленського, який став на його, Путіна, шляху до величі.
Він не зупиниться, доки йому не завдадуть поразки або поки перелякана еліта не прибере його з Кремля сама. Зазвичай кажуть, що це можливо, але малоймовірно. Не певен. Путін старіє посеред подоби середньовічного монаршого двору. Ставка на лояльних вже призвела до того, що цей двір повний нездар. Торішній заколот Пригожина показав: вибудувана Путіним система насправді картонна. Слідом за покійним вождем найманців її міцність не без успіху тестують під Курськом ЗСУ.
Режим поки що рятує навчена пасивність російського суспільства. 25 років тому воно привело Путіна до влади. Воно не бажало диктатури. Воно просто хотіло зарплату вчасно, перемоги в кавказькій війні і купити пральну машину. А ще - щоб хтось взяв на себе тягар політичної та суспільної відповідальності, який здавався нестерпним пострадянським людям. Результат - море крові та моральний вакуум.
Будьте обережні з бажаннями.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.